Вже сьомий фільм украдено росіянами в немирівчанина

Незабаром 45-річчя моєї роботи журналістом. Якось задумався: кому за цей час присвятив найбільше окремих публікацій? Й одразу ж дійшов висновку, що безперечним лідером є немирівчанин Сергій Загній. Чим він так привернув увагу? Коротко нагадаємо і доповнимо.

У Сергія Анатолійовича родовід – один із тисяч. Прадід – тричі георгіївський кавалер і навіть служив в особистій охороні царя Миколи ІІ. За іронією долі перше в житті незначне поранення маленький Сергійко отримав, граючись одним із тих хрестів. Дідусь був майстерним художником, викладав малювання в колишньому Немирівському педучилищі. Батько – професійний будівельник, під час служби в армії йому довелось споруджувати об’єкти на космодромі Байконур, на яких потім Сергій служитиме.

А про цю службу можна окрему книгу писати. У 1987 році Генсек ЦК КПРС М. Горбачов привозив іноземців показувати наші «протони», а старшина Загній, який прийшов сюди із стін Вінницького політехнічного інституту, був тоді саме відповідальним за енергопостачання монтажно-випробувального комплексу. Минаючи ряди генералів і офіцерів, Михайло Сергійович «пішов у народ», тобто до строковиків, і запитав його своє улюблене: «Чи переможе перебудова?». Звісно, отримав те, що хотів – позитивну відповідь. Генерали і весь офіцерський склад подалися за Генсеком, а строковики залишились на місці, не втримавшись потім, аби не поцупити в начальства найсмачніших бутербродів. До того ж, Сергій навіть насмілився «горбачовську» слухавку на МВК підняти, за що й отримав гауптвахту.

Також під час його служби відбувся запуск найбільшої в світовій історії ракети-носія «Енергія», модуль якої впав у море за Владивостоком, у результаті чого багатьох тоді погнали з посад. Саме на Байконурі відчув у собі гени художника, і людською волосиною на циферблатах наручних годинників прекрасно малював ракети. А ще він двічі поранений під час засекречених в СРСР сутичок з казахами, які виступили проти заміни їхнього лідера Кунаєва на росіянина. Коли ж копались сховища для персоналу на випадок аварійних пусків, звернув увагу на доволі свіжі (в історичних масштабах) та ще й товсті, морські, а не річкові, мушлі, що певною мірою підтверджувало його ще школярські гіпотези: Каспійське та Аральське моря не так давно були одним цілим. Також дитячі прогнози Сергія, що з Аральського моря скоро залишиться кілька калюж, уже підтвердилися.

Пройдуть роки, й викладач Немирівського коледжу будівництва і архітектури – інженер з двома червоними дипломами та головним своїм хобі глибоко копатися в історії – напише не лише цікаве дослідження «Каспаральське море», а й цілу низку інших. Він чи не першим поставить під серйозні сумніви спорудження Пітера Петром І, як і належність йому пам’ятника, де цар на коні… босий, без сідла і з коротеньким мечем. Чи не Олександра Македонського буквально вкрали росіяни? А пам’ятник Дюку в Одесі – чи не Октавіан Август?.. І таких тем він аргументовано й масштабно вивчить й розкриє безліч. Його російськомовний сайт «Загадки історії. Спірні факти і домисли» (спробуйте й собі загуглити!) вже давно належить до сотні кращих світових історичних. Автор наголошує, що цей блог створений з метою зрозуміти і прийняти або заперечити ту історію, яка нам відома з підручників. І все це Сергій Анатолійович подає настільки яскраво й жваво, що вже далеко-далеко за чотири мільйони відвідувачів гостювали в нього. Цікава й географія тих відвідин: до 2,8 мільйона з Росії, 610 тисяч – з України, 160 – із США, 120 – з Білорусі, 100 тисяч – з Німеччини. Далі з відривом ідуть Казахстан, Іспанія, Франція, Кенія, Нідерланди, Естонія, Латвія, Молдова, Великобританія, Канада, ОАЕ…

Спершу переважно російські історики, письменники і журналісти намагалися категорично заперечувати написане українцем Загнієм. Але в ході дискусій часто програвали й замовкали. Інші ж зайняли ще дивніші позиції: начитавшись пана Сергія, вони йому не заперечували, але й не соромились видавати його творчість за… свою. А потім навіть узялися робити фільми на його матеріалах. Як правило, все дослівно, але без жодних посилань на автора. Коли ж пробував бодай присоромити плагіаторів, вони або виправдовувались, що його інформація загальнодоступна, або просто переходили до образ. І, таким чином повністю все здираючи, росіяни вже зняли шість документальних історичних фільмів, що слово в слово дублюють інформацію з блога автора. Доробляють ще один.

