«Все, що робиться, – те на краще»,

– вважає найстаріший голова фермерського господарства Вінниччини, мешканець села Городківка Тульчинського району, 80-річний Володимир Григорович Кубаль.

«Був молодим і завзятим…»

Про нинішнього керівника ФГ «Заграва» Володимира Кубаля можна писати якщо не роман, то хоча б повість, як про людину, котрій завжди щастило у всіх починаннях. Отак, знаєте, за що б не взявся, то все виходило… От, уявіть, призначає тогочасне партійне керівництво Крижопільського району героя цього нарису (тоді ще випускника Уманського педінституту) директором Гарячківської школи. Так що ви думаєте? Саме Володимир Григорович домігся, аби в селі, де на той час нараховувалось аж 750 школярів, розпочалось будівництво нової школи. Щоправда, для цього молодому директору довелось їздити аж в Москву на прийом до депутата Верховної Ради СРСР.

Далі більше. Не встиг чоловік сповна насолодитись плодами свого організаторського таланту, як його призначають… головою городківського колгоспу. Кажуть: «Ти за фахом хто? Вчитель біології та хімії? А до цього закінчував Ладижинський технікум механізації сільського господарства? Так? Ну, от і попрацюєш головою колгоспу. Нічого, на місці розберешся…» Зрозуміло, що за часи Союзу ніхто нікого не «сватав» на благополучне господарство. Як правило, розумні, ініціативні та пробивні кадри «кидали» на проблемні ділянки. Так і тут: городківський колгосп із промовистою назвою «Росія», який тоді довелось взяти під опіку Володимиру Кубалю, вважався найбіднішим у районі: одних боргів – три мільйони карбованців. І це при тому, що володів 5,5 тисячами гектарів землі, кількома молочними та відгодівельними фермами, займався розведенням овець і мав власну пасіку. Однак, чи то попередній голова був поганим господарем, чи то ще з якихось причин, але гроші там не водились. Допоки не з’явився Кубаль. Не буду детально описувати, яким чином, але невдовзі господарство розрахувалось із боргами, з’явились додаткові кошти, і в селі розпочалась епоха великого будівництва. За рахунок господарства було споруджено два дитсадки, колгоспну контору, приміщення сільської ради, багатоквартирний котедж для працівників, спортивний комплекс. Більше того, саме завдяки заповзятливості та комерційній жилці Володимира Григоровича у Городківці з’явились ковбасний цех, плодоконсервний завод, краща свиноферма Вінницької області та цех з виготовлення електронних плат. Останній виник як результат співпраці колгоспу із Вінницьким заводом «Маяк»…

Ну, а потім настає 1991 рік, Україна здобуває незалежність, і в країні повним ходом розвиваються зовсім інші економічні стосунки. Зокрема, відбувається приватизація підприємств, земельних та майнових паїв, а колгоспна система починає відходити в минуле. Зрозуміло, що цей процес відбувався дуже гостро, в окремих випадках з конфліктами та непорозуміннями. Десь тоді, в середині 90-их років минулого століття, на Вінниччині почали з’являтись перші фермерські господарства. В одних випадках вони виникали на руїнах колгоспів, в інших – працювали поряд з ними, але процес, як-то кажуть, пішов. Ось так і сталось, що серед тих, хто в колишньому Крижопільському районі взяв землю і зайнявся фермерством, був і Володимир Григорович Кубаль. Він написав заяву і йому було виділено 50 гектарів землі.

Прощавайте, колгоспи!..

– На той час колгоспи вже стали неефективними, – розповідає він. – Раніше, коли все було державним, то матеріально-технічне забезпечення всіх колективних господарств відбувалось централізовано. Пально-мастильні матеріали, сільськогосподарська техніка, запчастини, насіння, добрива надходили за рахунок держави. А коли з’явилась приватна власність, і за все потрібно платити, то колгоспам стало дуже сутужно, бо ніхто у борг вже не давав. Більше того, аби що-небудь придбати чи купити, необхідно збирати збори й виносити це питання на голосування: дадуть дозвіл чи ні? Звісно, що фермеру в цьому плані працювати набагато легше, оскільки він відповідає за все особисто. Тому моїм першим фермерським господарством став весь колгосп, чиє майно і землю я взяв в оренду. Таким чином воно проіснувало півтора року. Потім відбулись збори, де було прийнято рішення повернутись до колишньої колективної форми господарювання. Мені висловили недовіру, і я пішов заступником директора із сільського господарства Городківського цукрового заводу, оскільки завод сам мусив сіяти буряки і забезпечувати себе сировиною. Через кілька років завод також було приватизовано, і я остаточно пішов працювати на свої 50 гектарів. Додав до них ще стільки ж, уклавши угоди із нашими місцевими власниками земельних паїв. Так що наразі у мене 100 гектарів, а більше мені й не потрібно, оскільки я не думаю розширятись. Тут би дав Господь сили й розуму дати ради тому, що є.

Фермер – це звучить гордо

– Спершу було досить непросто, – пригадує Володимир Григорович. – Того не вистачало, іншого… Але з часом трохи розкрутився. Придбав техніку: трактори, сівалки, культиватори, обприскувач. Єдине, чого у мене нема, так це комбайна. Але він мені не дуже й потрібен. У мене не настільки велике поле, щоб купувати ще й комбайна. Якщо мені треба щось скосити, то наймаю: приїхали, попрацювали, я заплатив – і поїхали. І мені добре, і їм.

– А чим займаєтесь, що вирощуєте? – запитую.

– Пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник… Маємо непогані результати. Пшениці – в межах 60-70 центнерів з гектара. Ячменю – 50 центнерів. Соняшника – до трьох тонн. За колгоспних часів урожайність пшениці 25-30 центнерів вважалось добре, а зараз – це збитково.  До речі, соняшник – дуже вигідна культура. Наразі вартість однієї тонни соняшника становить 20 тисяч гривень.

