«Відчувати поруч присутність Бога…»

• каже військовий капелан Вадим Дорош

У період війни українці особливо почали звертатися до Бога з молитвами. Також майже кожна релігійна парафія, незалежно від конфесії, збирає допомогу військовим та систематично возить на передову. Але не менш важливою, а то і переважаючою є місія самих священників, які їдуть до українських солдатів. В Україні невдовзі хочуть офіційно ввести посаду військового капелана, а поки цю місію за власним бажанням виконують священники, які відчувають покликання бути поруч із військовими у місцях бойових дій. Одним із таких священників є 37-літній Вадим Дорош, який вже впродовж кількох років систематично їздить на передову та підтримує наших воїнів.

Отець Вадим Дорош – священник Римо-Католицької Церкви, військовий капелан з 2020 року. Народився та виріс у місті Бар, закінчив місцеву середню школу №4. Певний час був військовослужбовцем. Спершу проходив строкову службу в підрозділі Державної прикордонної служби України, а потім служив за контрактом у 30-й окремій механізованій бригаді в Новограді-Волинському. Там навернувся до Бога і вступив до монастиря у місті Обухів. Будучи в монастирі, розпочав навчання на священника, а після другого курсу його відправили продовжувати навчання до Польщі. Наразі проживає та служить у костелі селища Тиврів.

– Коли у 2014 році розпочалася російська агресія проти нашої держави, я був семінаристом в одному з навчальних закладів Польщі, де допомагав переселенцям і емігрантам з України, – розповідає о. Вадим. – Після закінчення семінарії повернувся в Україну і в Бару прийняв священницький сан. Тоді ж почав їздити як волонтер на Донеччину, де співпрацював із Християнською Службою Порятунку, у якій є близько двадцяти корпусів різного призначення, зокрема Корпус військових капеланів. У 2020 році засновник цієї служби Андрій Оленчик запропонував мені стати військовим капеланом, і я погодився…

Крім того, о. Вадим Дорош ще служить у Тиврівському монастирі ордену Місіонерів Облатів Марії Непорочної та є відповідальним за покликання та зустрічі міністрантів, друзів місій, співвідповідальний за зустрічі молоді та відповідальний за Меморіал мучеників за віру в Україні ХХ ст.

Поки офіційно в ЗСУ немає такої посади як військовий капелан, хоча вже кілька років про це ведеться мова. Але священнослужителі різних конфесій від самого початку нападу росії на Україну фактично виконують цю функцію на волонтерських засадах, бо це підтримка морального духу воїна, який знаходиться на передовій. Крім того, вони везуть із собою гуманітарну допомогу – продукти харчування, тактичне спорядження та медичні засоби…

– Оскільки у правовому полі це питання не врегульовано (закон про військових капеланів увійде у дію з 1 липня 2022 року), то більшість людей із нашого корпусу служить за усною домовленістю з підрозділом і на ротаційній основі. Місія капелана – це і розмови, і сповідь… Тобто ми є свідком Ісуса Христа у їхньому середовищі, щоб військові розуміли, що Бог є з ними…

Три роки отець Вадим періодично їздить до українських солдатів та проводить з ними на позиціях по два-три тижні. На запитання, чи це безпечно, відповідає, що в країні йде війна, тож зараз повністю безпечного місця немає, але доводиться бувати і в окопах, і в бліндажах, і солдатської каші скуштувати…

– На Схід я їздив уже до визначеного місця Християнською Службою Порятунку. Там служіння було як серед військових, так і серед цивільних. Натомість на Південь їду передусім через потребу хлопців з Вінниччини, яких знаю, оскільки, як капелан, мав зустрічі з ветеранами АТО, ООС різних спілок.

 Щодо таїнств сповіді, то в надзвичайних умовах, де є загроза життю, капелан може сповідати кожного християнина, незалежно від конфесійної приналежності. Частіше військові хочуть виговоритися. Розмов було багато… Пам’ятаю, як один військовий сів біля мене і майже три години говорив, а я слухав. Потім він подякував, я благословив його, і він пішов…

Або ще випадок. Звернувся до мене боєць під два метри зросту,  міцної статури і попросив про сповідь. Як виявилося, він до того  сповідався понад двадцять років тому. І я подумав, якщо такий сильний і великий на вигляд воїн стає на коліна і потребує Бога, то ми – капелани – потрібні, і Бог дійсно діє і нас не залишить…

Пригадую ще, як підійшов до мене військовий і каже: «Ви нам передавали медальйони з Богородицею – всім не вистачило…» І він попросив ще шістдесят штук…

Такі невеличкі моменти з моїх капеланських буднів переконливо доводять,  що для наших захисників є дійсно великою потребою відчувати поруч присутність Бога…

Віктор Зеленюк,

Ірина Рудик-Мала.