Він прийшов з далеких гір і… наших садів

Василю Гарвасюку – 85

Василь Гарвасюк народився у Прикарпатті поблизу Снятина. Тобто поруч з Буковиною, а звідтіля до Чернівець навіть ближче, ніж до Івано-Франківська – свого обласного центру. Але все його подальше життя показало, що на філологічний факультет Чернівецького університету він вступав не через географічні зручності…

По закінченні навчання отримав направлення вчителювати в нашу область, у Строїнці Тиврівського району, де зароджувалося майбутнє потужне садівниче господарство Вінниччини.  Важко сказати, що покликало його у Котюжани Мурованокуриловецького району. Може, те, що цей район – своєрідний мальовничий каньйон і більшою мірою нагадував йому рідні краї? А можливо, те, що саме ця невелика адміністративна одиниця впродовж десятиліть претендувала на лідерство за кількістю творчих особистостей у нашій області?

Який ще район міг похвалитися наявною когортою письменників? А Муровані Курилівці пам’ятають часи, коли тут одночасно працювали: перекладач з киргизької мови Петро Гордійчук, прозаїк-гуморист Никанор Дубицький та поет-лірик Василь Гарвасюк. Притому якщо перших двоє – у редакції райгазети, то крайній – у райкомі партії, а потім – райдержадміністрації. І всі вони стали членами Спілки письменників України. Рідкісний випадок.

Я завжди перебував далеко від того району, але загальну ситуацію там знав і дивувався: чому Василя Юрійовича не направили редактором райгазети? Адже тоді по районах нерідко на цю посаду «перекидали» навіть тих, хто, крім написання доповідей начальству, мало що вмів. Звісно, література й журналістика далеко не завжди рідні сестроньки, і нерідко з приходом у газету, з появою звички постійно описувати лише конкретні факти, у письменника  пригладжувалась здатність до художніх узагальнень, а відтак – і здатність до нових яскравих образів.

Хтозна, як воно було б під час роботи в часопису, але Гарвасюк свій десяток книжок написав і видав. Порівняно небагато? Вже згадуваний Петро Гордійчук, який усе-таки став вінничанином, але дружбу із земляками не втрачає, під час одного з попередніх ювілеїв колеги писав: «…Кількісний вимір далеко не визначає вагомість доробку творця у духовному просторі нації, суспільства, особи. Наш автор своїми творами зумів сказати точне й важливе слово про себе і своїх сучасників, торкнути чутливі струни людської душі». Тим паче він саме згадував одну з його збірок  «Історія душі».

Василь Юрійович підтримував і підтримує творчі зв’язки з багатьма представниками красного письменства. Один із них – уродженець району, відомий літературознавець, кандидат мистецтвознавства Леонід Барабан, який так писав про драматургію у творчості Гарвасюка: «Вона знаходиться в епіцентрі всього європейського словесного мистецтва. Насамперед тим, що навіть локальні, суто регіональні теми стають загальнолюдськими, в яких переплавляється особисте і громадське, індивідуальне, міцно конденсується на нас, грішних… У поетичних рядках щедро продовжується та філософська лінія вітчизняної лірики, яка започатковувалася у вісімнадцятому столітті, в період бароко, але була знищена царською милістю і не воскресла в совєцький період». Такі думки мурованокуриловецький поет підтверджує своїми рядками:

Чи воскресне Каїн? Він живе,

Він знущається над мертвим братом,

Захлинається чужинським матом –

Нездоланне хамство вікове…

Вже у зрілому віці Василь Юрійович дебютував у прозі іронічним романом «Жертви гороскопа», який відзначений премією імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край», а потім була повість «Благодійна авантюра». Книга вибраного отримала Всеукраїнську літературну премію імені Михайла Коцюбинського, а поетичні твори – премію імені Анатолія Бортняка.

У певний період своєї творчості займався і перекладацькою діяльністю, притому насамперед  з маловідомих мов народів колишнього СРСР – комі, евенків, деяких північнокавказьких. Запитав його, як це вдавалося? Невже справді вивчав ті мови?

– Все набагато простіше, – отримав відповідь. – Ті мови знав брат вінницького літературознавця Бориса Хоменка Кость Хоменко. Він надсилав дослівні переклади  поезій, а я вже доопрацьовував їх творчо.

Що ж, нам залишається сподіватися, що ті народи проявлять свою волелюбність і виступлять проти російських колонізаторів, які всебічно опустили  корінних сибіряків та жителів європейської тайги й лісотундри.

Не обійшлася наша розмова і без сюрпризів. Прикинувши, що уродженець Слободища колишнього Іллінецького району Андрій Олесьович Фаріон («Вінниччина, 22 березня ц. р., «Фаріон – прізвище «філологічне») приблизно в ті ж роки, що й співрозмовник,  закінчував Чернівецький університет, запитав про нього. Виявилось, вони однокурсники.

Отак долі складаються. Хтось залишив гори заради Поділля, а хтось навпаки: залишив його заради передгір’я. Але плідно творилось обом, а наш обов’язок – зробити їх доробки незабутніми, бо вони того варті.

Микола КАВУН