Дім, де повертають надію…

Вже більше шістдесяти років на Вінниччині працює Ободівська спеціальна загальноосвітня школа. За цей час комунальний заклад не лише став справжньою другою домівкою для тисяч і тисяч дітей із особливими освітніми потребами, а й допоміг їм знайти себе у дорослому житті.

Ця школа як зовні, так і всередині нічим не різниться від сотень собі подібних на Вінниччині. Такі ж, як і скрізь, учні та вчителі. Такі ж уроки, класи, парти. Гамір та пустощі на перервах. Скрізь чистенько, охайно і доглянуто. Але це лише на перший погляд. Адже тут навчаються і одночасно живуть особливі діти: не такі, як решта їхніх ровесників. А педагоги… Скажу лишень, що далеко не всі освітяни тут можуть «втриматись» більше одного року. А дехто відмовляється від запропонованої роботи одразу ж після першої оглядової «екскурсії» – не витримують нерви… 

– Я їх цілком розумію,- пояснює директор школи Світлана Марковська. – Адже наші підопічні мають органічні ураження півкуль головного мозку, відтак страждають на легку чи помірну розумову відсталість. Їм важко засвоювати стандартну програму середньої школи, і їх спрямовують сюди, оскільки ми працюємо саме з такими дітьми. Тут вони здобувають освіту за особливою програмою для спеціальних шкіл. Скажімо, у  нас нема таких важких для розуміння предметів, як алгебра, геометрія, іноземні мови тощо. Все викладання проводиться на доступному дитячому сприйняттю рівні.

– Крім звичних уроків, з дітьми проводиться постійна коригувальна робота, – продовжує Світлана Василівна. – З ними повсякчас займається логопед, проводяться уроки лікувальної фізкультури, ритміки, соціально-побутового орієнтування. Все це робиться для того, аби по завершенні навчання діти могли орієнтуватись у соціумі і знайти своє місце в житті.

«Майже всі читають, переказують і пишуть»

– Інколи трапляються дуже «важкі» діти, – зазначає вчитель із розвитку мовлення Лариса Анатолівна Зайченко. – Я тут працюю вже двадцятий рік і за цей час всього надивилась. У нас було кілька випадків, коли привозили дітей, котрі взагалі не вміли розмовляти. Вони просто мовчали: рік, другий, третій. А потім десь у класі п’ятому-шостому починали говорити. А знаєте чому? Тому що вони перебували у постійному мовному середовищі. Зранку з ними спілкувався вчитель. Далі – логопед. Після нього – вихователь. І все це в комплексі, постійно, з дня у день. А вдома як? Дитина прийшла зі школи, втупилась у гаджет, – і все. Хто там з нею про що особливо говорить? От і мають проблеми з мовленням навіть здорові діти. А в нас над кожною дитиною постійно працює дуже багато людей. Навчаємо розвитку зв’язного мовлення, правильної вимови звуків, побудови речень, читанню, письму тощо. Все це робота логопеда, вихователів та вчителів початкових класів. Для прикладу, впродовж тижня на кожну дитину як індивідуально, так і в групі припадає по 22 години роботи з логопедом. Це стосується всіх дітей з першого по десятий клас, які потребують корекції мовлення. Але в основному це 1-4 класи. Скажу більше: за перших чотири роки навчання можна виправити вади мовлення у 80 відсотків дітей. А от з порушенням зв’язного мовлення, читання, письма потрібно працювати у середніх та старших класах. Опрацьовувати лексичні теми: «зима», «весна», «літо», «осінь», «пори року», «посуд», «меблі». Тобто, йдеться про елементарні речі, на яких вони мають розумітись. Але їх цьому потрібно навчити. І на «виході» у нас майже всі діти читають, переказують, пишуть. У нас навіть хлопчик із синдромом Дауна заговорив. Це ж взагалі унікальний випадок. Як правило, вони взагалі нічого не можуть. А «наш», який навчається у 8 класі, і читає, і пише…

«Не кажи: «не вмію». А кажи: «навчусь!»

– Окрім усього іншого, ми займаємось із дітьми ще й соціально-побутовим орієнтуванням, – продовжує тему педагог-вихователь Олена Трофименко. – На жаль, чимала кількість наших вихованців походить із родин, що перебувають у складних життєвих обставинах, то часто буває так, що діти не знають, що таке особиста гігієна, не вміють правильно поводитись у побуті, готувати їжу. Тому всього цього ми їх і маємо навчити на уроках соціально-побутового орієнтування, де учні самі навчаються, для прикладу, користуватись теплою водою, милом, рушником, зубною пастою і щіткою. На практичних заняттях із приготування їжі ми разом із ними сервіруємо стіл, готуємо страви. Вчимось доглядати за помешканням, меблями, одягом. Дехто з дітей ніколи в житті не бачив праски чи пилососа, не прав одягу. Але поступово всього цього навчаються. А загалом кожна дитина індивідуальна. І коли одній все можна пояснити за 5-10 хвилин, то іншій потрібно 3-4 уроки поспіль. Але якщо у них вже щось виходить, то ви б бачили, як вони цьому щиро й безпосередньо радіють. А ми радіємо разом із ними, бо бачимо результат нашої і їхньої роботи.

