Глибинка під… Немировом
Немирівський район мав найбільше населених пунктів на Вінниччині – близько ста. І майже всі їх я сходив пішки ще в сімдесятих роках минулого століття за неповну п’ятирічку роботи в місцевій райгазеті. А ось невеличку Березівку, що за парочку кілометрів від райцентру, донедавна бачив лише здалеку проїздом. Причина? Мій редакційний наставник ще до навчання в університеті працював там завклубом і добре знав це село. Після нього я навряд чи міг знайти щось цікавіше.



Аж нарешті туди спровадила потреба матеріалу під рубрику «Однойменні села», бо Березівок в області вистачає. Оскільки ця невеличка, вирішив спершу з’їздити до Великої Бушинки, у колишню сільраду, аби озброїтись необхідними цифрами і фактами. Але сільрада вже не працювала, а старостат ще не працював. Посмикавши двері, поговорив з людьми, які порадували фактом: вчорашній сільський голова Олександр Бондаренко родом з Березівки! Давно знаю його. Тому телефоную, але він саме далекувато і від рідного села, і від Великої Бушинки.
Напередодні випав сніг і вдарив морозець. Завдяки цьому насмілююся прошкувати кілометровою майже грунтівкою до Березівки. Вже під самим селом зустрів трьох хлопців.



-У Бушинку розважитись? – зупинившись, запитую.
-Максимально! – каже найбалакучіший із них. – А що тут робити? Навіть магазину нема!
-За непогоди як сюди від сільради їхати?
-Тульчинською трасою добратись до Немирова, там повернути на уманську трасу, проїхати нею, і з того боку буде поворот на село…
На крайній вулиці сфотографував убогого вигляду хатину, а далі біля гарного обійстя з яскраво розмальованою криницею побачив зрілого віку, але доволі жваву і схильну до гумору жінку. З усього видно, що тут їздять нечасто, тому вийшла поцікавитись, чого кому треба. Це була колишня працівниця зарудинецького дитсадочка Ганна Чуб, з якою продовжив мову на тему місцевої географії.



-Ми довго були до Зарудинець, потім перекинули нас до Бушинки, бо вона нібито ближче. Це коли брати напряму. Але ж часто доводиться об’їжджати по колу, то виходить ще дальше…
Ганна Трохимівна визнає, що куди розумніше було б невеличкий Вовчок з цієї ж зарубинецької громади тоді віддати міцному і знаменитому Чукову, з яким вони вже давно фактично злилися в одне село і звідки до Зарудинець справді далеко й незручно. До речі, «Вінниччина» цю проблему порушувала не раз, але керівництво району не зважало.
Найбільше ж жінка нарікала на бездоріжжя на своїй вулиці, бо все тут перемісилося, а тверде покриття лише з протилежного боку. Газ, слава Богу, є. І коли добре працювали немирівські заводи, хати в селі розкупили. Але стихли підприємства, то й село знову майже опустіло. Он доволі цікавий «куркульського» вигляду будинок, навколо якого вже нічого немає. А він стоїть, бо кажуть, що на дубових слупах.
Загалом Березівка – це довга вулиця з кількома невеличкими відгалуженнями. Проїхавши її повністю, згадав прислів’я «Село – воно і в Африці село». Захотілось перефразувати: «Невеличке село – воно і під містом глибинка». Щоправда, того дня я ніби побачив дві Березівки. Та, що неподалік уманської траси, вже більше нагадувала околицю Немирова. Реконструйовані будинки, сучасні паркани, вуличне освітлення, величенький сад на шпалерах. І над цим усім велично здіймається лелече гніздо.
Ще на одне звернув увагу. Люди, які не називали себе, висловлювали жаль з приводу того, що Олександр Бондаренко хоч і довго очолював сільраду, але, на їхню думку, не скористався нагодою чимось помітним і відчутним допомогти односельцям, хоча в районі вважався одним із надійних керівників. Прошу його в телефонному режимі прокоментувати ці зауваження.
-Згоден, але тільки частково, – говорить Олександр Васильович. – Бо від одного голови куди менше залежало, ніж від усього села. Вам, мабуть, не розказували, як ще на зорі мого головування приїздив з Немирова чоловік і пропонував справді взаємовигідну співпрацю. Більшість стенала плечима і мовчала, а кілька крикунів репетували «Не пустимо «частніків»! До них прислухались – і маємо результат! Або коли фермери стимулювали здачу їм землі в оренду, то не треба було всі суми зразу хапати собі, а годилося б хоч трохи щось на дороги відкласти. Бо тепер коло замкнулося: була найкоротша дорога підсипана відсівом і щебенем. Але потужна техніка її місцями перемісила аж до появи калюж. Фермери претензій не сприймають, мовляв, вони селянам гроші віддали, а тепер уже їм нічого не винні! Далі – щодо магазину. Якщо 1974 року в селі жило 386 людей, то нині разом із дачниками трохи більше як пів сотні. За такої кількості ніякий магазин не виживає, а спроби ми робили. Тепер викручуються, хто як може.



