«Вишивання – моя доля, моє життя»
Євгенія Боднар прославляє талантом рідне Поділля
Село Жван на Вінниччині чимось схоже на мій Калюс на Хмельниччині. Обидва народилися у сиву давнину на лівому березі Дністра, де вигріті лагідними сонячними променями крутосхилі горби щедро обдаровують місцевих жителів достиглою на два тижні раніше городиною.
Пишу про це в теперішньому часі, хоча для Калюса це вже незворотне минуле. Знищила його сучасна цивілізація, навіки поховавши на дні Дністровського водосховища. А Жван живе, і в ньому люди живуть, а нас вирвали з корінням і розпорошили по всьому світові…
Але не про це зараз мова. Мені радісно за сусідів, які примножують творчі скарби рідного краю і безустанно борються за своє відродження. Буваючи тут, наче знову повертаюся у свій Калюс. І завжди пишаюся тим, що маю у Жвану багато гарних друзів і добрих приятелів. Серед них і моя ровесниця, Євгенія Василівна Боднар, яка «співає, вишиває, вірші пише, шиє, п’єси придумує, і жодного бур’янця в городі немає…».
Юганька, Женя, Євгенія…
Далі про свою землячку розповідає ветеран педагогічної ниви, голова ГО «Комітет порятунку села Жван», рідна сестра відомого в Україні поета і кіносценариста Станіслава Чернілевського Юлія Болеславівна Чернілевська.
– Як легенький вітерець, над Жваном лине пісня… «Село моє рідне, в піснях ти оспіване, дивлюсь я на тебе прикривши чоло…». Шукаю, звідки голос, хто співає? Під горбком у городі бачу жінку, струнку, невисоку, голова пов’язана біленькою хустинкою.
Голос чистий, ніжний, а мелодія пісні виводиться по-жванському протяжно. «Тебе називаю колискою пращурів, моє ти найкраще рідненьке село…». Як давно то було.
А жінку звуть Євгенією. Колись звали жванчани ніжно-лагідно – Юганька, а згодом коротко – Женя. Це – Євгенія Василівна Боднар. Більше 50 років щиро аплодує село цій талановитій жінці. Навколо неї гуртуються співаки, гумористи і несуть жванчанам радість єдності з прекрасним – піснею, виставою, поезією, гумором!
Жодна виставка рукоділля й донині не обходиться без витвору рук Євгенії Василівни, бо руки її до чого не доторкнуться – зі всього зроблять красу: чи то вишивка, чи пошиття доньці платтячка, чи зв’язаний сину костюмчик, чи виткана на верстаті верета. Треба для сцени костюм виготовити – йдуть люди до Жені Боднар, нікому концертну програму скласти – Женя зуміє, потрібна присвята імениннику – краще за Женю ніхто не придумає. І все життя цієї невтомної жінки пов’язане з рідним селом.
Нема такої роботи, щоб з нею не справилася
Школу закінчила на початку 70-х років минулого століття. Тоді випускникам сіл вже видавали паспорти, якщо у них був виклик на навчання чи то в училище, чи то в вуз. Молодь масово залишала села. А Женя навіть уявити не могла свою розлуку з рідним Жваном. Пішла сезонно працювати з дітками в дитсадок, у школу, а згодом – у ланку. Скільки рядочків висапано! Скільки швар тютюну насиляно! А скільки дерев на жванських пагорбах насаджено! Годі й порахувати…
Де б не працювала, всюди залишала ідеальний порядок. Таку старанність у роботі в неї та брата Олексія виховали тато Василь Іванович і мама Ганна Петрівна – жодної фальші, жодної речі не на своєму місці. Так і діток своїх красуню-донечку Олю та синочка Сергійка привчила робити.
Люди в селі знають, що нема такої роботи, з якою б не справилася Євгенія Василівна. Такими і дітей поміж люди пустила. Золоті руки мають і донька, і син. Та ще й серця великі дала їм мати. Оля, наприклад, опікується покинутими тваринами в місті Новодністровськ, допомагає ЗСУ.
«І коли ти встигаєш?»
Та найбільше Женя захоплюється вишивкою: і гладдю, і хрестиком. Їй не потрібно шукати малюнок майбутнього рушника чи сорочки. Сама придумає, сама намалює, сама й кольори підбере. І народжуються одна вишивка краща за іншу. Стіжки лягають так до ладу, що її вишивка, наче картина фарбами. Квіточки красуються, ніби щойно зірвані в квітничку і викладені на білосніжне полотно. І те полотно світиться веселими яскравими кольорами, від яких не хочеться очей відводити: маки, троянди, зірочки, бузок, ромашки…
На виставках робіт Євгенії Василівни можна почути захоплене: «Як живі!»
– І коли ти встигаєш? – запитую жінку.
– В обід на полі люди лягають відпочивати, а я за вишивку. Іде дощ, а я до вишивки. Отак за життя більше 60-ти рушників і створила. А ще ж картини вишиті, вишиванки для сім’ї і для людей, подушки, простирадла…
У Жені ніби моторчик в руках вмонтований, не раз жартують друзі. Знаю, що жінки в ланці сідали на відпочинок подалі від майстрині, бо від швидкості її рук їм в голові паморочилось.