– Тваринництвом не займаєтесь?

– Дуже мало. Якщо раніше в мене були сотні голів свиней, то зараз – лише кілька десятків. Так, знаєте, як «швидка фінансова допомога», коли терміново на щось потрібні гроші. Продав, то є свіжа копійка. Зате у мене є власний сад. Десь років десять тому посадив 5300 дерев. Яблуні сортів чемпіон, джонагоред і фуджі. Кожне дерево обладнане крапельним зрошуванням, а в міжрядді посаджена трава, що дозволяє проводити обробіток за будь-якої погоди. Минулий рік для садівництва був просто страшний – все гнило. І не тільки в мене. Говорив із людьми, то в них теж. З яблуками важко вгадати з обробітком. Ледь загаявся – і все. Але однаково дещо продали. Покупці приїжджають цілими фурами. І місцеві забирають ящиками. Так що садок теж приносить певний прибуток.

– Які у вас стосунки із пайовиками?

– Дуже дружні. Ми ж всі один одного добре знаємо. Я їм прямо кажу: «Якщо у кого якісь проблеми, то звертайтесь одразу до мене. Чим зможу – допоможу». І люди звертаються, а ми допомагаємо. Стосовно орендної плати, то всі місцеві фермери дивляться, щоб вона була на рівні із ПК «Зоря Поділля» Петра Порошенка. Вони у наших краях орендують до 90 відсотків всіх земель. То ми також маємо платити не менше, ніж вони, аби не втратити пайовиків. Для прикладу, минулого року вартість одного земельного паю складала 6,5 тисячі гривень, або півтори тонни зерна – що кому більше до вподоби.

За словами Володимира Кубаля, у нього працює лише кілька осіб: два механізатори, бухгалтер за сумісництвом і ще двоє тваринників, котрі замінюють один одного і доглядають за худобою. Він сам за кермо техніки не сідає. По-перше, вік вже не той. А, по-друге, йому це і не потрібно, оскільки в керівника фермерського господарства зовсім інші клопоти. Адже саме він вирішує, що і коли сіяти, чим обробляти, а найголовніше – за якими цінами продавати.

– Збираємось сіяти, – каже він. – Почнемо із соняшника. Насіння вже придбали, сівалка у мене чудова, добриво є. Так що нехай тільки сонце краще пригріє. Того 10 квітня ми вже сіяли. Нинішнього, думаю, теж обсіємось на раз-два. Потім внесемо гербіцид, щоб не було бур’янів, і чекатимемо на жнива. А от із цінами на сільгосппродукцію завжди були проблеми. Якось воно в нашій країні складається так, що нема твердих цін. І ти ніколи не знаєш напевно, що й скільки буде коштувати восени. От зараз, я вже казав, тонна соняшника коштує аж 20 тисяч гривень. Натомість ми мусили його продавати минулого року восени лише за 10-11 тисяч. Могли б і притримати, але ж якби знаття, що на нього так ціна виросте. Мене запитують, а чого ж не завантажив у себе не складі чи на елеватор не відвіз? Гм, чого? А того, що це справа не така вже й виправдана. А якщо шкідники заведуться чи ще щось станеться? А так продали – та й годі. Однаково реалізували з прибутками.

– Скажіть, а вам не важко у такому віці ще працювати: рано вставати, цілий день бути в клопотах, приходити додому запізно?

– Та ніби ще ні. Хоча я і пережив дві операції, одна з яких онкологічна. Але бачте, ще рухаюсь. О сьомій ранку підйом. О восьмій вже на роботі. Але коли посівна чи жнива, то на ногах з шостої ранку і аж до пізнього вечора – тут нема коли вилежуватись і відсипатись. Хочеш чи не хочеш, а мусиш встати й піти.

– Чи було в житті щось таке, за чим доводилось шкодувати?

– Я теж якось задумувався над цим питанням. І скажу однозначно – ні. От пригадую, як були збори і мене «попросили» з колгоспу. Як мені тоді було образливо, що люди мене не зрозуміли, а послухали крикунів. Але життя все розставило на свої місця. Крикуни довго не покерували й довели господарство до ручки. А як тепер думаю: «Господи, дякую тобі, що тоді Ти позбавив мене від такого клопоту!» І дійсно, скажіть, як би я один дав раду аж п’яти з половиною тисячам гектарів землі? Як би додивився до всього? А люди? От зараз все майно і поля колишнього колгоспу в підпорядкуванні ПК «Зоря Поділля». Так там такі сторожі, що ого-го! Всі місцеві знають, що з ними краще не зв’язуватись, бо це може дорого обійтись. А уявіть, що було б, якби весь колгосп перетворився на одне фермерське господарство? Та туди всі б ходили, як до себе на город, бо звикли, що раз колгоспне, отже нічиє. А от до Порошенка вже так не підеш, ні. Але як склалось, так і склалось. Так що я щасливий, що у моєму житті все сталось і обернулось таким чином. У нас із моєю дружиною Вікторією Трохимівною вже дорослі діти. Вже й онуків дочекались. Скажу по секрету, мені все вдавалось в житті тільки тому, що у мене дуже хороша дружина. Без неї не досягнув би навіть половини того, що нині. Самі розумієте, бути керівником успішного підприємства дуже непросто. Тут і додому пізно приходиш, і мало уваги родині приділяєш, і все таке. Але моя Вікторія Трохимівна мене завше розуміла, підтримувала і досі допомагає. Так що мої життєві перемоги – це в першу чергу її заслуга.

Олег КРИВОНІС

с. Городківка

Тульчинського району