«Волонтерська павутина» позашкільників Вінниччини

Оксана Іванькова – керівниця дитячого фольклорного гурту «Бохоняни», колективу, який відроджував та популяризував культурну спадщину Вінниччини на місцевому рівні та в Україні загалом. Ще зі студентських років пані Наталя заступила на освітянську ниву. Запевняє, що дуже любить роботу з дітьми, навчати і наставляти їх – для неї велике задоволення. До вторгнення вона спокійно творила з гуртківцями на Вінницькій обласній станції юного натураліста та в педагогічному коледжі. Однак через повномасштабну війну «Бохоняни» та їхня засновниця призупинили свою концертну та розважальну діяльність і всі сили кинули для допомоги фронту і населенню, постраждалому від бойових дій.

Заручившись підтримкою небайдужих вінничан, територіальних і парафіяльних громад та української діаспори, Наталя Іванькова спромоглася здійснити 11 поїздок на Донеччину та 6 у фронтові зони, де вирувала війна. За цей час вдалося доставити понад 100 т гуманітарної допомоги. Вінницькі волонтери наготували багацько смаколиків, залили тисячі окопних свічок, плели маскувальні сітки та кікімори, виготовили близько двох сотень бліндажних пічок, пошили сотні військової амуніції, фасували продукти, подолали тисячі кілометрів доріг, вносили пожертви, робили все і навіть більше на шляху до омріяної перемоги.

– У нашу величезну волонтерську павутинку входить: ГО «Подільська Ластівка», ВЦ «З Україною в серці» Вінницької обласної станції юних натуралістів на чолі з директором Ольгою Драгомирецькою, транспортні перевезення та вагомий фінансовий вклад нам забезпечує ПП «Екосвіт» в особі Володимира Сівакова та Фонд громади «Подільська громада». Нам дуже важливо, що всі вони є у нашій волонтерській павутині, – розповідає освітянка. – Їздимо з допомогою до військових раз на три тижні. Поїздки не впливають на навчальний процес, а навпаки, привчають вихованців нашого освітнього закладу до активної життєвої позиції. Військових, до яких ми їздимо, я називаю своїми «підопічними», вони з цього глузують, але їм таке звертання подобається, а ще полюбилася моя фраза, що освітяни зараз активно працюють на гуманітарному фронті, аби в майбутньому було кого виховувати і навчати.

– Від початку війни ми опікувалися 18 бойовими підрозділами, нині їх залишилося лише 15. Зрозуміло, що це війна, але таких бойових друзів дуже важко втрачати. За нагоди ми влаштовуємо для хлопців привітання з днем народження, даруємо подарунок, надуваємо повітряні кульки – намагаємося підняти їм настрій та підбадьорити, наскільки це можливо. Взагалі зустріти жінку-волонтера на Сході зараз вкрай важко, це, м’яко кажучи, небезпечно, але мене це не лякає. Певно, вже звикла до адреналіну і робочого графіка 24/7, це мій теперішній стиль життя – по-іншому вже не вмію, – каже освітянка.

– Я могла виїхати до Польщі та перечекати важкі часи в дружній країні, але мій брат тоді служив у Слов’янську, де їх буквально накривали фосфорними бомбами. У дзвінках він розповідав, як важко хлопцям там доводиться, до того ж належного матеріального забезпечення ще не було. Після того вирішила, що поїхати з України вже не зможу та й не хочу, – зазначила молода жінка. – Я ще нікому не відмовила в допомозі. Хто б не подзвонив з військових, навіть не з наших підопічних бойових підрозділів, все знайдемо і привеземо. З кожним місяцем наші волонтерські ряди рідішають. Люди втомлюються цим займатися, немає грошей, немає фізичного здоров’я, або приходить сильна психологічна перевтома. Наш освітянський осередок поки що тримається, «не розклеїлися» і не збираємося падати духом. З Вінниці на фронт власним транспортом їздимо лише ми і ще один навчальний заклад – все.

– На Святвечір ГО «Подільська Ластівка», ВЦ «З Україною в серці» Вінницька обласна станція юних натуралістів разом з нашим «шаленим» і незамінним волонтером Валерієм Горбиком подолали близько 900 км українськими просторами та доставили кілька тонн гуманітарної допомоги, в тому числі продукти харчування, домашні смаколики, ліки, промтовари. Зустрілися там із вже рідною 120 окремою бригадою ТрО. Старі знайомі зі змарнілими обличчями, але усі такі рідні… Це найперша бригада, з якою у нас зав’язалася тісна дружба від початку війни в пекельному Слов’янську. Роті «Логістів» 120 бригади, завдяки підтримці друзів, привезли генератор, який полегшить службу нашим військовим. Від друзів з української діаспори в Америці передали рації, адже зв’язок у тих лісах нестабільний, – розповідає про одну з останніх поїздок пані Наталя. – Наша гуманітарна мандрівка з самого початку «потішила» нас неприємними сюрпризами. Перед завантаженням допомоги виявилося, що все, що ми зібрали, не помістилося в стандартне авто. І тут наші неймовірні помічники, котрі не словом, а ділом наближають нашу перемогу, Володимир Сіваков та Андрій Петлінський, закотили рукави, а було це вночі, й почали розвантажувати авто на базі, яка стояла вщент заповнена вторинною сировиною. Замість малого пригнали більше авто і розпочали квест «запакувати все». До світанку із завданням успішно справилися і з першою зорею виїхали. І коли більшість українців сиділи за святковим родинним столом, було це на Святвечір, ми стояли в півторагодинній пробці поблизу Коростишева зі зламаною пічкою в машині. У дорозі завжди маємо якісь пригоди, але головне, довезти зібраний вантаж цілий і неушкоджений.

