Загинув у пеклі під Солодким
Сьогодні роковини пам’яті Андрія Токарчука
Андрій Петрович Токарчук народився 12 липня 1983 року у місті Бар в сім’ї лікаря та працівника «газпрому». Закінчив місцеву школу №4 зі срібною медаллю та Вінницький медінститут, шістнадцять років працював лікарем-стоматологом.
2 березня 2022 року став на захист Батьківщини від російських окупантів. Був командиром першого стрілецького взводу резервної роти, мав позивний «Док». Під час мінометного обстрілу позицій в районі селища Солодке Донецької області 19 квітня 2022 року отримав смертельні поранення несумісні з життям. У листопаді минулого року на фасаді ліцею №4 у місті Бар йому відкрили меморіальну дошку. У цьому навчальному закладі навчається донька Героя Варвара.
Відтворюючи події героїчної загибелі нашого земляка, командир резервної роти військової частини 3008 Національної гвардії України Павло Бабак згадував: «Вночі диверсійно-розвідувальна група противника намагалась пройти вглиб українських позицій. Разом зі своїм підрозділом лейтенант Токарчук, зайнявши бойову позицію, виявляючи рішучість та відвагу, відкрив вогонь по переважаючим силам противника, завдаючи ворогові численних утрат та поранень у живій силі та техніці. У тому запеклому бою особовий склад під командуванням лейтенанта Андрія Токарчука знищив до 20 окупантів та не допустив прориву противника через рубіж оборони. Андрій назавжди у наших серцях…».
Президент України нагородив лейтенанта Токарчука орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). У нього залишились батьки, брат, дружина, діти.
Від минулорічного квітня і дотепер газета «Вінниччина» чотири рази друкувала матеріали, пов’язані з іменем Андрія Токарчука. На наше прохання написати роздуми про рік життя без дорогої і рідної людини відгукнулася дружина Андрія Світлана.
Її гірка розповідь пронизана невимовним болем й полита пекучими сльозами. Так може написати лише людина, яка торкається до своєї незагойної рани кожної миті, кожен день. Прочитайте…
Жити, щоб пам’ятати…
Ми вчилися жити, бо Ти віддав своє життя за наше… Рік усвідомлення, що більше не буде так, як раніше, що Ти більше не прийдеш додому і не обіймеш, холодні вечори, та найстрашніше – сімейні свята без Тебе…
Рік усвідомлення, що Ти загинув, важкого прийняття цієї несправедливої реальності.
Я багато спілкувалася з духовними особистостями, і єдине питання, що я їм ставила: чому Бог дозволив, щоб Тебе вбив ворог? І напевно, лише зараз я почала розуміти їхні слова. Зараз йде боротьба диявола та Бога. Нечисть хоче не лише загарбати наші землі, але й підкосити віру людей. Це не Бог допустив усі ці біди та втрати – це сатана хоче захопити усе: і душі людей, і все навколо.
Найважче після усього цього вистояти у вірі, коли ворог усе зруйнував.
Будинки можна відбудувати, повернутися на рідну землю – а от життя людини не повернути.
Цей рік виявився найважчим. Дуже важко боротися з самим собою, знаходити сили, коли їх не те що немає, коли боляче дихати. Ніхто не зрозуміє, що відчуває людина, яка втратила близьких.
Рік без Андрія – це суцільна боротьба за право на життя. Я не сприймаю слова «вдова» – ні. Ми не вдови, ми дружини загиблих військових – нас таврують клеймом, яке ми не можемо і не хочемо чути. Наші Воїни для нас завжди живі, і це зрозуміють лише такі ж дівчата та жінки, як я.
Боляче дуже за нашу дівчинку. З кожним днем Варвара стає схожою на Тата…
Я не дозволила бути присутній доньці на похованні, оскільки сама у її віці втратила свого батька, і ми з нею обговорили те, чи хоче вона бути присутньою на похороні, тоді Варя сказала, що тато живий для неї і «я не хочу бачити його в труні»… І зараз, коли пройшов час, доня запитує, чи після закінчення війни тато не повернеться, можливо, він в полоні чи втратив пам’ять і не може нас знайти. Ми їздимо на кладовище разом – але дитяча душа досі відмовляється прийняти реальність. Оце дуже болить…
Болить кожен день…
Болить, що люди байдужі до горя, ніхто і ніщо не замінить дитині батька. Минає час, ми намагаємося жити – посміхатися і старатися бачити життя навколо, але ніхто не розуміє ціни цих старань.
І коли чуєш від «людей»: що їм цим вдовам, хочеться зняти черевики і дати таким людям можливість пройти свій шлях.
Я вдячна Богу за батьків Андрія, які стали для мене, а я для них потужним фундаментом підтримки. На жаль, у горі ми бачимо справжні істинні обличчя людей. У мене є батьки, але війна забрала Чоловіка та усі наші мрії. Ворог понівечив Андрію тіло, а мені – душу…
Я пам’ятаю той день, коли Андрій назавжди повертався додому – я відмовлялася вірити, що це він, і на прохання вийти зустріти я лише кричала, що це не Він… Найстрашніше, коли мені відкрили труну…
Не запитуйте, як я, не запитуйте, як мала – це все недоречно навіть зараз, коли минув час…
Якщо така вже у мене доля – берегти пам’ять про найдорожчих, то це стало справою всього мого життя. Я не дам забути ціну, яку ми заплатили – ні через рік, ні через 10…
Дуже багато горя принесла війна. І ми мусимо жити, щоб пам’ятати.
Мій Андрій дуже любив життя. Він умів жити і дуже хотів жити. Мені іноді здається, що за наших 10 років життя він старався встигнути все зробити, всюди поїхати і все нам показати – ми не встигали повернутися з однієї подорожі, як вже рушали в іншу. Гори та море в один день – це про нас. Ще зранку ми могли зустрічати світанок у горах, а ввечері – вже проводжати сонце за горизонт моря.
Андрій – це стихія величезного добра. Люди з таким серцем народжуються раз на століття. Справжній чоловік, надійний, рішучий, сильний та сміливий. Мені доля подарувала шанс пізнати справжню Людину, але так коротко, так мало, і це не справедливо.
Жити – щоб пам’ятати. Друг, колега, наставник, чоловік. Наш шлях сім’ї… Андрій – справжній професіонал своєї справи, за все, що не брався – все робив з душею та віддано.
Так само віддано він обрав шлях воїна. Я знала з перших днів повномасштабного вторгнення, що Андрій не буде чекати ворога на порозі дому, він піде його зупиняти.
Він дуже любив свою сім’ю. І він постійно мені повторював: хто як не ми маємо боротися за сім’ю, за державу, в якій народилися.
Справжній патріот своєї сім’ї та України.
Підготував Віктор ЗЕЛЕНЮК
м. Бар
Світлини з мирного життя сім’ї Токарчуків