Як виявилось, допомагає в цьому односельцям вчорашній депутат сільської ради Олександр Кравчук. Й оскільки його оселя крайня, розмовою з ним і завершувались мої відвідини села.
-Це була хата бабусі. Залишивши тільки стіни, перебудували за сучасним проєктом. На черзі – гарний сад. У мене дружина і двійко малолітніх діток. Вирішив: якщо живемо тут, то й треба дбати про село. Потроху привчав людей хоча б частково сортувати сміття, виставивши біля дому окремі ящики для скляних пляшок і пластикових. Я приватний підприємець й обробляю самотужки батьківську землю. Їдучи на Вінницю, забирав окремо скло і пластик. Отримані за них копійки пускав на потреби села. Мені сорок років, ми навіть пробували клуб відновити, буржуйку там встановлювали. Вуличне освітлення робили, в тому числі – і на сонячних батареях. Взагалі старався бути «зубатим» депутатом. Часто сесії починались і закінчувались березівськими проблемами. Я навіть землі запасу пропонував використовувати для розв’язання проблем села, але люди мене не підтримали, тепер шкодують.
Торкнулися ми в розмові і розвитку зеленого туризму. Є біля села два ставочки, лісок. А головне, що за якийсь кілометр звідсіля, по той бік так званої уманської траси, красуються Великі вали немирівського городища – найдавніше (VII-VI століття до нашої ери) із семи чудес Вінниччини. Ось де може бути перспектива!
Цікавився видатними вихідцями звідсіля, але ніхто нікого не назвав, хоча у Вікіпедії уродженцями саме немирівської Березівки значаться: український маляр-постімпресіоніст, вояк Армії УНР Василь Хмелюк та його брат сотник Армії УНР Ілля Хмелюк. Тим часом літературний словник Вінниччини «З-над Божої ріки» переносить ту Березівку десь під Жмеринку. Причина таких непорозумінь ясна: в радянські часи компартія і росіяни пам’ять про справжніх українських патріотів «вижігалі кальонним жєлєзом». Тому й для дослідників тут роботи вистачить.
Але й на цьому принади маленької Березівки не завершуються. О. Кравчук зробив для мене справжнє відкриття, яке зможе це село зробити місцем паломництва… міжнародного значення. Але, щоб сенсація не загубилася в немаленькому іншої теми матеріалі, вирішив повідати про неї окремо. Тому слідкуйте за «Вінниччиною».
І насамкінець. Зумисне не приглядався, але, проїхавши село з краю в край, берізок не помітив. А годилося б висадити. Хоча б заради цієї мальовничої назви.
Микола КАВУН,
власкор «Вінниччини»
До речі, у Немирівському районі була ще одна Березівка, яка вже давно об’єдналась з ще одним селом – Селище, і утворилось мальовниче село Гостинне. Але досі у розмовах гостинчан існує цей поділ – на Селище і Березівку.