Влітку село оживає

Історія. Засновником села вважають польського поміщика Адама Чорторизького, який побудував тут маєток та цукровий завод. Молитися пан їздив до сусідньої Гунчі, з того часу населення Адамівки умовно поділене за релігійним принципом: на католиків та православних. 

Нинішня Адамівка стала вже другим поселенням на цій місцевості, а першою, через річку – вважається стара Адамівка, яку до тла спалила Катерина ІІ. На території села навіть знаходили рештки поселення Зарубинецької культури (одна з головних археологічних культур України періоду Залізної доби).

Село потопає у лісах, а через його межі протікає річка Вербич. Школи в селі вже немає років із тридцять. Дітей з Адамівки до школи в Гунчі довозить шкільний автобус, принаймні так було до карантину. Цей же ж автобус дуже виручав у транспортному сполученні й доросле населення села. А нині всі вони не виїзні.

Немає в Адамівці й власного ФАПу. Раз на тиждень з Гунчі до села приїздить медпрацівник, обстежує людей та призначає лікування. Швидка за потреби доїздить до хворих із Гайсина, долаючи понад 10 км. Дороги в селі викладені з бруківки, таке дорожнє покриття мають всі (дві) місцеві вулиці: Шевченка та Південна («Кавказ» по-народному). Освітлення в селі зробили за гроші сільської ради, вулицю Шевченка освітили повністю, а Південну – частково. Пересувне поштове відділення навідується до села лише раз на тиждень.

З таким же ж інтервалом у часі відбувається і прийом громадян старостою Гунчинецького старостинського округу. Поки що в колишній сільській раді у Гунчі Сергій Бомко працює один, але дуже сподівається на те, що незабаром отримає «підкріплення», бо самому йому доводиться непросто.

– У селі є газ, криниці, непогані дороги, але в місцевих немає роботи і якісного медичного обслуговування, – зазначає староста. – Реформа медичної сфери призвела до того, що ФАПи «випали» зі структури, встановили лише комунікацію між сімейним лікарем та пацієнтом, але для людей похилого віку цього недостатньо. Потрібно, щоб на місці щодня перебував медпрацівник, який міг би поставити крапельницю або за потреби зробити хворому ін’єкції. Одне добре, в цей період чужих сюди майже не приїздить, отже, й коронавірус до села не завезуть. Інша справа – літо, тоді населення Адамівки суттєво зростає, а все завдяки малечі, яку з міста на відпочинок привозять до рідні.

Може Адамівка похвалитися й успішними вихідцями з села. Зокрема, Анатолієм Стародубом, який нині трудиться завідуючим реанімаційним відділенням обласної дитячої лікарні і завжди допомагає землякам у скрутну хвилину.

У мешканців Гунчі та Адамівки за роки виробилася спільна традиція – на 9 травня люди з двох сіл збиралися біля монумента загиблим під час Другої світової війни, який знаходився саме в Адамівці. У цей день село оживало, наповнювалося гоміном радісних зустрічей та гордості за важко здобуту перемогу.

– Коли вранці йду на роботу, то, пройшовши селом з кілометр, можу не зустріти жодної живої душі, щоб «Добрий день» сказати – сумно та моторошно стає від такої реальності, – каже місцева жителька, колишня сільська бібліотекарка Адамівки Олена Смірнова. – Якось порахувала,  що з 30 хат, що мені підряд зустрічалися по дорозі, 17 з них стояли пустками.

– У 70-х роках у місцевій школі в кожному класі навчалося не менше 20 учнів, – розповідає Олена Павлівна. – У найкращі часи в селі проживало 800 осіб. Спад почався ще у 80-х роках, тоді в Адамівці мали побудувати нафтопереробний завод, так принаймні казали місцевим, а тому видали заборону на будівництво нових хат. Тож люди почали виїжджати, хто до міста, а хто до сусідніх сіл. Все у нас колись було: і ланки, і концерти, і співочі колективи, а тепер село вмирає. І немає ніякої надії на покращення ситуації, ото тільки й згадуємо, як колись було людно і весело у нашій Адамівці.

Рік тому нарешті провели до Адамівки швидкісний інтернет, то місцеві стали «мобільними», створили свою групу у Фейсбук, де діляться спогадами, поезією та світлинами, які стосуються рідного села.

– Пам’ятаю, як всім гуртом на селі відзначали травневі свята, кожні вихідні влітку збиралися на природу… Молоді були, любили співати, вміли насолоджуватися життям. Нині ж вже багатьох немає, а хвороби та проблеми не додають оптимізму, – зізнається Олена Смірнова.

Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини надані старостою Гунчинецького старостинського округу