«Він був великим життєлюбом…»

Так співпало, що у попередньому номері «Вінниччини» була надрукована стаття «Я написав її на одному подиху…» про презентацію книги українського дипломата і письменника Бориса Гуменюка про одну з гілок свого родоводу, а 15 вересня виповнюється 101 рік від дня народження його батька, відомого на Вінниччині журналіста й багаторічного редактора Могилів-Подільської міськрайонної газети «Наддністрянська правда» Івана Васильовича Гуменюка.

Дві пам’ятних зустрічі… 

Цю не «круглу» дату «Вінниччина» не може залишити сьогодні поза увагою з двох причин: торік ми «прогавили» вихід у світ книги «Патріарх», і до того ж автор цих рядків свого часу працював у редакції мурованокуриловецької райгазети, біля витоків становлення якої у післявоєнний період стояв редактор Іван Гуменюк.

Я молодший від Івана Васильовича на ціле своє життя. Його перевели з Мурованих Куриловець у Могилів-Подільський в тому році, коли я народився – п’ятдесят четвертого, а через два десятиліття доля подарувала мені можливість перетворитися з піонервожатого своєї рідної Калюської середньої школи на Хмельниччині з тримісячним стажем роботи на кореспондента сільгоспвідділу тодішньої районної газети «Маяк комунізму».

У мене була нагода двічі тиснути правицю Івана Гуменюка. Першого разу я з місією «особливої важливості» поїхав до нього від свого редактора Віктора Богуцького передати пакет з якимись документами з вказівкою: з рук у руки. Це було в травні сімдесят п’ятого. Зустрілися ми біля редакції. Іван Васильович ще з кимось заклопотано оглядав приміщення, на стінах якого залишилися сліди від недавнього підтоплення дністровими водами. Мене так це вразило, що я, забувши про своє завдання, почав розповідати, як мої земляки, за кілька десятків кілометрів вверх за руслом Дністра, теж потерпають від його крутого норову. «А ви, може, той хлопець від Богуцького з пакетом? – перебив він мене. – Нічого, якось виживемо… То нас з вами, виходить, Дністер єднає однією бідою… Будете в Кривохижинцях, передайте поклон моєму рідному селу і частіше тепло пишіть про його людей…».

Друга моя зустріч з Іваном Гуменюком відбулася влітку 1993 року, коли в Мурованих Курилівцях відзначали 70-річччя створення району і 540-річчя заснування містечка. Ми були з ним серед запрошених гостей, і так випало, що сиділи поруч за святковим столом. Іван Васильович впізнав у мені того самого «гінця» і сказав, що з приємністю слідкує за моєю творчістю на сторінках «Вінниччини» і з великим задоволенням читає матеріали про Мурованокуриловецький район і про Кривохижинці зокрема. «Я радий, що від Віктора Богуцького вийшли такі кадри, – сказав. – І з мого гнізда теж повилітали добрі орли-журналісти…».

«Завдячую за допомогу у виборі професії…» 

З одним із них, власкором газети «Голос України» у Вінницькій області Віктором Скрипником, і продовжимо спогади про Івана  Гуменюка.

– Я мав велике щастя працювати в очолюваному Іваном Васильовичем колективі з 1979 по 1983 роки на посадах відповідального секретаря і заступника редактора, – згадує Віктор Степанович. – Він був людиною кипучої енергії і великим життєлюбом. Саме йому завдячую за допомогу у виборі професії. За багато років роботи жодного разу не пошкодував, що став на журналістську стезю.

Нічим іншим, крім журналістики, я не займався у житті. Те саме міг би сказати мій перший редактор, мій мудрий вчитель і порадник… Якби знову випало робити вибір, без найменшого сумніву пішов би тією ж дорогою. Думаю, Іван Васильович вчинив би так само. Звідки упевненість? Бо він обожнював журналістику! Хто працював з ним, підтвердить мої слова. Гуменюк стільки часу віддавав газеті! Раніше всіх з’являвся у редакції, останнім зачиняв двері. Любов до газетної справи у ньому читалася на обличчі.

– Що означають для тебе, Вікторе, слова: «Гуменюк і його журналістські кадри»?  

– Гуменюк-редактор умів переманювати у колектив талановиті кадри. У «Наддністрянській правді» у різні часи працювали Микола Рябий, Іван Волошенюк, Іван Глинський, Іван Бабак, Ніна Гнатюк, Вадим Вітковський, Іван Кокуца, які пізніше стали відомими письменниками і поетами. Постійно друкувався земляк-могилівчан поет Михайло Каменюк.

Під час однієї із зустрічей з Іваном Волошенюком він розповів, як його побратим по перу Микола Рябий стрибав у Дністер з вікна кабінету. Саме з того кабінету, де відбувалася наша розмова. Волошенюк приїхав з Вінниці у відрядження. «Ось з цього вікна Микола Рябий шугав у воду», — казав гість.

Пригадується інший випадок. Іван Кокуца, який працював відповідальним секретарем газети, врятував з річки жінку. Отримав медаль «За врятування потопаючих».

Іван Кокуца був одним із п’ятьох випускників журфаку столичного Шевченківського університету, яких майже одночасно запросив на роботу Іван Гуменюк. Першим приїхав Валентин Вітковський (пізніше працював власкором «Молоді України»), за ним – я, слідом — Іван Кокуца (з Могилева перейшов на роботу редактором вінницької молодіжки, відтак — на Українське радіо, нині очолює ним же створене емігрантське радіо «Отчизна», що набуло широкої популярності серед українців за кордоном), Вадим Вітковський нині керує обласною організацією Національної спілки письменників України, а Григорій Кулівар після декількох років роботи в редакції обрав інший фах…

– Відомо, що у ті, далекі вже роки, тираж «Наддністрянської правди» сягав тридцяти тисяч, і це зобов’язувало колектив віддаватися роботі на всі сто відсотків…

– Наша газета мала тоді статус міськрайонної. Такі видання виходили у містах обласного значення з періодичністю чотири рази на тиждень, і їх доставляли читачам три рази на тиждень.

Іван Васильович накривав нас усіх – і старших, і молодих – своєю енергією. Будь-яку справу робив швидко, завзято. Не відкладав у довгий ящик. Не терпів, коли хтось «спить на ходу». Це його слова. Інколи з його уст зринала ще одна фраза: «Що ти такий нехитрий? У тебе кури хліб з рук видеруть…».   

– І зерна науки Гуменюка зросли щедрим врожаєм… Вдячні його вихованці з гідністю віддали данину пам’яті своєму редактору… 

– Так. Коли не стало Івана Гуменюка, нашого вчителя і наставника, надзвичайно активної людини, ми ініціювали створення пам’ятної дошки на його честь. Допомагав професор Інституту журналістики Ігор Паримський, на жаль, три роки тому його теж не стало. Виготовив пам’ятну дошку знаний скульптор Микола Крижанівський. До речі, пан Микола протягом деякого часу працював редактором могилів-подільської газети, але вже з іншою назвою — «Слово Придністров’я». Та й редакція перебралася в інший район міста. Тільки стара липа росте, як і раніше. І Дністер б’ється об берег…

А минулого року до сторіччя від дня народження Івана Гуменюка вийшла книга про людину, яка сповна віддала себе благородній справі її величності журналістиці. Такої честі не всі редактори удостоюються. І назва видання «Патріарх» – це з чогось величного, не буденного, а піднесено-небесного…  

Віктор Зеленюк Фото з архіву сім’ї Гуменюків