Залізний

Брацлавчанину Богдану Копчатову лише 25 років, і він кадровий військовослужбовець – офіцер з позначкою «в минулому». Одразу після школи отримав вищу військову освіту, а в підсумку став розвідником. До армії молодий чоловік потрапив в 2014, з 2018 – на війну. Початок повномасштабного збройного нападу Богдан зустрів на кримському кордоні, де після запеклих боїв отримав важке поранення, довго лікувався, проходив реабілітацію – однак до лав діючих військовослужбовців вже не повернувся. Вінницького бійця визнали непридатним для подальшої служби, однак не відібрали жагу до життя та бажання допомагати і захищати свій народ бодай у тилу. Вже кілька місяців, як Богдан Копчатов працює у ветеранській організації «Ветеран хаб», де очолює один із підрозділів – мобільний офіс.

У сім’ї брацлавчанина кадрових військових не було, але всі служили в армії. З дитинства хлопчина мав заповідну мрію – вступити до військового вишу, яку досить легко реалізував. Був добре підготовлений, спортивний, до того ж реалії часу вимагали більшої кількості абітурієнтів для навчання на військових. Всі пазли склалися в одну картинку, і хлопчина розпочав свій шлях до мети.

Львівська академія пропонувала два напрямки для навчання: йти в піхотинці або в танкісти. Однак по закінченні навчання Богдан у пошуках майбутньої роботи самотужки знайшов одне-єдине місце розвідника і, не роздумуючи, подав свою кандидатуру. Розвідники вважаються у військових певним елітним підрозділом. Чи не кожен студент спецвузу бачить себе у цій ролі, але така робота підійде далеко не кожному. Хитрість, швидкість реагування, стресостійкість – лише кілька рис необхідних для висококласного фахівця своєї справи.

– Не скажу, що навчання у виші проходило легко. Фізично я витримував навантаження, а от морально, враховуючи мій зовсім юний вік (16 років), доводилося скрутно. Аби не зрадити себе і людей, які в мене вірили, я не міг покинути навчання, – пригадує студентське життя Богдан Копчатов. – Після випуску з академії я займався розвідкою безпосередньо на полі бою. Пройшов школу молодого бійця на донецькому напрямку і в свої 20 з хвостиком взяв командування над бойовим підрозділом. «Обстріляні» хлопці, набагато старші за мене, спершу скептично поставилися до такого молодого начальства. Тож свій авторитет я мусив заслужити: здобути в бою або інтелектуально виділитися (навчити чогось своїх бойових побратимів). Поки ти сам не «вмиєшся кров’ю», не отримаєш бойовий вишкіл – не заслужиш поваги від своїх же товаришів. А коли відчув повагу та довіру, то і служити стало значно легше. Ми були один за одного горою і в бою, і в щоденному житті.

– Своє поранення я отримав на початку березня у Запорізькій області, поблизу населеного пункту Василівка. Того дня з побратимами на автівці ми потрапили у засідку, яка закінчилася для мене дев’ятьма кульовими пораненнями (одне з яких у голову). Пам’ятаю, як лежав весь у крові на дорозі повністю притомний і відчував, що помираю. Правду кажуть, що в такі моменти все життя перед очима пробігає. Страшно не було, навіть відчував гордість, що помираю як справжній воїн на полі бою. Був переконаний, що за мене є кому помститися і моя жертва недаремна… Однак рано я прощався з життям. Мене вчасно знайшли, рани перетягнули турнікетами, аби спинити кровотечу, завантажили у медичне авто, ще б півгодини, казав реаніматолог, і вже б точно не врятували. Я завжди притримувався націоналістичних поглядів, завжди вболівав за долю своєї Батьківщини. Навіть при транспортуванні до госпіталя безупинно повторював слова з молитви націоналіста, яку вже зараз певно знають усі: «Україна – свята мати героїв…». Для мене ці слова мають сакральне значення: за неї я готовий і в вогонь, і в воду, і на вірну смерть. Така вже доля справжніх військових, – переконаний колишній розвідник. – Коли через контузію я звільнявся зі служби, то для моїх побратимів це стало не меншою трагедією, ніж для мене самого. Але життя на цьому не закінчується, я завжди себе готував до того, що колись це мало статися. На жаль, раніше, ніж я розраховував, але й поза військовою службою я маю що сказати і зробити. Потенціал мій далеко не вичерпаний…

Богдан Копчатов проходив тривале лікувався у Запоріжжі, Дніпрі, у Львівській області. На Вінниччині тривав процес його реабілітації. Чотири місяці молодий вояк був повністю прикутий до ліжка. Підбадьорюючу підтримку молодий чоловік, перебуваючи у Львові на лікуванні, отримував від сестри, яка щодня його навідувала, чим дуже сприяла його одужанню.

