Домашня ферма Василя Сліпчика відома й за межами області
Мабуть, зо два десятиліття тому я вперше гостював у нього, фотографуючи й описуючи незвичайно велику і багату колекцію голубів. А після того якось всеукраїнський журнал «Зерно» замовив мені під рубрику «Екзотика» розповідь про цесарки. Згадавши, що чимало таких бачив у Василя Миколайовича, одразу ж поїхав до нього в село Романово-Хутір. Звісно, в публікації згадав і чимало іншого домашнього птаства. Після того приїздили до нього любителі такої живності переважно з півдня країни придбати всякої всячини.
Будучи якось у цьому селі, піймав себе на думці, що давно не заглядав до Сліпчика. Цікаво: розширюється чи звужується його помітне господарство? Працюючи на фермі Іллінецького аграрного фахового коледжу, він саме здав зміну і був дома. Тому охоче провів екскурсію. А подивитися тут є на що…
Почнемо з того, що Миколайович за спеціальністю пасічник, навчався в Гуменській філії Вороновицького профтехучилища. Тому має вдома до сотні бджолосімей. Вже це сповна забезпечує клопотами працюючу на виробництві людину та спонукає часом підключати на допомогу дружину Наталію Олександрівну, яка разом з ним працює на фермі, сина Сергія, який після навчання у місцевому аграрному коледжі та в столиці за спеціальністю «Лісове господарство» нині проходить магістратуру в Умані, та доньку-одинадцятикласницю Карину, яка ще роздумує над остаточним вибором майбутньої професії.
Але те, що продемонстрував господар у своєму та додатково придбаному сусідньому обійсті, неабияк здивувало. Корови, свині, гуси великої сірої породи, качки мускусні, звичайні та дикі підсадні, бо господар ще й належить до мисливців, кури лівенської ситцевої породи та декоративні, з певних причин рідкісні в наших краях цесарки, з десяток порід голубів, чимало – дивовижного вигляду породистих кроликів. І при цьому всьому він ще умудряється утримувати переважно «для душі» надзвичайно гарного вигляду рябих коней. А охороняють усе це грізні вівчарки. Звернув увагу, що ні паси на них, ні ланцюги не потерті, видно, в цілях безпеки господар замінює їх регулярно.
Більшість перерахованої живності призначена на м’ясо. Але такої її кількості не для однієї, а щонайменше для десятків сімей вистачить. Говорю про це Василю Миколайовичу, а він сміється, мовляв, звідкіля ви взяли, що ми самі збираємося все це їсти?
– За роки вкоренилася така практика, – уточнює. – Якщо в якійсь із міських сімей визріло бажання посмакувати певним видом м’яса, а вибирати, як бачите, є з чого, то вона й звертається до нас. Тушками чи живими закуповувати – домовляємось. Притому, як людина пряма, я не розхвалюю все підряд. Наприклад, у нас є трішки звичайних качок, які вирощували в нас десятиліттями й не підозрювали небезпеки від них. А утримуємо їх на той випадок, коли хтось упреться і захоче саме таку, бо вона йому більше до смаку. І справді, якщо хтось скуштує парочку таких качок на рік та ще й без шкірки, то це, скоріше за все, минеться. Але якщо сім’я утримує величезну зграю качок з наміром усю спожити, з часом можуть «повилітати» як не печінки, то підшлункові залози. Я, звичайно, не лікар і говорю дещо з чорним гумором, але і спеціальною літературою цікавлюся, і на практиці приглядаюся…
До речі, ще задовго до Василя Сліпчика подібні речі говорила моя односельчанка й однокласниця, яка десятиліттями завідувала неврологічним відділенням райлікарні в сусідньому районі. Приїхавши з навчання, на якому були озвучені результати багаторічних досліджень щодо впливу на здоров’я людини споживання звичайної качки, вона застерегла від надмірного захоплення «смакотою, яка може відіграти роль своєрідної отрути для організму».
– Тепер зрозуміли, чому в нас цілий двір мускусних, які помилково називають індокачками? Може, вона комусь і менше «лягає на душу», але для здоров’я однозначно краща.
– А як цесарки на їх фоні?
– Я б не сказав, що це м’ясо неперевершене, але смак цікавий. Як і мускусні качки, дещо нагадує дичину. Чому їх небагато? Колись ми з вами вже писали у «Вінниччині», що чим більше цесарок, тим більше крику – найвідчутнішого їхнього мінусу в утриманні. Але зберігаємо для колекції й асортименту.