Можете уявити стан нашого героя, коли він слухає якогось українофоба нібито письменника Андрія Голуб’єва (Кадикчанського), який без усякого сорому про досліджене й написане Загнієм говорить, ніби про написане ним особисто. Отакі горе-голуб’єви – цвіт Росії, яку невипадково світ вважає чемпіонкою і в крадіжках чужого, і в оббріхуванні когось. А ще – в руйнації. Спорудження Байконура коштувало СРСР фантастичних коштів, але оскільки він не в Росії, а в Казахстані, більша частина його була безбожно підірвана!

Але повернемось до авторських прав. Порівнюючи їх дотримання на пострадянському просторі і в цивілізованих країнах, Сергій Анатолійович не перестає захоплюватись порядками в них. Там практично кожне використання його праці оплачується. І хай ті гроші не такі вже й великі, зате як це вже далеко від російсько-білоруського дикунства і подібної української ситуації в цих питаннях!

До речі, одна з бабусь нашого героя за національністю була росіянкою, тому значною мірою виховувався на її численних народних казках, інших творах з тамтешнього фольклору. Не дивно, що коли проявився у нього ще й поетичний хист, почав писати російською:

Продай мне надежду, вон ту… посвежее.

Я верю… Не веришь?

Вот крестик на шее.

Мне прямо сейчас.

Сколько-сколько? Да что ты!

Ещё для родных и знакомых с работы.

Ещё для любимой,

Единственной, самой.

Я деньги достану, клянусь тебе мамой!

А завтра? …

А завтра, наверное, скажут,

Что я не на ту забежал распродажу.

Поки у нас із  північно-східною сусідкою були відносно нормальні стосунки, він перемагав у російських поетичних конкурсах, його заочно приймали до всіляких літоб’єднань. Якщо інформаційну війну проти нас РФ раніше дещо примасковувала, то з початку 2014-го вона повністю вивернула своє нутро. Отоді Сергій Загній блиснув черговими здібностями – сатирично-гумористичними. Його невеличкий, але яскравий памфлет «Чому французи не святкують?» ми вже колись друкували без перекладу, але він настільки яскравий, що й не гріх повторитись, тим паче читацька аудиторія у нас розширилась. Безперечно, творчість нашого земляка допоможе прозріти бодай частині росіян. Як він висловлюється, людям переважно з імперськими амбіціями і рабською психологією. Це дуже актуально, коли вони на кордоні саме брязкають зброєю і намагаються вигравати біцепсами. А хіба чогось розумнішого їх імперія може навчити? Від своїх численних внутрішніх проблем вона звикла відвертати увагу пошуком зовнішнього ворога. Бандерівців, наприклад, хоча ті на Росію жодного разу не нападали, а лише захищалися від її метастазів на своїй території. Тим часом згаданий памфлет Сергія Загнія допоможе чіткіше побачити проблему й об’єктивніше оцінити рівень колишнього «старшого брата»:

«Вот мучит меня один вопрос: почему французы каждый год на Елисейских полях не отмечают годовщину сожжения Москвы?

         Представьте себе картину: живые участники Бородинской битвы дают интервью, сверкая начищенными наградами. Рассказывают молодёжи, как они лично писали на стенах Кремля: «Пепелищем Москвы удовлетворён».

         Толпы французских байкеров носяться по улицам Москвы с флагами «Сожгли тогда – сожжем теперь». На каждом шагу палатки с майками и значками, на которых Наполеон, улыбаясь, прикуривает от головешки, поднятой на месте храма Василия Блаженного.

         Колоны танков и баллистических ракет, которых в те времена не было, катаясь по Площади Согласия, всем своим видом показывают: к сожжению Москвы готовы!

         Толпы ликующих демонстрантов с портретами участников сожжения Москвы гордо идут в колоннах бессмертных гусаров, тем самым доказывая, если деды сожгли – мы тоже сожжем, так было, так есть и так будет!

         Лидеры ведущих политических партий Франции зовут народ объединиться и навалять этим русским «по самое не хочу», и народ им верит, народ готов валять!

         Идиотизм, скажете вы. Я бы так не конкретизировал. Есть такая страна, которая так и живёт».

Микола КАВУН,

власкор «Вінниччини»