За транспортом для ЗСУ

Нещодавно доля подарувала мені надзвичайну пригоду: автомобільну подорож до атлантичного узбережжя Франції і назад.

Подорож через три країни – Польщу, Німеччину, Францію.

Власне, прогулянкою це зовсім не було. Я був у складі команди, яка переганяла до України автомобілі для ЗСУ.

Це були мікроавтобуси переважно для транспортування поранених. На жаль, у такій техніці потреба теж величезна.

Нас було п’ятнадцятеро, плюс водій автобуса, який віз нас до Бордо. Саме в Бордо ми мали забрати частину автомобілів.

Польський кордон перетинали ввечері. І тут я вчергове переконався у тому, що більш відданого союзника, ніж Польща, в нас, мабуть, немає.

Як з’ясувалося, аби виїхати автобусом на 15 осіб, потрібна ліцензія. Кожен, хто має досвід перетину державного кордону, знає, як прискіпливо ставляться до документів на будь-якій митниці. Через відсутність ліцензії на пасажирські перевезення нас просто зобов’язані були не пропустити. Але польські митники без жодних заперечень пропустили нас, коли побачили документи, що наша місія спрямована на користь ЗСУ. Так чинять справжні брати.

Далі їхали вже без проблем, оскільки в Європі кордонів немає. Тим, хто виріс у СРСР, важко навіть уявити відсутність кордонів, бо за совєтів залізна завіса була не просто непроникною, але й сакральною. Виявляється, ця сакральність просто злочинна вигадка тоталітаризму. А цивілізації кордони не потрібні.

Через дві з половиною доби неперервного руху ми дісталися місця, де Європа закінчується і починається Атлантичний океан.

Бордо – древнє місто з дуже насиченою історію. З інтернету я знаю, що місто надзвичайно красиве, але ми цього не побачили. Пара годин відпочинку, ми отримуємо мікроавтобуси. Техніку нам передає француз, який є власником транспортної компанії. Чому він це робить? Тому що свідомий того, що у Європі розпочалась пожежа, яку треба гасити спільними зусиллями, бо інакше вогонь дістанеться і до його дому.

Отже, ми забираємо партію автобусів і вирушаємо до м. Сент, де нам мають загрузити медичний гуманітарний вантаж.

Нас зустрічають наші, українці. Вони вже давно постійно живуть у Франції. Але вони лишаються українцями і роблять все можливе для допомоги своїй Вітчизні. На околиці міста у невеличкому складі нам завантажують ноші, польові аптечки і ще щось у великих зелених сумках з червоним хрестом.

Далі наш шлях лежить до міста Пуатьє. Там на нас чекають ще сім машин. Але з Сента до океану 40 кілометрів, як не скористатися такою нагодою і не пірнути в океанський прибій. Це був єдиний раз, коли ми відволіклися. Щоправда, відволіклися вдало. Абсолютно випадково пляж, який ми вибрали за те, що він був найближчим, виявився… нудистським. Тепер я можу цілком обгрунтовано стверджувати, що голих французьких жінок я бачив набагато більше, ніж голих українок.

Наступне місто – Пуатьє. Взагалі, Франція така країна, що чи не кожна назва міста чи села пов’язана з якоюсь видатною подією.

Поруч з пляжем, де ми були, знаходиться містечко Ла-Рошель. Думаю, нагадувати про Дюма зайве. При Пуатьє відбулася визначна битва, внаслідок якої Британія позбавилась норманського володарювання.

І так – куди не подивись. У Пуатьє автомобілі нам передає місцева медична транспортна компанія. В кожній машині для водія приготовано три пляшечки води і пакет з вологими серветками.

Власник компанії всіх пригощав кавою і якимись смаколиками. А коли ми виїжджали з території, всі співробітники компанії вишикувались у дві шеренги і проводжали нас аплодисментами. Це було зворушливо до сліз. І я тепер точно знаю, що звичайні громадяни нам співчувають і нас підтримують у всій Європі. Думаю, що політики з цим будуть рахуватися.

А потім розпочався шлях додому. На жаль, «сітроен», який я переганяв, поламався серед ночі на околиці маленького містечка Вільньов-ла-Гвіар. Але це нас затримало лише на пару годин. З Парижа приїхав на евакуаторі український хлопець і забрав зламану машину на ремонт. А ми поїхали далі. Довелось зробити невеличкий гачок, заїхати до Магдебурга, де фірма, власником якої є українець, за пару годин знайшла «фольксваген» замість «сітроена», і ми поїхали далі.

Насправді мені ще ніколи не доводилось подорожувати ось в такому «пожежному» режимі, майже без зупинок. Тому враження про три країни, які ми перетнули зі сходу на захід і назад, залишились у мене дуже специфічними: погляд з вікна автомобіля, що не зупиняється.

Виявляється, що країни дуже відрізняються навіть при погляді з вікна.

Польща – це щось рідне, знайоме, хіба що трошки краще впорядковане. Німеччина – це квартира бюргера з купою старовинних речей, де предмети антикваріату дбайливо протерті від пилу і виставлені на відповідних місцях в ідеальному порядку. А от Франція… Франція зовсім інша. Франція – це будинок літньої аристократки, який наповнений речами, що віддзеркалюють історію її життя. Ось тут висить картина, яку їй подарував коханець пів сторіччя тому, а там стоїть вазочка, що залишилась від бабусі, а на старому комоді з різьбленими ніжками лежить скатертина, яку вона сама вишивала ще у католицькій школі для дівчат…

Тепер я хочу ще поїхати у Францію. Я не хочу у Лувр, не хочу до Ейфелевої вежі або Нотр Дам. Я хочу зі своєї коханою день за днем їхати по маленьких містечках, заходити у невеличкі, але неймовірно старовинні церкви, пити біле вино у крихітних кафешках на вузеньких вуличках. Провінційна Франція, яку я бачив з вікна, неймовірно, майже магічно затишна і ласкава. Я хочу в гості саме до такої Франції.

Так чи інакше, а подорож у 6 тисяч кілометрів закінчилась. Я віддав машину до волонтерського центру. Сподіваюсь комусь на ньому привезуть на позицію термос з їжею, а може цинки з патронами.

Дмитро ДІДКОВСЬКИЙ