– Завдяки чому вдається утримувати в подвір’ї дикі качки? Не зриваються й не летять?
– Буває. Тому й доводиться часом махові пір’їни на крилах підрізати. А загалом у них бореться дві сили: можливість мати гарантовану їжу, а з іншого боку – воля! Качки більше тримаються дому. А качурі бувають такими гультяями, що побачить дику зграю – одразу пристане. Доглянутий, нагодований – чому б йому там не домінувати! Зате самки домінують вдома. Над усіма! Із трішки менше як півтора десятка знесених яєць вихід каченят у них практично стовідсотковий, але спробуй хоч торкнутися одного з них! Така мініатюрна матуся, а кидається на тебе, як алабай. Підсадка з неї на ставку теж прекрасна: полювання з нею і без неї – дві великі різниці. Закричала кілька разів – і вже закружляла дичина довкола. Навіть дозволену кількість її стріляти не хочеться, краще просто поспостерігати цей концерт.
– З курей ви зупинились на лівенській ситцевій. Чому?
– У нас усяких курей було вже багато, але саме ці сподобались найбільше. І несучість, і є що їсти, коли приготуєш, і навіть щоб подивитись на неї, то гарна… До того ж, якби ми лише птицею займались, то більше експериментували б. А тут, як бачите, взагалі є біля чого порозважатись.
– Голубів споживаєте чи вони лише для колекції?
То делікатес, і я його пробував. Але, як бачите, у нас є що їсти і без цих милих створінь. Найбільше задоволення, коли поїдеш десь на виставку – щось продемонструєш, щось реалізуєш, а щось і сам придбаєш. Особливо любив їздити в Тернопіль, куди з’їжджались колеги з усіх західних областей. А там відчувається, що вони до Заходу ближче. Звичайно, то все було в мирний час, а тепер не до цього.
– Велика сіра порода гусей висиджує сама себе чи доводиться використовувати інших птахів для підсипання?
– Так, ці гуси сідають і висиджують. Але основна проблема та, що вони доволі важкі і часом душать яйця.
– Найбільше мене вразила колекція ваших кроликів. Усяких «простяків» не бачу. Назвіть хоча б найцікавіші породи.
– Французький баран, німецький строкатий, білий велетень, європейський сріблястий, тигристий… Звісно, доводиться робити щеплення, бо утримувати без них кроликів нема сенсу. Гляньте, яка краса!
– Коней ви лише утримуєте чи й використовуєте?
– Вони в селі завжди пригодяться, навіть маю дещо із знарядь, але, повторюсь, то – насамперед «для душі». Це моя любов з дитинства! Але їх тепер стає все менше по селах, тому до нас приїздять з усіх усюд, аби просто покататись або й лікувати в діток ДЦП. І в цьому може бути найбільша їхня користь.
– Цікаво, ким працювали ваші батьки, і чи допомагають вам тепер за таких обсягів роботи фізично?
– Мама – бухгалтером, тато – трактористом. Вони живуть поруч із нами. Вже не здужають, але якщо за потреби сипнуть зерна чи води поналивають, то від цього і їм, і нам приємніше. Наталчина ж рідня проживає в селі Хороша Липовецької громади, але це недалеко, фактично – сусідні села.
– Чи маєте інкубатор і чи користуєтесь ним під час війни, коли часті перебої зі світлом?
– Маємо аж два інкубатори, птиця вже несеться, але як воно буде цього року, поки що сказати важко. Звичайно, безвихідних ситуацій не буває, виходи будемо шукати.
* * *
І насамкінець: майбутні зоотехніки в Іллінецькому коледжі багато що цікавого можуть побачити й почути не лише від викладачів і керівників, а й від рядових працівників ферми. Втім у багатьох питаннях цей чоловік узагалі виглядає неперевершеним. Коли розповідав, як завдяки сприянню людей, яким він свого часу добро робив, йому вдалося свою самку алабая покрити далеким самцем-чемпіоном і мати в результаті від потомства неабиякий зиск, дійшов висновку, що все в цьому світі відносне – посади, титули, регалії…
Кмітливі трудівники завжди були і будуть на коні. В тому числі – і в прямому значенні слова.
Микола КАВУН,
власкор «Вінниччини»
Фото автора і з архіву сім’ї Сліпчиків
