«Вокзал» – роман про наше життя
Вінницька літературна спільнота має чим пишатися: молода авторка Наталка Гомель, вінничанка, стала лавреатом літературної премії імені Ірини Вільде 2022 року за роман «Вокзал».
Твір Наталки Гомель, писаний на основі особистих вражень і досвіду, її герої взяті з реального світу і мають своїх прототипів, а правдиве, безжалісно вивернуте навиворіт життя вокзалу набуває філософсько-символічного звучання і пізнавального значення.
Серед численного сучасного літературного постмодерного мотлоху цей роман, немов яскрава перлина. Тож не дивно, що поважне львівське журі не оминуло його своєю увагою!
З Наталкою Гомель ми не раз зустрічалися на угіддях вінницького філологічного факультету. Наталку важко було не помітити і не виокремити зі студентського загалу.
Вже на першому курсі вона привернула увагу студентів і викладачів казкою «Рожевий їжачок». І сама вона чимось нагадувала мені їжачка: така ж колючо-безкомпромісна бурхлива поборниця справедливості, рішучо незалежна у своїх думках і висловах, різкувата «колючка», і така ж беззахисно-рожево- романтична.
Я називала її «лісовою дівчинкою», вбачаючи в ній справжнє дитя природи, бо ж, донька лісника, Наталка виросла в лісовій хатинці на лісовому кордоні у Барському районі, де у дев’ятирічному віці й написала свій перший вірш.
У «великій» літературі починала як поетеса, має дві збірки віршів «Сповідь лісової мавки» (2010) та «Фіджі» (2018), які через вроджену скромність авторки залишилися майже непоміченими сучасною примхливою літературною критикою.
Прикметно, що повість «Вокзал» – це її перша друкована проза, яка засвідчила добротне володіння прийомами письма, глибоке знання життєвих конфліктів «зсередини» та щире співчуття до своїх персонажів, яке несказанно прикрашає твір і навіть «видає» в авторові жінку-матір, бо, якби не цей неголосний, подекуди ретельно приховуваний суто материнський гуманізм, можна було б запідозрити, що текст написав чоловік, настільки роман жорсткий і подекуди безжальний, немов оголений електричний дріт. Може, саме такою і повинна бути справжня сучасна проза?
– У романі багато взято з життя, – каже письменниця. – Прототип головного героя був дуже харизматичним і таки унікальним персонажем. Мабуть, не можна було не написати про нього. Хоча, звісно, його образ в моїй історії обріс художньою вигадкою, домальовуванням, довигадуванням. Можливо, (швидше за все) інші люди, які його знали, бачили його зовсім іншим. Десь я «підганяла» свого героя під свій авторський задум, а десь герой мій задум «підганяв» під себе… А щодо постмодерних тенденцій… Комусь, може, моя книжка здасться якоюсь мірою традиційною. Мені не хотілося рухатися в ногу з часом у цьому плані, слідувати моді, я свідомо хотіла написати твір зсередини, витягнути його з себе, з того, що відчувала, а не орієнтуватись на новомодні тенденції, де багато епатажу, але зазвичай залишається відчуття розчарування. Бо купуєш книжку і чекаєш на ще одне, нехай навіть невеличке, але відкриття. А часто натомість отримуєш нічого…
– Але ж, Наталю, головний герой роману – не зовсім типовий безхатько. Глибший аналіз цього образу призведе до цілого комплексу страждань значного соціального прошарку сучасних обездолених.
– Так, я люблю життя. І не боюся його. Декілька місяців працювала продавцем на столичному залізничному вокзалі – звідти сюжет і образи головних героїв книги. Там познайомилася із прототипом головного героя «Вокзалу». Але все ж відсотків, мабуть, на вісімдесят книга – художній світ, як цього і вимагають закони жанру. Хоча у романі є декілька діалогів і ситуацій, які я майже слово в слово, дія в дію записала із життя. Наприклад, вірш, який часто згадує головний герой «Не переслідую тебе, листами не тривожу…» – то, дійсно, вірш, який часто повторював, як мантру, прототип головного героя. Я просто запам’ятала ці віршовані рядки і зберегла у своєму творі. Реальність часто дарує такі сюжети і деталі, що неможливо вигадати. Останнім персонажем, який з’явився у книзі, коли вона вже була майже повністю написана, стала баба Чукутиха. Після відвідин мною Криворівні восени 2019 року Чукутиха наче сама «попросилася» в книжку. До того ж Криворівня знаходиться неподалік від рідного села прототипу головного героя. Якщо хто не знає, це те саме село, де колись в певні періоди жили й творили Іван Франко та Михайло Коцюбинський. Там навіть є музей Івана Франка.
– Наталю, твій роман своїм сюжетом і майстерністю викладу матеріалу не справляє враження дебютного. Цікаво, хто твої літературні учителі?
– Не знаю, чому, але вже багато років найближчими мені по духу залишаються два українських письменники – це Галина Пагутяк і Тарас Федюк. Обоє для мене є взірцями професіоналізму та людських чеснот. У Пагутяк люблю медитативну глибоку філософську прозу. Особливо її оповідання й есе. Я рідко перечитую двічі одну й ту ж книгу, але її «Записки білого пташка» (особливо у ній «Книгу снів і пробуджень») і «Потонулі в снігах» перечитала вже більше двох разів. У Федюка люблю медитативну поезію, оригінальну і вільну від умовностей, часто іронічну, і завжди ідеально відшліфовану. Кожен його вірш – то ювелірна робота. Його поезія проста, чесна, емоційна і водночас майстерна. І ще люблю прозу Бориса Харчука. Чомусь він у нас маловідомий, хоча це неправильно. Він вартий того, щоб про нього і говорили, і досліджували його творчість. Його «Майдан» та «Кревняки» – це шедеври української прози.
