Друге життя
Петляючи між вирвами градівських ракет, Микола мчав назустріч вогняному ураганові. Швидше, швидше… Десь там Андрій… Може встигну?
Микола бачив, як вибухнув снаряд на місці мінометної позиції. Це Андріїв міномет… Там щось летіло в повітря разом із землею. Чи то лише покручене залізо, чи й тіла бійців?
Біг, падав, почувши скрегіт реактивних снарядів… Вставав і знову біг… Нарешті, ось вона, мінометна позиція. Вірніше, немає ні позиції, ні міномета, ні обслуги… Лише перемішана земля і смердючий дим. Кинувся вліво, вправо в надії знайти когось живим. Лише криваве місиво та шматки амуніції…
Метрів за 15 від вирви побачив тіло… Та не Андрія, а тіло… Бездиханне… Мацнув за шию – пульс є… Але замість правої ноги, вище коліна, ворушився криваво-чорний обрубок. Микола швидко наклав джгут і вколов антишоковий препарат з тюбика. Прямо через одежу. Лише тканина затріщала.
Тепер уважніше оглянув сина… Нібито живий, але без свідомості. Чи то від контузії, чи від втрати крові. Перекотив тіло на ноші-волокуші і закріпив ременями… Один карабін линви закріпив на ношах, а другий зафіксував собі на кільце наплічних ременів і поповз.
Ноші були зроблені із синтетичного слизького матеріалу і ковзали по землі доволі легко. Потрібно лише минати вирви і купи землі, викинуті вибухами.
Почувся стогін. Микола зупинився, щоб глянути на пораненого. Андрій раптово відкрив очі, подивився на нього й гарячково заговорив: «Тату, тату, я не винен… Ми були гарно замасковані… Це нас безпілотник викрив… Я не винен, тату…»
– Потім, потім, сину… Ти тримайся… Скоро відправлю тебе до шпиталю…
Андрій мовчав… Але пульс був… Нечіткий, але був…
Із хрипом, ривками, підминаючи під себе землю, Микола волік за собою дорогу ношу… Єдиного сина, який уже півтора роки воював.
Коли москалі напали на Київ і вся країна стала щитом проти убивць, Микола закрив свій фельдшерський пункт і пішов на війну. Несила йому було дивитись на Марію, яка чорніла лицем, чекаючи звістки з фронту.
Пішов на війну, щоб бути ближче до сина. Щоб захистити при біді. І ось… Захистив…
Але ж і без ноги живуть… Тільки б до окопів дотягти… Лише б встигнути…
Зупинився, щоб перевірити джгут на нозі. Андрій знову відкрив очі… Глянув донизу і все зрозумів: «А ти ногу забрав? Може, пришиють… А то мама плакати буде… Й Іринка мене без ноги розлюбить…» Щось там іще в гарячці говорив…
Микола впрягся в ноші перед останнім кидком… Уже небагато залишилось до окопів, як почувся моторошний скрегіт залпу ворожих градів. Микола зіпхнув ноші у виямок, а сам ліг поверх сина, закриваючи його своїм тілом.
У спину гарячими джмелями вдарили осколки… Нестерпно запекло під серцем… Втрачаючи свідомість, почув стогін Андрія під собою.
«Все-таки я сина захистив, – прошерхотіла остання думка. – Не буду винуватим перед Марією… А без ноги можна ж-и-и-т-и…»
Пізніше Андрій розповість матері цю історію: «Батько вдруге дав мені життя, а я його захистити не зумів».
Петро ВОЙТ