То ще були роки, коли ланка співала. Жінки просили: «А давай, Юганько, починай отої нашої жванської…». І стелилась на зелене поле ніжна мелодія: “Чи ж я тобі, моя мамо, не дитина, що ти мені гребінчика не купила?”
А то, бувало, хвацько спів Жені переходив на її ж приспівки: «Ой, сиділа бабка в себе на грубці, захотіла бабка накрутить голубці…». І вже сапи самі витанцьовували в руках у молодиць. Бувало, що й засумує хтось у гурті, то Женя зараз же «анегдоти посипле». Який там сум, до сліз всі регочуть!
Палає ненавистю серце матері та бабусі
Бігли роки, десятки за десятками. Уже й онук виріс, сама посивіла, а рука все частіше замість голки до ручки та паперу тягнеться. І з самого серця виходять тяжкі рядки:
Вже другий рік іде війна,
Хай буде проклята вона!
Бо ж дуже страшно чути вісті,
Що знов привезли хлопців грузом «двісті».
О Путін пУтло, щоб ти здох!
Дасть допомогу нам сам Бог!
Твоєї смерті дочекатись!
Вже не одна прокляла тебе мати!
Іде війна, іде війна, коли ж закінчиться вона?
Ти клятий Путін схаменися,
Нарешті в небо подивися!
Чому затьмарив ти нам небо?
І чом ти лізеш, куди не треба?
Вже досить нам це все терпіти,
Бо наші діти хочуть мирно жити!
Всі українці просять Бога,
Щоби настала Перемога!!!
Палає ненавистю серце матері та бабусі Євгенії до окупантів, бо день і ніч молиться за своїх захисників зятя Сергія і онука Андрія, які сьогодні там, де гартується наша перемога. Хай збереже їх Бог!
Розкинувся Жван по обидва боки однойменної річки між високими горбами. Рідне село дарує своїй талановитій доньці натхнення до творчості, нашіптує наспіви пісень, приспівок, підказує потрібні слова до народжуваних нею віршів, дарує кольори квітів, малюнки рушників, сорочок.
А тепер береже її струджені очі, спрацьовані руки. Жван наповнюється радістю і гордістю за цю невтомну майстриню – Боднар Євгенію Василівну. Такими талантами-самородками багата земля українська, тому вистояла і збереглась у рабстві, тому вистоїть і переможе в цій страшній війні наша рідна Україна!
«Нелегко було в житті, але я вистояла…»
Про себе Євгенія Василівна каже: «Народилася я в квітні 1954 року в сім’ї колгоспників. Дитинство моє пройшло не дуже весело. Жили ми, можна сказати, бідненько. У сім’ї було нас двоє дітей – я і менший брат. У школі я навчалася добре, до четвертого класу була відмінницею. Закінчила 10 класів теж добре, без трійок. Я гарно малювала і креслила. Майже всім учням у класі креслила домашнє завдання.
Вчитися після школи я не пішла, бо батьки не мали матеріальної змоги мене навчати. Всі мої однокласники роз’їхалися, а я одна залишилася в селі. А було нас у класі 28 учнів. Потім мене від колгоспу відправили на місяць на курси вихователів, і так я пішла працювати в дитячі ясла.
Але то була робота лише на літній сезон. Згодом я пішла працювати в школу технічкою, а потім у шкільну їдальню. На той час у школі навчалося понад 300 учнів. Не те слово, що важко, а дуже важко доводилося – у мене вже була сім’я, дитина…
Але я все-таки знаходила час, і ще вечором після роботи ходили з чоловіком у сільський клуб на репетицію. Я – учасниця ансамблю «Жванчанка». Потім я перейшла працювати в колгоспну ланку. Але згодом колгосп знищили, в людей забрали роботу, і довелося мені до пенсії їздити на сезони, сапати буряки, щоб хоч якось прожити.
Нелегко було в житті, але я вистояла, не залишала своєї улюбленої роботи – вишивання. Бо вишивання – моя доля, моє життя… І я дякую Богу, що дав мені такий дар. Вмію також співати (50 років на сцені), вишивати, шити, штукатурити, стригти (як чоловіків, так і жінок), можу і коровай спекти! Як-то кажуть – біда навчила. Маю подяки від районного відділу культури і туризму – «Краща майстриня-вишивальниця». А вишила я за свій вік понад 60 рушників! Подушок, серветок, платтів, сорочок і порахувати не зможу. Сама узори складаю, малюю, шию людям на замовлення кофти і плаття. Є моє вишиття і в тих селах, де я сапала буряки. Не обходилося без моєї участі і в клубі. Сценки придумувала, сама шила одяг для сільських артистів. Можу і якусь усмішку-смішинку розказати. А недавно десь у мене взялось таке, що можу і вірша якогось написати чи віршоване привітання з днем народження чи весіллям. Дуже багато пісень переклала з російської на українську…» .
Євгенія Василівна Боднар – одна з багатьох творчих особистостей щедрої жванської землі, які своїм талантом створюють справжні дива і прославляють село далеко за межами рідного Поділля.
Віктор ЗЕЛЕНЮК,
власкор «Вінниччини»
Мурованокуриловецька громада
Світлини надані Євгенією Боднар
