Життя, покладене на вівтар свободи

Майстер-сержант, старший інструктор з бойової підготовки Олександр Реньгач загинув рік тому в бою з окупантами на Київщині.

Важкі бої точилися в перші дні вторгнення у районі сумновідомих Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки, де і поліг смертю Героя наш земляк. Той останній бій в його біографії професійного військового відбувся в селі Бузова, що за 34 км від Києва на Житомирській трасі, де окупанти спробували просунутися в напрямку столиці, але отримали серйозний спротив наших захисників, хоч і гатили з градів, смерчів, танків, особливо перед своєю втечею 28-29 березня.

25 березня група з восьми бійців Нацгвардії отримала наказ зачистити частину села, яка була зайнята ворогом. Наступного дня наші бійці закріпилися на північній стороні Бузової і почали вогневі дуелі на ураження бойової техніки противника, яка рухалася по трасі. 28 березня з с. Бузова групу атакували 30 російських військових під прикриттям двох танків, трьох БМП, снайпера та двох кулеметних гнізд. На озброєнні наших гвардійців була стрілецька зброя, протитанковий розрахунок з РПГ. У ході бою майстер-сержант Олександр Реньгач і його побратими  знищили дві БМП та 17 бійців противника.

Коли постріл із танка знищив укриття українських бійців, майстер-сержант зайняв нову бойову позицію та почав вести прицільний вогонь, знищивши два кулеметних розрахунки. Це дало можливість групі гвардійців почати відхід, та ворожий танк наблизився і впритул розстріляв позицію Олександра Реньгача. Воїн зазнав поранень, несумісних з життям.

За годину бою противник почав відходити, сприйнявши відчайдушний опір групи з 8 осіб за дію повноцінного підрозділу (взводу чи роти). Очевидно, що на перебіг бою вплинув досвід бійців Національної гвардії України, які брали участь у військових діях з 2014 р. Зокрема, Олександр Реньгач проходив службу за контрактом у військовій частині 3028 НГУ з 5 січня 2000 р. і здійснив 20 ротацій на фронт  як снайпер від військової частини «Ягуар». Про характер і зміст цих ротацій свідчать отримані ним численні відзнаки – відомча відзнака МВС України «Мужність, честь, закон», відзнака за сумлінне навчання у Франції, медаль «За військову службу Україні», знак МВС України «Захиснику Маріуполя», почесна відзнака «За оборону Дебальцевого», відомча медаль «20 років сумлінної служби», медаль за участь в АТО… А згодом – орден «За мужність» III ступеня, присвоєний посмертно 17.04.2022 р.

Патріотичні лицарські риси характеру виховував у собі малий Сашко з дитинства, яке було у нього небезхмарним. Народившись 14 грудня 1979 р. міською дитиною, до 4 класу проживав у с. Іванівка Вінницького району. Пізніше приїжджав у село до рідних дідуся Олександра, ветерана Другої світової війни, на честь якого отримав власне ім’я, та до бабусі Насті. Тут йому було найзатишніше. Вони були йому і за батька, і за маму, і тому, мабуть, на численних фото найщасливішим він є в їхньому товаристві та з донькою.

А ось чому майстер-сержант залишився на позиції того трагічного 28 березня, давши можливість іншим відійти неушкодженими, товариш дитинства Віктор Кухар міркує так: «На вулиці в товаристві однолітків він був душею компанії. Міг поділитися всіма бідами і радощами, дати дружню пораду, аналізував ситуацію, а вже тоді приймав рішення. На свій вік був дуже мудрий, чесний і правдолюб». Ми всі родом із дитинства – так стверджують психологи. Тобто і хороше, і погане начало в нас закладається матінкою-природою в дитинстві. «Тож, коли прийшлося повернутися до Вінниці, – пригадує близький товариш Вадим Яцковський, – Саша продовжив навчання в школі №11 і завдяки класному керівнику Станкевич Наталії Михайлівні отримав ще один майстер-клас життєвої мудрості, а саме уміння жити в колективі, бо клас був великий і дуже дружний».

Нікому не відмовляв у допомозі і через те мав багато товаришів, які його поважали. Кожному давав шанс проявити себе в конкретній справі і тільки опісля робив висновок – можна йти з ним у розвідку чи краще утриматися. Павло Загребельний у романі «Я Богдан» зазначав: «Три речі перевіряються в ділі – мужність у бою, смиренність у гніві, любов у нужді». Це також про Олександра Реньгача, бо яке ще могло бути важливіше діло для нього, ніж прикрити своїх побратимів у бою. Вірив у Бога. Любив китайські фільми, де потрібно було осмислити думки, вчинки, події з філософської точки зору, це мовби стимулювало його до пошуку оптимального способу поведінки в буденному і екстремальному. Любив доньку, вирощувати виноград, полювання, лазню в хорошому товаристві. Трудяга по життю і небайдужа особистість.

Та не покидає відчуття того, що цієї біди і не тільки цієї можна було б уникнути, зберегти життя тисяч українців на східному та південному фронтах… Переглядаючи відео бою в с. Бузова, ставиш собі питання: чи проводилася розвідка про противника, якого потрібно було зачистити з Бузової? Як визначався кількісний склад групи, яка направлялася на цю зачистку? Якими засобами вогневої підтримки мали бути забезпечені наші гвардійці? Чи передбачався резерв, підкріплення на випадок форс-мажору? І ще цілий ряд питань до тих, хто посилав цих хлопців на виконання бойового завдання… Одне очевидно, що ця операція була не до кінця продумана і сили виявилися занадто нерівними, звідси і поранені та загибель Олександра. Як заявив недавно американський експерт Карбер: «Ви кажете, що ми вам даємо недостатньо зброї. Але це ви не робили нічого, щоб у вас це все було…». А можемо собі лише уявити, скільки Олександр ще міг зробити для справи нашої перемоги.

Що більше ми живемо, то ближче стає до нас смерть. Але є люди, які стають безсмертними, і до них, безумовно, належить Олександр Реньгач.  Вічна слава Героям! Смерть ворогам!          

Віктор КУХАР,

військовослужбовець ЗСУ,

Вадим ВАЦКОВСЬКИЙ,

підприємець,

Василь ШПИЧКА,

ВОТ «Меморіал» ім. Василя Стуса

м. Вінниця