Він був доброю і порядною людиною

Світлої пам’яті лісівника Григорія Лащенка

Зателефонував мені давній приятель з часів спільної роботи у радгоспі села Шипинки Микола Романюк і сказав, що недавно  читав у фейсбуці статтю Григорія Гомеля про Григорія Лащенка, і ця публікація зачепила його за живе й повернула у далекий спомин випадкового знайомства з Григорієм Лащенком. «Було це у кабінеті директора Вендичанського ХПП, і я тоді побачив, що він – людина з державницькою позицією, уміє розумно й далекоглядно мислити… На жаль, тепер таких керівників у нас бракує, а ті, що є, то управляти не можуть, а думають, як украсти та приватизувати. Ось з цьогорічного 1 січня ліквідували усі держлісгоспи і створили монополію під назвою «Ліси України». Жив би Григорій Лащенко, він би цього не терпів і мав би власну позицію, не те що сучасні керівники… А статтю Григорія Гомеля було б доцільно надрукувати у «Вінниччині», бо таких людей, як Григорій Миколайович, ми не повинні забувати».

Не погодитися з думкою Миколи Романюка не можна. Подаємо матеріал Григорія Гомеля мовою оригіналу.

                                                                         Віктор ЗЕЛЕНЮК

10 лютого минуло 20 років, як колишнього директора Державного підприємства “Жмеринський лісгосп” Григорія Миколайовича Лащенка немає серед нас. Йому тоді було лише 46. Хочу розповісти, яким він мені запам’ятався. Вперше з Григорієм Миколайовичем я познайомився після служби в армії, коли приїхав у справах до старого лісгоспу, котрий знаходився недалеко від залізничного вокзалу станції “Жмеринка”.

Тоді, під час перекуру на ганку контори молодий інженер-лісовод Григорій розповідав анекдоти, показував обізнаність у різних сферах життя і справляв гарне враження ерудованої, дотепної, енергійної молодої людини. Мені тоді здалося, що після служби я знову потрапив у студентське життя на перерву між заняттями.

А рівно через 20 років я знову повернувся у цей лісгосп, але вже не проїздом, а працювати на посаді лісничого найбільш віддаленого від Жмеринки Ялтушківського лісництва. То вже був кінець 90-х, коли рекетири розграбували заводи та фабрики і взялися за колгоспи й лісопродукцію. Самі ліси ще не чіпали, бо лісами тоді керували у Києві хлопці зі “сталевими яйцями”, які трохи пручалися: ось вам фанера дуба, ось ділянки під забудову – і не більше. Але тодішній владі цього було замало, і вона вже підпільно тероризувала державні підприємства, і в першу чергу – держлісгоспи.

Пам’ятаю, як прем’єр Пустовойтенко закривав директорів лісгоспів і вимагав платежів до бюджету за будь-яку ціну, в той час як державна власність роздавалася високопоставленими чиновниками своїм браткам за копійки. Саме в цей час я повернувся в лісгосп і побачив вже директора Григорія Миколайовича не таким, як його запам’ятав з молодості. Він дуже змінився. Це був уже не балакучий, безтурботний юнак, а постійно заклопотаний, надзвичайно відповідальний і вимогливий чоловік.

Вже тоді говорили, що директор хворіє, хоча сам він ніколи не видавав цього й не скаржився. Пригадую, як він мені якось сказав: «Після Власова толку в Ялтушкові було мало. Там був лісничим Валєра, то він зранку вставав, одягав білу сорочку, краватку і йшов у “Волну” (кафе), що в центрі села, сідав за свій столик і так цілий день там сидів. Якщо ти будеш приділяти роботі хоча б 4 години в день, то це вже буде добре. Ти маєш навчитися відділити зерно від полови, передивися свої кадри, тобі з ними працювати…».

Це він так говорив напівжартома-напівсерйозно. Хоча я з ним не був аж зовсім згоден, бо знав, що раніше до мене були не погані в лісництві господарі. А щодо Валерія, то, звичайно, якби я жив за 80 км від лісництва, як він і сьогоднішні лісничі, то, можливо, й так було б, але я поселився із сім’єю на лісовому кордоні, тож можна сказати, жив на роботі…

Техради директор проводив, як звичайно: спочатку пояснював причину зібрання, потім давав коротке слово керівникам підрозділів, і наприкінці засідання підбивалися підсумки – як діяти далі. Одного разу проходила непроста нарада, на якій розглядали питання погашення платежів до бюджету. Проблема була на виду: кращу деревину дуба забирали “нагору”, а розраховуватися не поспішали… Пам’ятаю, секретар покликала директора до телефону, уточнюючи, що телефонує начальство. Григорій Миколайович вийшов у приймальню, однак двері зовсім не зачинилися. І ми чули, що у нього була непроста, напружена розмова. А наприкінці він емоційно вигукнув до співрозмовника: «Скільки можна з нас тягнути!» і поклав слухавку.         

Час тоді був дуже складний, але директор і лісгосп вистояли. В той час, як на техрадах директор проявляв свої лідерські якості, то у вільний час ішов у тінь, любив слухати інших, проявляв повагу до кожного, не проти був вільнодумства у підлеглих. Було так, що повертаємося з обласної наради і затемна зупиняємося перекусити, тоді Григорій Миколайович говорив про підсумки наради, і хоч алкоголю не вживав, але все одно брав склянку в руки, можливо, із краплею води, потім давав перше слово інженерам Аллі Володимирівні і Миколі Володимировичу, тим спеціалістам, котрі мали свою думку, могли в невимушеній обстановці викласти її, навіть коли вона розходилася з думкою директора. Алла Володимирівна знала ціну кожного слова і викладала думку ясно і чітко з присмаком гумору, а Микола Володимирович рубав правду матку, не дивлячись на посади і регалії.