– З передової я часто приїжджаю з подарунками: то бронежилет подарували, то відстріляні РПГ, то ящики з-під патронів (один з яких розмалювала майстриня з нашого натуралістичного центру, і ми змогли продати його на аукціоні за досить немалі кошти). Часто дарують солодощі в необмежених кількостях, і звичайно, компліменти, – ділиться деталями поїздки пані Оксана.

– Хочу подякувати нашій невтомній гастрономічній волонтерській павутині. Наші трудівнички за короткий час зуміли приготувати силу-силенну усіляких різдвяних смаколиків. Попри вимкнення електроенергії, особисті клопоти, роботу знаходять час і можливість, щоб вкласти свою материнську любов у приготовлену їжу зі смаком та запахом рідної домівки. Волонтерки з перших днів війни готують постійно, смачно і багато, – висловила вдячність освітянка. – За турботу, небайдужість та людяність дякую штабам наших бджілок з усіх громад Вінницької області, виробникам крафтової продукції «Пан Кабан», прихожанам храму Різдва Пресвятої Богородиці, настоятелю отцю Ігорю, парафіяльній громаді Спасо-Преображенського кафедрального собору м. Вінниці, ТОВ «Солодка Мрія-Вінниця», ПрАТ «Вінницька кондитерська фабрика»  «Roshen» (надають бідони, бочки, каністри), ТОВ «АСУ ПРАЙМ», Фонду підтримки «ССО», працівникам Центрального ринку за надану м’ясну продукцію та колективу Вінницького трамвайного депо.

– Дружна команда позашкільників кожного дня, окрім основної роботи, займається волонтерством, до якого активно долучаються вихованці закладу та їхні батьки. Наш невеликий освітній заклад є прикладом незламності для багатьох українців. Перед Новим роком для хлопців, які стоять під Білоруським кордоном, дівчата зі станції накришили порційно для кожного по баночках загалом 500 кг олів’є (дещо видозмінили основний рецепт), чим створили їм святковий настрій. Хлопці сказали, що наше олів’є не радянської рецептури, а як французький делікатес. Спільними зусиллями ми змогли приготувати ще 100 л капусти по-корейськи та 100 кг куті. А з Вінницького гуманітарно-педагогічного коледжу гуртківці разом із викладачами закладу залили 250 окопних свічок. Хлопці завжди щиро дивуються, як нам вдається щоразу стільки збирати для них допомоги. Жартують, що ми, певно, магазини обносимо, а насправді нам весь рік війни допомагають наші партнери, меценати, благодійники і наші невтомні бджілки-волонтери, – зауважує пані Оксана.

 – Ми роз’їжджаємо по Донеччині з гуманітаркою на «Оксі експресі», і всі люди в шоці від нашої хоробрості, бо на капоті авто у нас прикріплений синьо-жовтий стяг, який ми не знімаємо за жодних обставин. Під час поїздок в мене трапилася особиста зустріч із російськими військовими, на щастя, минулося без втрат людських чи матеріальних, однак, і своє право називатися українкою, а не хохлушкою, я відстояла, – розповіла керівниця «Бохонян».

– Минулий рік змінив нас назавжди – ми стали іншим народом, іншими українцями. Рік, котрий випробовував нас на міцність, людяність та показав, хто є хто. Немає такої ракети, яка може розбити нашу віру, адже ми живемо на своїй Богом даній землі. Ми робимо все, аби якнайшвидше настало світле майбутнє, незалежне, виплакане материнськими сльозами та закарбоване потом і кров’ю. Дякую всім нашим помічникам, що не втомлюються, не опускають руки. Попереду ще багато випробувань, але ми вистоїмо, виборемо, відбудуємо, переможемо… Доземний уклін та шана нашим військовим за мужність та захист країни. Сьогодні вони стоять на захисті нашої свободи, нашої волі. Саме завдяки їхнім хоробрим серцям, які б’ються до останнього подиху заради Батьківщини, у нас є можливість жити та творити новий день.  Я не розділяю військових на тих, хто зараз працює у відносно мирних містах, і тих, хто виборює свободу на пекельному Сході. Усі вони герої сьогодення, в кожного із них різні завдання, але одна мета. На цьому ґрунтується наша національна ідея, яку інші шукають століттями. Ми вже домовилися з нашими друзями з передової, що коли закінчиться війна, то всі вони з’їдуться на зустріч до нашої вінницької станції, аби відсвяткувати омріяну перемогу і звільнення наших земель від окупантів, – підсумувала розмову хоробра волонтерка.

Спілкувалася Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини надані Оксаною ІВАНЬКОВОЮ