Життя на межі
Перший прикордонний знак між Україною та Молдовою було встановлено на початку 90-их років минулого століття. І розділив він два села: українську Грабарівку та модовську Окницю.
Раніше традиційні атрибути державних кордонів тут були відсутні – їх замінювали інформаційні таблички, що, мовляв, кордон, і прохід заборонений. Звучало це дещо дивно для цих людей з обох сторін. Але в теперішній ситуації тут немає нічого незрозумілого – кордон є кордон.
– Місце для встановлення прикордонного знаку було вибрано не випадково, – каже колишня голова села Грабарівка Валентина Гаврилівна Тернавська. – Буквально тут же проходить дорога «Дружби народів», яку ми всипали щебенем в кінці 70-х років. Раніше проводили спільні молодіжні свята з молдованами – «Дві сестри», поки не було прикордонного знаку, а тоді так вийшло, що 40 наших людей опинились на території Молдови. Вони – в плач, але це нічого не вирішувало, і навіть ми ніяк не могли допомогти. Наших людей не пускали в Україну, а 37 молдовців, які одружились на наших жінках, були змушені залишитись на нашій території.
І тоді почала голова села писати в Кишинів, зустрічалася навіть із президентом Молдови Мірчу Снегуром. Але вирішити це питання вона так і не змогла. Але проблему розв’язали лише тоді, коли у Піщанський район приїхав перший Президент України Л. М. Кравчук. Вислухав голову села і сказав: «А ви купіть їм хати тут, в Україні – і всі питання будуть вирішені».
Так і зробили. Таким чином два гектари землі, де були розташовані українські хати з господарськими будівлями, залишились на території Молдови і тепер належать до Окницької громади сусідньої держави.
– Колись село було велике, а тепер залишилось мало людей, – зітхає моя співрозмовниця. Старі помирають, а молоді роз’їжджаються по світах у пошуках роботи.
Нещодавно прикордонники запитували престарілу Марію Афанасіївну Кострич:
– Бабусю, може, вам дров потрібно нарубати чи води в будинок занести?
– Спасибі, мої дорогенькі, що турбуєтесь, але дрова я заготовила ще з літа, і вода в мене є, все є.
Ось так і налагоджує баба Марія міждержавні відносини України з Молдовою. Проходять повз і громадяни сусідньої держави, коли йдуть провідати на кладовище своїх рідних, раз у рік. Зупиняються, поговорять і йдуть далі. Телевізор, правда, показує всього два канали – український «1+1» і ще один молдовський.
– А чого ви не захотіли жити в Молдові?
– Не захотіла тому, що українська земля миліша. Я тут народилась, виросла. Це край моїх батьків. Я пишаюсь своєю землею і пишаюсь тим, що я українка.
– Люблю я Україну, – зізнається ще одна місцева мешканка Євдокія Кожухар. – Тут мій рідний дім. І я її люблю, погану і гарну, злиденну і багату. Нехай не зовсім гладко в неї йдуть справи, але вона в мене єдина, іншої такої країни немає. А якби не любила свою Батьківщину, своїх людей, то давно би звідси пішла в Молдову.
І якщо ми хочемо бути справжніми громадянами своєї Батьківщини, ми повинні розуміти і поважати одне одного, допомагати у скруті, радіти у щасливі хвилини і намагатися жити однією родиною задля щастя і злагоди в усій нашій великій країні. Бо вона – наша щедра мати, а ми її діти. Ось такий патріотизм не завадив би багатьом нашим співгромадянам, які живуть нині в достатку і все одно нарікають на державу.
Володимир БРЕНДУЛЯК
Студенянська громада,
Тульчинський район
На світлині: Прикордонний знак, встановлений на місці колишніх селянських будинків
