Життєва дистанція довжиною в сто років

Не кожному Господь дарує щастя пройти дорогою життя завдовжки у сторіччя. Коли стаємо свідками таких випадків, підсвідомо віримо в чудеса. Миколі Івановичу Кудлі, жителю с. Лопатинка Оратівського краю, є що пригадати. Восьмого березня йому виповнюється сто років.

Він є очевидцем історичних подій двох століть, свідком багатьох епох. Це – носій наших традицій, звичаїв. Людина з глибокою життєвою мудрістю. Все життя навчався, свій досвід і знання передавав іншим. Більше половини свого життя Микола Іванович віддав педагогічній діяльності.

Подумати тільки: сто років! Він народився в сім’ї Одарки та Івана Кудлів у селі Хмелівка Оратівського району. Добре навчався. А після закінчення школи освіту здобував у Вінницькій педагогічній школі. Згодом працював у Юшківецькій школі заступником директора. Закінчив Уманський педагогічний інститут. Пізніше – Одеський інститут імені Мечнікова. У 1960 році був призначений директором школи в с. Лопатинка, яку очолював тридцять три роки і побудував її разом із жителями села.

Скільки кроків зроблено людиною на життєвій дистанції. Скільки радісних і сумних хвилин потрібно було пережити. Голодне дитинство, війна, розруха, смерть рідних і близьких людей. Скільки передумано, сказано, зроблено…

Гортає людина сторінки свого життя. Переоцінює кожен прожитий день. І виходить, що життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що залишились у спогадах. Ті, що цвіли від посмішки, що навертались сльозою. Навіть у свої сто років він має чудову пам’ять і світлий розум.

Мабуть, кожна людина має бажання жити сьогоднішнім днем. І не важливо – десять, тридцять чи сто років вона має. Бо життя – це насолода. У свої сто років людина озирається назад, а ще пильніше вдивляється в час, який їй залишився, який відміряний Богом.

У чому секрет його довголіття? Насамперед, в любові до життя. Нею був наповнений кожен прожитий день. Позаду не відчувається порожнечі. Поряд із ним понад 50 років була його дружина Фросина Макарівна. Добра, щедра, чуйна, дбайлива і турботлива. Є і її заслуга в тому, що Микола Іванович прожив таке красиве життя. Вони разом побудували в Лопатинці дім, виростили і поставили на ноги трьох синів: Івана, Володимира й Анатолія. Дочекались онуків і правнуків. Уже більше двох десятків років, як Фросина Макарівна пішла за межу, залишивши тільки теплі спогади після себе.

Микола Іванович Кудла – ветеран війни і праці. У 1944 році його призвали в армію. Воював на Українському фронті. Батько і молодший брат загинули, а Микола повернувся до дружини. Своїм онукам і правнукам з упевненістю може сказати: «Я – щаслива людина, бо життя прожив недаремно».

 У зимову пору Микола Іванович під дбайливою опікою синів. Але тільки пригріє сонце, душа рветься на своє обійстя. Тут на нього чекають квіти і сад. Ще донедавна він сам обробляв грядки, висапуючи кожен бур’янець. Прокидається він разом із сонцем. Мабуть, це ще одна з причин довголіття.

На подвір’ї чисто і затишно. Кожна річ має своє місце. Тут живе справжній господар. І пригадалися слова Юліуса Фучіка про те, що ми продовжимо «жити в частці нашого великого щастя, адже ми вклали в нього наше життя».

Сто років… Це цифра, що складається із трьох знаків. Такий ювілей раз на все життя. Його відзначають одиниці, і ви в їх числі. Хочеться побажати вам, шановний Миколо Івановичу, міцного здоров’я, дожити до наступного ювілею і побити свій власний рекорд.

Ольга ДРИЛЬ