Діти війни
Олега вже на третій день бомбуваня Києва зарахували до спецгрупи, бо був класним ІТ-шником. Дружина Ніна з однорічним Тарасиком дуже важко переживала напад рашистів, а вибухи над містом доводили жінку до відчаю.
Порадившись з матір’ю, Олег вирішив відправити дружину з сином за кордон, допоки не відійде загроза загинути під уламками будинку від попадання бомби чи ракети.
Сама ж мати, хоча й була недужою, навідріз відмовилась покидати Київ:
«Не буду я тікати від тієї мерзоти… Натерпілася від них та їхніх холуїв за мирного життя… (була відомою журналісткою). Що мала прожити – прожила, а якщо судилося вмерти від рук москалів, то помру, не втішивши втечею тих виродків… Все життя їх зневажала, а тепер ненавиджу… Дуже… До нестями… За вас і за себе… Рятуй дружину й сина, а я залишаюсь…»
Знаючи рішучий характер матері, Олег не став її умовляти. Відпросившись у командира, посадив у машину Ніну й Тарасика і вирушив до кордону з Польщею.
Добре, що мати не погодилась їхати, а то хтозна, що могло статися… Три доби в дорозі для літньої і не зовсім здорової людини могли б закінчитися трагічно. Але добре, що самі доїхали цілими в суцільному потоці авто, серед людей, яких гонить страх.
Олег ніколи не думав, що це має матеріальну суть. Страх волав голосами немовлят і сльозами матерів, нагинав голови невідомістю. Горе висіло над колонами біженців чорними пасмами туги та відчаю.
І все це поряд з тобою. Сотні, тисячі людей, які шукають порятунку і безпечного куточка для своїх дітей.
Олега з Ніною на кордоні зустріли знайомі, які пообіцяли допомогти житлом та всім необхідним для життя. Попрощавшись, Олег повертався до Києва потягом, тому що авто залишив дружині.
Ці шість місяців війни минули в щоденній виснажливій роботі. Нехай не з автоматом у руках, але на бойовому посту. Зрідка забігав до матері, щоб своїми очима побачити, бо по телефону завжди відповідала, що у неї все добре. «Бережи себе», – казала…
З дружиною спілкувався телефоном доволі часто. Вона дуже сумувала за Києвом, і коли пряма загроза бомбувань зменшилась, вирішила повертатись додому. Відмовити Ніну від такого вчинку не вдалося, та й сам дуже сумував за сім’єю. Синочком іще не встиг нарадітися за рік, а тут така перерва…
З нетерпінням чекав зустрічі з найдорожчими людьми. Тепер до кордону добирався потягом, щоб вести авто до Києва. Свою машину впізнав здалеку. Коли вона зупинилась, то підбіг і зустрів обіймами своїх ненаглядних. Дружина обійняла Олега й заплакала, а малий Тарасик неочікувано став відпихати його ручками… Личко напружене й сердите…
«Ди, ди», – повторювала дитина… Не зразу второпав Олег, що синочок його не признав і відганяє від мами: «Йди… Йди..» Ще й почав кричати, виганяючи з машини, коли Олег сів за кермо. Радість зустрічі та обійми дружини згладили неприємну відчуженість сина. По дорозі Тарасик час від часу штурхав татка в спину і твердив:»Ди!.. Ди!..» Добре, що дитина маленька і скоро заснула…
Коли приїхали до Києва, то пішли на квартиру до бабусі, яка з нетерпінням їх чекала. Тарасик її також не признав і на руки не пішов, хоча з дня народження бабуся його чугикала і здувала порошинки, бо це її перший онук. Зате признав двох бабусиних котів. Коти його також… Але не дуже зраділи, а полізли ховатися на шафу, бо признали в маленькій людині свого мучителя, який цупирив їх за хвости та вуха.
Але перший крок до знайомого світу зроблено. Через пару годин онук пішов до бабусі «на ручки», надвечір сів батькові на коліна. Знайомив світ повертався.
Як пояснюють лікарі, діти до трьох років йдуть по дорозі пізнання світу семимильними кроками, і піврічне розлучення з батьком рівносильне декільком рокам. Може, тому діти й не пам’ятають себе в цей період. Може, й добре для Тарасика, що зітреться з пам’яті отой кошмар зі страху і материнських сліз. Так, як забуваються сни… Особливо страшні…
Петро ВОЙТ