На перших порах розвідник Копчатов, маючи складні травми та звільнення з армії, відчував себе «пожованим і виплюнутим» (фраза героя статті). Але потім закумулював всі сили для складання плану «Б», де зможе приносити користь вже безпосередньо в цивільному просторі.

– Робота у «Ветеран Хабі» знайшла мене сама. Вперше я потрапив до центру, коли проходив медичну комісію під час звільнення, тоді ще сам пересуватися не міг і ходив на милицях. Але навіть в такому стані просив працевлаштувати мене, навіть не висував якихось побажань, головне – не сидіти без діла.  Саме у той час звільнилася вакансія у волонтерському просторі й мені порадили подати свою кандидатуру на неї. Так я і отримав цю роботу, – розповів Богдан. – Мої обов’язки полягають в організації та контролі роботи консультантів мобільного офісу при Хабі (екіпаж з 5 людей, які надають свої послуги клієнтам з Вінницької області). Це допомога з юридичних, психологічних питань та з пошуку роботи. Хоча без «Ветеран Хабу» я б також не пропав. Ще перебуваючи на лікуванні, створив свій телеграм-канал, який нині налічує 6 тис. підписників. У ньому ділюся роздумами про війну, життя, релігію, політику, аналізую актуальні події тощо.

З 2018 року Богдан розпочав роботу над своєю майбутньою книжкою, хоча тоді це більше були нотатки, писати які себе не змушував, а навпаки, таким чином ніби звільнявся від  тягаря, який його переповнював, думок та переживань. Кілька тижнів тому він дописав останні сторінки свого «первістка», а найближчим часом планує віддати своє творіння до видавництва для друку. Це автобіографічний твір, де письменник-початківець описує фактично свій шлях військового, починаючи з п’ятирічного віку і до сьогодення.

У майбутньому чоловік хотів би розвивати ветеранський бізнес. Вважає, що наші ветерани – майбутня рушійна сила України. Нині вони відвойовують її у загарбника, а опісля – відбудовуватимуть майже з нуля. Якщо не зможуть дати своїй Батьківщині щось духовне, то готові створити затребуваний продукт та підіймати економіку країни.

Розвідник Копчатов має нагороди від Головного управління розвідки, від Міністерства оборони, орден Богдана Хмельницького та хрест бойових заслуг, який отримав на 6 грудня особисто з рук Президента України.

– Під час нагородження запам’яталася гнітюча атмосфера, яка панувала в Маріїнському палаці. Більшість нагород Президент вручав посмертно, тому й особливого захвату та задоволення не спостерігалося, – розповів Богдан про свої емоції від нагородження. – Тиша… Уповноважені люди або військові підходили до Зеленського, отримували нагороди і так само тихо поверталися на своє місце. Урочиста подія, але на душі була пустка і безвихідь від неможливості щось змінити.

Попереду у колишнього розвідника ще тривала реабілітація та кілька операцій. Завдяки сильному духу, роботі над своїм тілом і шаленій мотивації за три місяці він практично зробив неможливе. Від ніг, які не згинаються, і 300 м дистанції, яку тоді міг подолати самотужки, до вільної ходьби та подолання 7 км без надмірної втоми.

– Переконаний, що суттєву роль у моєму швидкому одужанні займає саме попередній спортивний образ життя. Тіло треноване і готове слухатися та витримувати часом нелюдські навантаження. Чого не зробиш заради повернення до здорового стану, наскільки це можливо у моєму випадку, – підсумував розмову Богдан Копчатов.

І досі вдома в нього на поличці лежить повністю складений рюкзак з необхідним для війни екіпіруванням. Якщо держава і армія покличуть, то Богдан не примусить себе довго чекати. Він не засуджує чоловіків, які уникають військової служби і тікають за кордон. Каже, що це особистий вибір кожного, і за цей вчинок чоловіки-ухилянти мають перш за все відповідати перед своєї совістю та рідними, які залишилися без підтримки на окупованих територіях.

Розмовляла Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини надані Богданом КОПЧАТОВИМ