«Замість білої фати я одягла чорну хустку…»

Мабуть, як і будь-якого вчителя, мене цікавить доля моїх учнів. І я  завжди пишаюсь, коли дізнаюсь про їхні успіхи, бо вважаю, що в цьому є якась моя часточка. То стосується не лише професійного зростання. Приємно знати, що мають гарну сім’ю, чудових діточок, а дехто ще й онуками встиг обзавестись. До того ж, сьогодні не треба шукати номер телефону та адресу. Соціальні мережі розкажуть про все і про всіх.

   Саме з «Фейсбуку» я дізналась про долю Іванки Бурлаки з Шаргорода, однієї із моїх «зірочок».

По закінченні Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка вона здійснила свою заповітну мрію – стати журналістом.

Працювала на полтавському телебаченні. Багато кому припав до душі її репортаж про жінку, яка підгодовувала на ставку родину нутрій. Та й інші публікації були цікавими і неординарними.

Коли у тому ж ФБ на фото поряд із Іванкою з’явився молодий чоловік, а її прізвище стало «Дімова», я зрозуміла, що вона знайшла своє щастя. Вони обоє знайшли. Достатньо було бачити очі дівчини та її обранця, сяючі коханням.

 …Днями той самий ФБ повідомив, що бойовий офіцер В’ячеслав Дімов загинув на Запоріжжі під Енергодаром, захищаючи Україну від ворога.

   Щастя В’ячеслава та Іванни Дімових тривало лише три роки.

Ось що написала Іванка коханому у своєму останньому, прощальному листі: 

«Сьогодні вже тиждень, як тебе не стало…

Сім днів, як мою душу розстріляли і поховали разом із тобою в домовині.

Ще тиждень тому я сиділа з родиною за святковим столом, відзначаючи католицьку Пасху. І тут цей страшний телефонний дзвінок з невідомого номера: «Алло, це Іванна Дімова? Наші щирі співчуття. В’ячеслав загинув. Підірвався на протитанковій міні, виконуючи бойове завдання…»

І все… Нас вже немає. Лише суцільний біль, до нудоти. І  пустота.

А потім була невідомість. До останнього я не знала, чи привезуть шматки твого тіла в закритій труні? Чи все ж зможу востаннє на тебе глянути?

Навесні ми планували повінчатися і відгуляти пишне весілля. Війна змінила наші плани. І замість розкішної фати моя мама одягла мене в чорну хустку.

Але попереду було найстрашніше – твій похорон. Сотні людей з Марганця вийшли на площу, аби віддати тобі шану, провести, як Героя. На колінах стояли родичі, знайомі, товариші по службі, друзі. А я стояла поруч із тобою. Стояла, стиснувши кулаки, і співала Гімн України, кожне слово ковтаючи зі сльозами.

Востаннє я була у твоєму рідному місті минулого року. Рівно рік тому, на Пасху, ти повів мене на кладовище, аби познайомити із бабусею. Тепер я йшла цією ж стежкою, але за твоєю труною.

На могилі я стояла, дивилася, як тебе опускають в землю, а разом із тобою наше сімейне життя, наших ненароджених дітей, нашу щасливу старість. Ніколи і нікому в житті я не побажаю пережити таке.

Твоє життя не було марним, адже ти весь цей час захищав свою країну. З 2014 року ти потом і кров’ю в зоні бойових дій виборював для нас майбутнє. І твоя смерть не була марною. Ти помер за мене, за українців, за нашу свободу і незалежність.

Я мала за честь стати дружиною бойового офіцера, командира розвідувального взводу Десантно-штурмових військ Збройних сил України. І допоки я жива, про тебе пам’ятатимуть лише, як про Героя, який не боявся ні куль, ні ворогів, ні смерті.

Тепер ти мій ангел-охоронець.

16.04.2022 – В’ячеслав Дімов народився для неба.»

Двадцятидев’ятирічний В’ячеслав був єдиним сином у батьків. Обірвалось не просто життя молодої людини. Обірвалась гілка родинного дерева сім’ї Дімових, яка вже ніколи не вкриється весняним цвітом.

Через якихось 40-45 років В’ячеслав міг би сидіти в колі великої родини поряд з Іванкою, дітьми, онуками. Вже не буде. Не сидітиме

А скільки таких скривавлених доль є і скільки ще буде на нашій зболеній українській землі?

І скільки ще ридатимуть матері та дружини, обіймаючи холодні тіла своїх найдорожчих, які загинули за Україну?

Не пробачимо! І не забудемо ніколи!

Інна ФРІДКІНА,

депутат Шаргородської міської ради