«Дякую за доброту…»
Із 66-річною Вірою Петрівною Дібровою-Кириленко наша редакція познайомилась абсолютно випадково. Вона зателефонувала до нас і попросила подякувати нашим землякам за те, що вони прихистили її, переселенку із Київської області.
Жила вона у селі Калинівка, що належить Бучанській громади, а що діялось у ті дні в Бучі та решті населених пунтктів Київщини, які встигли побувати під окупацією рашистів, краще не згадувати…
– Досі не можу забути ранній ранок 24 лютого, – каже Віра Петрівна. – Рев літаків та гелікоптерів, вибухи, то ближче, то далі. 24 лютого. Убігає син Володимир: «Мамо, почалась війна!!!». А потім почались такі страхи…
Наші два п’ятиповерхових будинки знаходяться якраз на перехресті доріг Київ-Львів-Одеса. А це ж стратегічне місце – шосейна розв’язка. Ті йдуть звідти, а наші закріпились і не пускають. Вийшло так, що оці 5-поверхівки стали опорними пунктами оборони. Наші солдати поміж ними, повикопували окопи та бліндажі. У самих спорудах поробили вогневі точки.
А рашисти від них на відстані якихось кілометра-півтора. І цілий місяць йшли запеклі бої. Ті намагались прорватись, а наші не пускали. Що тут діялось! Обстріли з танків, якимись ракетами, літаки кидали бомби. І все це летіло в наші будинки. Там не залишилось жодного живого місця: вікна-двері повиривало, посікло осколками стіни, меблі, посуд перебило.
– Добре, що до початку сильних боїв ми за порадою військових встигли хто куди евакуюватись, – продовжує співрозмовниця. – Спершу я трохи жила в сусідів Денисюків десь за кілометр звідти. То дякую, що пустили мене до себе. Але що ж той кілометр?! Гриміло, бухкало, земля тряслась. Ми всі сидимо в холодних підвалах і погребах. Спимо одягнені. Чи їли, чи не їли – не до цього… Потім, коли трохи стихло, я перебралась до рідних у Немирів на Вінниччину. Хочу висловити щиру вдячність родині Давидових, які мене зустріли, обігріли, забезпечили всім необхідним для життя.
А з квітня перемістилась в с.Заболотне Крижопільської ТГ. Там є гуртожиток Вищого професійно-технічного училища №31, де жили переселенці мало не зі всієї України. І тут я хочу подякувати адміністрації установи, працівникам їдальні і всім-всім, хто допомагав нам у ці нелегкі часи. Щира дяка вам за співчуття, терпіння, за забезпечення всіх 150 переміщених осіб повноцінним триразовим безкоштовним харчуванням; за щоденні смаколики для дітей та для дорослих. Маленькі дітки були забезпечені дитячим харчуванням, всім необхідним для повноцінного життя: засобами гігієни, памперсами, ванночками для купання, візочками для прогулянок. Старші дітки мали чимало іграшок, албомів для малювання, фломастерів, кольорових олівців. Спасибі за одяг, за пральні машини, за забезпечення дорослих всіма засобами гігієни. Велика подяка також волонтерам, які теж періодично нас відвідували.
Я там прожила цілих два місяці і відчувала себе, немов удома.
Зараз Віра Петрівна вже повернулась до себе на Київщину. Живе у рідних і навіть влаштувалась на роботу. На той самий завод, де й працювала до початку війни. Підприємство практично не постраждало від бойових дій, тож його вдалось швидко запустити.
– Щодня по дорозі на роботу й назад проходжу біля наших двох розтрощених будинків, які завод збудував для своїх працівників. 35 років я прожила разом із чоловіком у нашій квартирі. А тепер інколи заходжу подивитись, що там робиться, то така образа і злість беруть за душу, що не можна передати і висловити. Ну як же так?! Чого?! Навіщо?! Для чого?! За що нам така кара на старість?! Там же не залишилось нічого живого. Стіни прошиті осколками. Все знищено. За що ж його все відновлювати? Тільки 30 мішків одного сміття вже зібрала й винесла. Ось сусідські жінки зібрались гуртом, щоб хоч трохи прибрати навколо.
– Хотіла якось зібратись і написати родичам-кацапам в Омськ, – підсумовує співрозмовниця. – «Подякувати за турботу» про нас, українців. Спершу було бажання, а потім передумала. Не хочу їх ні бачити, ні чути, ні говорити з ними. Одного прошу: дай їм, Боже, пережити те ж саме, чого натерпілись ми. А ми будемо жити. Чого нам вже боятись після пережитого?
І додає після паузи.
– От ніколи не думала, що у нас такі добрі, дружні та щирі люди. З ними ніби аж легше. Наче твоє горе стає не таким важким, а біль не таким пекучим…
Спілкувався Олег КРИВОНОС