Маленькі артисти із «Чарівної казки»

Наразі в школі працює чимало гуртків: комп’ютерний, хореографічний, книголюбів, бісероплетіння, оригамі, настільного тенісу і навіть… власний ляльковий театр. Ним вже чимало років керує педагог-вихователь Наталя  Білик.

– У нашій «Чарівній казці» займаються діти молодшого й середнього віку, – пояснює Наталя Миколаївна. – Кожного семестру ставимо по дві казочки. Репертуар підказують самі діти. Вони ж і виготовляють театральний реквізит і декорації. Репетиції проводимо двічі на тиждень тривалістю два уроки. І це не просто творчість. Це навчання, яке тісно переплетене із лікуванням. Таким чином розвивається пам’ять, мислення, мовлення, впевненість у собі, дрібна моторика рук, а все це благотворно впливає на розвиток мозкової діяльності. Так що це не просто розвага, а суцільна лялькова «терапія».

Поєднати корисне із красивим

Однак і це ще не все. Як із гордістю розповіли мені ободівські освітяни, переважна більшість їхніх вихованців по закінченні школи повністю готові до самостійного дорослого життя. Маються на увазі не лише отримані тут соціально-побутові навички, а й професійні, трудові. Адже тут дуже грунтовно вивчають швейну та будівельну справи, квітникарство, ландшафтний дизайн, займаються народними промислами й ремеслами. Більше того, навчальний заклад уклав відповідні угоди із Ольгопільським та Вороновицьким профтехучилищами й Крижопільським будівельним ліцеєм, де випускники можуть навчатись далі. Для прикладу, минулого року весь випускний десятий клас пішов продовжувати освіту до Крижопільського будівельного ліцею. Тепер звідти надходять листи-подяки, в яких тамтешні майстри виробничого навчання та вихователі дякують ободівським колегам за дітей, котрі гарно навчаються та гідно себе поводять…

Одним із тих, хто доклав рук до фахової підготовки учнів Ободівської спеціальної школи, став вчитель трудового навчання із більш ніж 20-літнім стажем Сергій Чубатинський: 

– До цього викладав працю у звичайній школі. Так хочу сказати, що «наші» діти набагато слухняніші і більш людяні. Вони знають, що таке горе. От сам не доїсть, а піде й погодує собачку. Чи ще з ким-небудь поділиться. Вони не підлі і без подвійного дна. Ти приходиш, а з тобою всі, як один, здороваються. І так на кожній перерві ті ж самі діти. А от у звичайній школі вже було не так. У них урок – з тобою вітаються. Нема – то ніби не «помічають».

– Я займаюсь зі старшокласниками, – продовжує Сергій Вікторович. – І моє основне завдання полягає в тому, аби навчити дітей працювати з інструментами, щоб могли самі щось зробити. Вони ж всі із села. А там потрібно вміти працювати руками: ручку до молотка зробити, топорище виправити, держак до лопати вистругати, огорожу прилаштувати. Тому ми намагаємось працювати не лише з деревом, а й з іншими матеріалами. Вивчаємо навіть основи електротехніки: як правильно відремонтувати розетку чи замінити лампочку. При цьому прагнемо не лише навчити виготовляти якісь корисні вироби, а й прищепити вихованцям почуття краси.

Чим і кому завинили спецшколи?

Здавалось би, такий навчальний заклад, як Ободівська спеціальна загальноосвітня школа, не лише потрібний.  Він необхідний. Але, на жаль, це розуміють далеко не всі.

– Я директорую вже 29 років, – каже Світлана Марковська. – То за цей час школу кілька разів намагались закрити. Аргументували тим, що спеціальні школи та школи-інтернати неефективні, що на їхнє утримання, мовляв, йдуть надто великі кошти. Натомість «рідний батьківський дім ніхто не замінить, тому діти мають виховуватись у родинах» і так далі.

– Звісно, я не проти, щоб вони жили й виховувались разом із рідними, – підкреслює Світлана Василівна. – Але ж якби їхні сім’ї були повноцінними й спроможними. Натомість наші діти походять із найбідніших родин. Їхні батьки або пиячать, або хтось із рідних перебуває в ув’язненні. Часто-густо там навіть їсти нема чого, а в нас як-не-як п’ятиразове харчування. Щодня у раціоні: м’ясо, риба, сир, яйця, молочні продукти, овочі, фрукти, соки. Я вже не кажу про навчання, профорієнтацію та елементарне людське ставлення. Крім цього, навіть коли дітей повернуть у родини, то вони не зможуть навчатись у звичайних школах. Вони просто не засвоять програму. Тому що їм потрібні спеціальна освіта, спеціальний підхід та корекційні заняття. Тобто, про закриття можуть говорити люди, котрі найменшої уяви не мають, що собою являють ці діти й школи, де вони навчаються. Я вже не кажу, що такі, як наш, навчальні заклади працюють не лише в Україні. Вони є в Англії, Франції, Ізраїлі та інших розвинених країнах. Це світова тенденція…

Олег КРИВОНІС

с. Ободівка Гайсинського району

На фото: директор школи Світлана Марковська

На виставку – хоч зараз

Маленькі шедеври – власноруч

Лариса Зайченко та Олена Трофименко під час уроку

«Чарівна казка» у всій красі