– Наталю, ти така ще молода, а вже глибинно мудра, обдарована здатністю бачити найголовніше у безмірі сучасного життєвого трагізму і хаосу. Твій роман «Вокзал» дуже український, він болить читачеві, терзає совість і сумління, не відпускає до останньої сторінки. Хочеться продовжити насолоду спілкування з твоєю творчістю. Чи можна сподіватися на нові твої твори? Які твої творчі задуми? Може, напишеться щось із таємничого життя лісу? Ти ж таки – «лісова дівчина»?
– Чи можу називати себе «лісовою дівчиною»? Так, цілком. Колись ще живучи в Києві, помітила, що в лісі почуваюся у більшій безпеці, ніж у метро. Ліс – рідна для мене істота. Мені здається, у лісу немає від людини жодних таємниць, він перед людиною беззахисний, як дитина. То у лісоводів-корупціонерів можуть бути таємниці – як заховати пеньок незаконно зрубаного дерева, як те дерево потім продати, домовившись із такими ж корупціонерами-поліціянтами… А ліс – він завжди відкритий і щедрий до людини. Думаю, таємничість, яку люди йому приписують, сформована тисячолітнім процесом міфотворення. Його коріння сягає ще тих часів, коли люди жили в єдності з природою, як один організм, коли боялися й поклонялися стихіям, відчуваючи свою безпорадність перед ними. Можливо, для когось, хто виріс на асфальті, ліс дійсно виглядає таємничим. Але для мене він – оскільки я росла поряд з ним і в ньому – немов близька людина, до якої я приходжу з обіймами і словами «привіт, я так за тобою скучила». Це місце, в якому мені добре й затишно. Мій ліс береже сліди моїх предків, пам’ятає їхні голоси й обличчя… У своєму лісі я знаю грибні місця, знаю, де джерела, болота, мочарі, де живуть хмари комарів – і якщо туди йдеш, потрібно вдягати щось із рукавом, бо закусають, а отам, окрім грибів, ще й трав на чай можна насмикати… Отам опеньки, там – маремухи, там білі, козарики, там черемші цілі плантації, і тільки починається весна – гайда в ліс по леварду (ще одна назва дикого часнику)… У мене було улюблене місце під лісом, де я щоліта збирала суниці. Їх там було так багато, що всім вистачало. Навіть торгаші із сусідніх сіл почали приїздити з десятками банок і збирали суниці на продаж. Люди збирали там ягоди і для задоволення, для себе, і для заробітку. То було особливе місце. Я вже взимку починала мріяти, що ось прийде червень, і я покину всі справи, знайду декілька днів, щоб провести їх на полі під лісом, збираючи суницю. Але позаминулого літа приїхала на те поле, а його переорали і посіяли там злаки. Ясно, що для того, аби мати чималий прибуток. Ясно, що туди вгатили не одну дозу хімії, щоб вивести бур’яни і щоб був врожай. Я те побачила і стояла та ридала на все поле й на весь ліс, який те поле оточує. Три кілометри йшла додому звідти і плакала. Стільки полів оброблено, засіяно в околицях – а все їм мало, вже й до цього добралися. Хоча саме це місце розумна людина не чіпала б, залишивши отаким диким, первісним, як воно є. А вони убили ту ягідну галявину, бо ніяк грошима наїстися не можуть. І таких куточків з дикими ягодами стає все менше, бо людська жадібність не має меж. Всюди загребущі руки «господарюють», витісняючи дику природу все далі й далі, не залишаючи їй місця для життя. Навіть те, що не можна оцінити в грошовому еквіваленті, більшість людей намагаються міряти по курсу валют. Так, я хочу написати роман про ліс та лісівників, взявши за основу життя свого батька та предків (мій прадід також був лісником, татові брати – лісоводи). Вже є чимало матеріалу для книги. Але впевнена, що на цю працю піде не один рік. Можливо, паралельно з нею писатимуться й інші твори. Тому ніяких термінів собі не встановлюю.
– А чи відоме тобі щось містичне з лісового життя? Якісь чари, замовляння, зілля?
– Ні – на жаль, чи на щастя… Мої обидві бабусі, що по мамі, що по татові, були дуже набожними жінками, православними християнками. Кожна молилася тричі на день, навчили молитися й мене. Я, звісно, не можу назвати себе релігійною людиною, але віру у Бога та в силу молитви перейняла від них.
Разом з тим, обожнюю містичні книги, де є місце і фольклорним всіляким нетілесним істотам, як ото мавки, перелесники, привиди… де портали різні, заклинання, чарівники і чарівниці… Все це дуже цікаво й захопливо. Цікаво міркувати над тим, де межа між реальністю, людською фантазією та дійсно містичними речами, які складно пояснити з наукової точки зору. Але жодних реальних знань, пов’язаних з практичною магією, я ні від кого не переймала. Та й не хочу. Переконана, що найбільша магія є всередині кожного з нас – це сила любові і сила віри. Чим більше людина живе в гармонії з собою та з природою, тим сильніше діє і впливає позитивно ця сила на наше життя. І ще я думаю, є люди, посвячені в первісні закони природи й процеси взаємодії з нею. Це люди «відаючі», від чого й походить слово «відьма». Як-от, наприклад, карпатські мольфари, про яких ми вже багато чули. А простим людям краще у всю цю «містичну лісову кухню» носа не пхати, щоб не наробити шкоди ні собі, ні комусь. От я й дотримуюся техніки безпеки: ніякі зілля не варю та єдині закляття, які читаю – це українська поезія. То ще та магія!
– Відчуваю, що скарбниця української літератури щедро поповнюватиметься твоїми книгами і людський світ ставатиме добрішим і кращим!
Спілкувалася
Тетяна ЯКОВЕНКО
\
