Емігрантка з Вінниці перемогла в конкурсі порталу «Наша Польща»

Конкурс під назвою «Соціально активний українець» організував нещодавно портал «Наша Польща» (https://nashapolsha.pl/) для українців, які живуть у Польщі та хочуть і вміють висловити свої думки щодо життя в еміграції.

Серед багатьох отриманих текстів портал обрав трійку найкращих для публікування та нагородження. І перше місце в цьому конкурсі здобула вчителька Юлія Шикова – випускниця Вінницького педуніверситету, кандидат педагогічних наук, викладачка англійської та польської мов, яка ще кілька років тому жила і працювала у Вінниці. Тепер вона мешкає в курортному містечку Свіноуйсьце поблизу Балтійського моря.

Перед тим як ознайомити наших читачів із міркуваннями, висловленими в публікації пані Юлії, зауважимо, що тема еміграції є дискусійною і кожен має з цього приводу власну позицію. Хтось б’є на сполох, що Україна втрачає «кращі мізки» і «кращі руки». Хтось переконаний, що не варто залишати рідний край, натомість треба «будувати Європу в Україні». А хтось навпаки – вважає, що треба виїжджати, бо життя коротке, а тут, мовляв, «толку не буде»… Хтось про це лише говорить, а дехто наважується й оселяється там, де хоче. Або там, куди ведуть обставини. Одні успішно пускають коріння на новому місці, заробляють, допомагають матеріально родичам, які залишились тут. Інші повертаються чи живуть на дві країни… Кожен вирішує сам, чи скористатись йому правом цивілізованого світу – вільно пересуватись та обирати місце проживання. До речі, таке право було доступне українцям не завжди.

Юрій СЕГЕДА

Нема ніде краще, ніж вдома?

«Ну, і як там на заробітках?», – спитала мене двоюрідна тітка, примружуючи хитро око. Саме це питання пам’ятаю на нашому сімейному обіді через рік, як вирішила переїхати до Польщі. Я здивовано знизала плечима, але тітоньку це не заспокоїло, і вона продовжила наступ: «Он Федоренків на власній машині приїхав, а ти?».

А що я? Що я могла сказати після страшної звістки, коли мені відняло мову, яку викладала старанно своїм учням, а згодом дізналася, що одного з них привезли до матері «шматками» у закритій труні, бо він один із перших кинувся захищати Батьківщину від нападу агресора на Сході.

Того вечора довго не могла заснути, болючі питання не знаходили відповіді: за що? Навіщо? Натомість почала збирати валізи, а в голові дозрівало рішення про еміграцію з країни, де у мирний час точиться війна, забираючи кращих.

З Польщею була знайома вже кілька років: поїздки та екскурсії, стажування, волонтерство у польському товаристві. Завжди почувалася там наче вдома. Спокійно, безпечно.

Від’їзд було заплановано на вересень. Я не знала, що і як буде, але остання крапля впала. Тому все літо свідомо присвятила вивченню мови. Я ніколи не жила за кордоном, але якесь інстинктивне відчуття мені підказувало: «Мова! Вчи мову!».

Займалася по 5-6 годин на день самостійно. Було нелегко. Особливо коли всі твої друзі спокушають різноманітними літніми приємностями.

Однак усі ці години щедро окупилися у новій країні: коли ти можеш запитати дорогу, обговорити умови праці, договір на квартиру, або просто попросити про допомогу чи подякувати за підтримку та розуміння.

Не скажу, що було легко, але жодного разу не пошкодувала про своє рішення переїхати. Мені вдалося освоїти новий фах, поглибити освіту. Це реально можливо без хабарів та знайомств, необхідно лише виявити інтерес та наполегливо працювати.

У мене з’явився вільний час, котрий я присвячую собі. Час для друзів, час на подорожі. Мені пощастило жити біля моря, про що завжди мріяла.

Інтеграція з новою культурою розширила мій особистий кругозір. Залишаюсь українкою та патріотом своєї держави, розумію, як важливо шанувати звичаї та традиції країни, до якої переїхав. Тому інколи не зовсім зрозуміла поведінка моїх співвітчизників, хто приїжджає і вважає, що вже своєю присутністю ощасливлює навколишніх.

«Ніхто нікому нічого не винен» – відкриття номер два та один з основних законів біхевіоральної психології. Хочеш чогось досягти – докладай зусилля! Кожен відповідає за себе, а також за своє майбутнє, котре складається з набору прийнятих нами рішень.

«Нашого цвіту по всьому світу» – моє відкриття номер три. Талановита людина – талановита усюди. Так приємно спостерігати, як розвиваються осередки українців у Польщі. Разом подорожуємо, відпочиваємо. Цікаво, як формується полікультурне середовище, котре збагачує всіх його учасників.

Я не боюся ходити вечорами сама, я не боюся залишитися без коштів, бо працюю офіційно, я не боюся так, як боялася раніше.

Живу у Польщі вже 4 роки. Загальний висновок лише один: немає чужих країн, є чужі люди. Вони є усюди, навіть вдома. Кожен сам для себе вирішує, де і з ким буде його домівка. Відповідаючи на питання: я не приїхала «на заробітки», живу тут.

Юлія ШИКОВА,

портал «Наша Польща»