Дудаєв попереджав понад чверть століття тому
Днями в мережах надибав і поширив цитату світлої пам’яті лідера Чеченії Джохара Дудаєва з книги нарисів «Полювання Ічкерійського Вовка». Він закликає ніколи й ні за яких обставин не ображати українців. У дванадцяти переважно коротких реченнях генерал свідомо і влучно дванадцять разів уживає слово «українці». Починає він такими словами «Самая большая ошибка – это пренебречь украинцами. Посчитать украинцев слабыми…», а завершує: «…Не обижайте украинцев. Иначе, когда украинцы вернутся на землю, где похоронены их предки, то живущие на этой земле будут завидовать мёртвым».
Мені ж ця цитата вкотре нагадала ще конкретніші слова з інтерв’ю, яке взяла оглядач «Голосу України» Людмила Коханець 26 років тому, зумівши пробратись до нього в гори. А 2005-го вона з колегою Володимиром Коркодимом, який тоді виступив у ролі фотомайстра, видала невелику за обсягом, але багатющу за змістом книгу «Історія одного фронтового відрядження. Ічкерія проти неоімперіалізму» (наклад 2 тисячі примірників). Як шкода, що держава Україна не знайшла можливості бодай 2 мільйони таких випустити, аби поширити між своїм народом! Тоді не 2014 року, а значно раніше наша країна дізналася б, хто проявляє себе нашим найдавнішим і найпідступнішим ворогом. А обізнана країна ніколи не проголосувала б за продажного шапкокрадія Януковича, який усі силові структури завчасно віддав для «керівництва» агентам ФСБ, а ті фактично й підготували напад північно-східного сусіда. Скільком українцям такий ганебний вибір уже коштував життя! І кінця-краю, на жаль, ніхто не бачить. Невже все скінчиться лише з кінцем тієї імперії?
У надрукованому «непричесаним» інтерв’ю пані Людмилі генерал Дудаєв сказав багато цікавого. Але мене, приміром, найбільше вразили такі його слова: «За всю свою історію Росія ніколи не виступала проти сильнішої або хоча б рівної сили. Вона завжди вибирала собі жертву найслабшу, найнезахищенішу і знищувала, страхаючи інших. Вичленила Нагірний Карабах – хап і з’їла. Вичленила Абхазію, Південну Осетію, Інгушетію, Придністров’я – проковтнула. І знову закружляла в пошуках здобичі. Ага, ось Крим. Не майте ілюзій, війська, що пройдуть вишкіл «роззброєння бандформувань» у Чеченії, повернуть на Крим. Затято розігруватимуться карти Східної, Південної України, вас намагатимуться зіштовхнути лобами, втягнути у братовбивчу війну».
Що мудрий чоловік не так сказав? Що не підтвердилося із мовленого понад чверть століття тому? Більше того, виглядаючи найбільшим світовим бандитом, та ж Росія спровадила тих же чеченців разом з іншими в різні часи поневоленими нею народами на кшталт бурятів, якутів та іншими нацменами воювати проти українців на Донбасі. І як тут не згадати, що їй видалося мало винищених наших співвітчизників голодомором, то вона масово спрямовувала їх воювати проти фінів на початку Другої світової війни! До речі, тих фінів, які завдяки вчасно здобутій свободі мають найвищий у світі рівень життя! Або згодом – загарбувати Афганістан, хоча нам та війна аж ніяк не була потрібна.
До речі, Дудаєв дуже гарно оцінив у тому ж інтер’ю жахливу сусідку і в ширших масштабах: «Придивіться до поведінки Росії на міжнародній арені. Тільки налагодилися відносини Ізраїлю з сусідами-арабами і намітився конструктивний діалог, російські дипломати тут як тут. Де ще конфлікт? У колишній Югославії? Туди. У турків з курдами? Чудово – є заняття для російських політиків, тим паче, що вже підготували акцію, до сценарію залучено спеціально створений у Москві центр курдів. Кого б ще «помирити»? Кому потрібні «миротворчі сили»?
Моя публікація була б неповною, якби я не розповів дещо ширше про Людмилу Коханець. Тим паче хоча вона і хмельничанка, але її батько з Калинівського району нашої області. Та й упродовж багатьох років вона працювала в одному кабінеті «Голосу України» з моїм другом Анатолієм Бенем. Ми нерідко з нею спілкувалися, і я дійшов висновку, що Людмила Степанівна – дивовижне поєднання гарної, доброї і дуже розумної жінки. А ще вона велика патріотка України. У той час, коли багато хто з чоловічої половини вперто «косив» навіть від служби в армії, вона стала військовим кореспондентом, а потім – журналістом-волонтером. І це при тому, що не може похвалитися найміцнішим здоров’ям!
У передмові до «Історія одного фронтового…» Людмила також нас застерігала: «Розіб’ємо чеченів, за хохлів візьмемся», – це найделікатніший «комплімент» з арсеналу «люб’язностей», якими нас зустрічали на російських постах. Хоча бачили ми і переляканих пацанів у недоладно припасованій формі, відірваних від мам і кинутих у самісіньке пекло. Вони довірливо тулилися до нас, дякуючи за «додаткові пайки». Їх було шкода до сліз – це юне покоління споконвічного «воєнного м’яса»…
Микола КАВУН
На знімку: Протоієрей Микола Волосянський вручив Людмилі Коханець (ліворуч) медаль «За жертовність і любов до України». Також нагороду отримала юристка-міжнародниця Ірина Паліашвілі
