«Він був для мене суцільним святом»

Письменник Іван Волошенюк вважав себе журналістом, тому що писав свої твори з життя, нічого не видумуючи і не додаючи, окрім свого таланту.

14 березня виповнюється шість років, як його немає серед нас. Але добрі люди не вмирають. Вони залишаються в серці,  в спогадах такими, якими ми їх пам’ятаємо.

Тато дуже добре ставився до усіх людей. Саме це засвідчує й той факт, що його друг Олександр Філін  декілька років після смерті батька  оббивав пороги державних установ, щоб створити про нього фільм у проєкті «Відлуння». 

Інші двоє друзів: Станіслав Змерзлий та Володимир Рабенчук подарували світові про нього твори. Станіслав Змерзлий у біографічно-публіцистичній повісті у хронологічній послідовності написав про його творчість у книзі «Золотоперий чарівник українського слова. Літописці української долі», а Володимир Рабенчук був упорядником книги  спогадів  під назвою  «Іван Волошенюк. З погляду вічності». Свою четверту книгу «Просто – живи!» я теж присвятила йому.

Мій тато, Іван Волошенюк, був надзвичайно довірливий. Неодноразово його обманювали і знайомі, і незнайомі «знайомі».  Він ніколи не ображався, завжди сміявся над своєю наївністю і казав, що сам винен. А я думала: як же це так: він стільком людям зробив добро,  і цим так користалися усі, кому завгодно. Та ниточка в’ється до того часу, поки усі гарні справи у Божій бухгалтерії не будуть підсумовані. І це сталося саме тоді, коли постало питання між життям та смертю.

Коли йому робили операцію на серці, читачі газети «Вінниччина», хто скільки міг, стільки і приносив до редакції газети. Це продовжило йому життя на чотирнадцять років! За це я низько кланяюсь усім читачам нашої газети, які своїм милосердним вчинком врятували життя свого улюбленого автора, мого тата.

Окрім того, ви не знаєте, наскільки Іван Волошенюк, мій тато, дорожив вашим довір’ям, дорогі читачі «Вінниччини»… Коли один із державних мужів запропонував йому квартиру за те, що він супроводжуватиме на сторінках газет його виборну кампанію, тато відмовився, сказавши: «Я ніколи не зраджу своїх читачів».

З самого раннього мого дитинства тато повсякчас повторював: «Всі люди – брати» і вимагав від мене кришталевої чесності. Я не знаю, чи він дійсно так вірив у торжество справедливості, але, напевно, що так.

Була у нашій родині така ситуація: коли донька їхала на навчання до Київського вишу, я їй сказала: «Не думай, що скрізь і всюди тебе будуть супроводжувати добрі люди. За дверима твоєї квартири існує зовсім інший світ» – «Ти чого дитину обманюєш?» – грізно запитав тато. – «Я хочу, щоб вона не жила в ілюзіях». Тато сказав, щоб я відмовилась від своїх, на його думку, неправильних і нечесних слів. Я сказала: «Дитину обманювати не буду. Я хочу, щоб вона була готова до різних сценаріїв». Це той єдиний випадок, коли я не погодилась із татом.

Тато завжди закохувався у своїх героїв. І це було цілковитою правдою. Він міг годинами про них розповідати  з таким запалом і натхненням, як дитина.

Коли його не стало, навіть його зять Юрій, мовчазний і неемоційний, зауважив: «Мені не вистачає його дитинного захоплення усім, про що йому розповідаєш…»

Так, «з ним не потрібно було світла». З ним було дуже затишно. Кожному він давав те, чого йому не вистачало: онуці щотижня готував олів’є у гуртожиток, для мене був цензором кожної моєї статті, книги і передачі. А ще він був справжнім Оле Лукойє, який виконував усі наші бажання: «Що тобі купити?» – і я знову поринала в дитинство, як і кожна з п’яти його жінок: доньок, онучок і дружини. 

Що стосується  мами: тільки після татової смерті я зрозуміла, яку колосальну  підтримку вона надавала йому вдома. Співала улюблені пісні їхньої молодості,  без яких він не міг заснути, оберігала від наших негараздів і до ранку слухала його захоплюючі розповіді про нових героїв.

Тато любив усіх  нас. Любив цей світ. Своїх друзів. Уявляю, як він за усіма ними сумує. Я не один раз бачила це у своїх снах.

Він і досі завжди у моєму серці. Панує і розкошує у ньому на правах людини, яку я найбільше любила і найбільше поважала. Я настільки йому довіряла, що він часто приймав рішення замість мене. Його думка домінувала над моєю власною за моєї мовчазної згоди. Завжди як в дитинстві, так і в зрілому віці. Він був для мене суцільним святом.

Найдивовижніше те, що, окрім книжок, він залишив кожному з нас дуже багато речей і предметів, які й досі нагадують про нього. Наприклад, коли я перебуваю на літній дачі,  у спеку ховаюсь в альтанці, яку він подарував і  в якій наша сім’я проводить значно більше часу, ніж у хаті. Дивлюсь на криницю, яку він подарував моєму чоловікові і викопав власним коштом, і розглядаю вікна хати, які він також профінансував. Він і досі з нами, тому що все, абсолютно все  нагадує про нього. Ми якось дуже зраділи, коли у холодильнику знайшли здоровенну рибину, яку приніс тато, а його два роки вже не було з нами…

Все нагадує про нього.  Сад за городом, який ми посадили під керівництвом його друга з Медвежого Вушка Яропуда.  Письмовий стіл, за яким я зараз пишу. Навіть втричі коротша дорога до його рідних Ометинець, якою зараз їздить автобус, почала своє життя завдяки татовому задуму, який вдалося реалізувати його другу  Павлу Євгенійовичу Каленичу з  Ольгополя.

Була у тата мрія: описати п’ятдесят постатей Поділля,  до доль яких він хотів торкнутись своїм пером. Розпочав цю краєзнавчу роботу книгою про Марка Вовчка «Марія й Опанас, проза і Парнас». А ще він мріяв, щоб чесні і справедливі Мацюки (герої його оповідання) не були самотніми у цьому світі, адже тоді «ми не впізнаємо світу»  – настільки він стане гарним і справедливим.

Дивиться на українців з небес і тішиться, як ми відроджуємося.

Наталія АНДРІЙЧУК,

член НСЖУ