Директор вислуховував кожного, не нав’язуючи своє бачення того чи іншого питання. Ще пригадую, як одного разу приїхав у лісгосп, а мені по секрету розповідають новину, що на днях директор попросив одного з підлеглих лісничих виручити, бо має приїхати начальство і немає чим його пригостити. Цей штабний узяв дохлого півня, відрубав йому голову і відвіз директору, а потім похвалився про це товаришеві, іншому лісничому, що начебто бач, який він хитрий, і нічого в господарстві не втратив, і з могоричем підсобив Лащенку…

Але завжди так було і є, що там, де таємницю знають двоє, там знають усі. Хоча цей молодий лісничий мав можливість тоді не лише здорового півня привезти, але й цілого кабана… Чи дізнався про це директор, чи ні, але він запросив цих двох лісничих, які знали про дохлого півня, до себе додому, і сказав, що начальство не приїхало, тому запеченого того самого дарованого йому півня поставив на стіл частувати «гостей». А цей герой-лісничий, колишній власник півня, приїхав зі своєю дитиною. І от сидять вони за столом, а дитина бере виделку і все тягнеться до півня, хоче м’яса. Батько затримує її руку і не дає взяти шмат курятини. І так кілька разів… Так ніхто того півня й не скуштував.

Тож принциповому й добросовісному Лащенку з різними людьми доводилося працювати й давати раду в роботі з ними. Григорія Миколайовича вже давно немає, а ці лісничі вибилися в люди і займають вже високі посади. Григорій Миколайович не терпів підлості  і в той же час мав витримку, був надзвичайно відповідальним і турбувався про пенсіонерів, що працювали в лісі, слідкував, аби вони були забезпечені паливною нормою.

З початку своєї роботи в Ялтушкові, як вже писалося вище, я з сім’єю жив у лісі на кордоні. Тоді мобільного зв’язку ще не було. Одного разу до мене близько півночі приїхав директор і каже, що в одному селі померла 80-річна наша відома, поважна пенсіонерка, і завтра потрібно організувати все, що потрібно на місці для її поховання, а по деталях захоронення в лісгоспі вже почалася організація. Лащенко приїхав уночі, бо боявся, що наступного дня це розпорядження дійде до мене пізно і не все буде зроблено, як слід…

Я тоді подумав, що не кожен директор серед ночі буде їхати за сто кілометрів, щоб дати розпорядження, впевнитись у його виконанні. Це лише зайвий раз підкреслювало його людяність та відповідальність. Пригадую, як нас лісників примусово заганяли в партію Литвина «За їду». Кожного лісничого зобов’язали організувати у себе в селі і зареєструвати первинну партійну організацію, щоб вона агітувала людей на виборах за владу, за їхню “їду”. Досить так влада знущалася над нами лісниками і лісгоспами, так ще затягувала у своє партійне болото.

У лісничого цілорічно вистачає роботи, адже у лісі весь час працюють люди і потрібно бути біля них, контролювати якість та правильність виконуваних вказівок. Але я вимушений був займатися ще й організацією партосередку, збирати папери, їх реєструвати в адміністрації району. Пригадую, як вже завершив реєстрацію, і на телефон голови районної партії телефонують з лісгоспу, щоб я терміново за пів години був у директора, бо будуть проблеми. Біжу до знайомих на «Золоте кільце» в місті Бар і прошу кума: підвезти своєю вісімкою в Жмеринку! Кум саме зібрався у сестри обідати, я йому обід перебив. Примчали ми у лісгосп, запізнилися на 15 хвилин. Директора вже не було, пішов на обід. Секретарка каже, що директор знервований, бо хтось йому переказав, що ти десь після наради сказав, що нафіга мені ця партія, а тут йому за цю партію телефонують через кожну годину то з району, то з області і вимагають реєстрації. Після обіду приїхав директор, я йому віддав зареєстровані документи, а він спокійно мені каже: “Ти думаєш, мені ця партія потрібна? Але мушу!”. 

До речі, я тоді першим з лісничих зареєстрував Ялтушківську первинку «За їду». Тепер цього робити не потрібно, досить наказати власнику офісу «Ліси України», і ніякі партії реєструвати не треба, вибори виграно.

Моя дружина разом зі мною працювала в лісництві бухгалтером і пригадує, як одного разу директор запросив у кабінет головного бухгалтера Любові Іванівни бухгалтерів усіх лісництв і сказав, що я від ваших лісничих нічого зайвого не вимагаю, мені потрібна лише робота, так що пробачте за вимогливість.

Таким я запам’ятав Григорія Миколайовича Лащенка – відвертим, суворим, але справедливим. Після нього директорів з таким рівнем професіоналізму та розвиненими людськими якостями у Жмеринскому лісгоспі більше не було. Він за життя не набудував собі маєтків, жив у звичайній жмеринській квартирі, як усі. За два місяці до його смерті я був у нього в квартирі, і вперше він тоді поскаржився, що дуже болить поперек, що він аж не знаходить собі місця від болю. До того він весь час терпів і мовчав про це.

Минуло 20 років зі смерті Григорія Миколайовича, а пам’ять про нього чітка й виразна досі, тому що такі особистості не забуваються. Можна робити припущення, якими були б ліси Вінниччини сьогодні, якби він пережив тоді кризовий період і залишився живим. Але будь-які припущення – це завжди лише теорія. Єдине, що знаю точно, що він би багатьох безчинств не допустив у своєму господарстві, більше би зберіг і примножив, відстояв. Тому що мав до цього характер, мотивацію і міцне коріння лісоводів.

Вічна пам’ять Григорію Миколайовичу! Дякую йому за спільну працю і за все, чого він мене навчив.

Григорій ГОМЕЛЬ

село Ялтушків