За що загинув Максим з Паріївки?

Клин клином вибивають. Мені здається, що ми, на жаль, це гірше засвоїли, ніж вічно агресивна кацапня. Вже після того, як у них переміг справжнісінький фашизм (це сталось ще задовго до 2014-го, але ми чомусь не називали речі своїми іменами), вони на випередження поспішили вчепити фашистський ярлик нашому демократичному суспільству. Наші ж ідеологи почали шукати терміни на кшталт «орки», «рашисти» і т. д. А що це воно таке, до пуття не усвідомлюють ні українці, особливо – старшого віку, ні тим паче десятиліттями «задовбувані» своєю диктаторською владою північно-східні горе-сусіди. То чи не правильніше було б ще 24 лютого на весь світ заявити, що на нас напали російсько-фашистські окупанти? Цей підкорегований й осучаснений штамп вкорінював би чіткі історичні паралелі: 1941-го на нас напали німецько-фашистські загарбники, тобто гітлерівці, а 2022-го – російсько-фашистські загарбники, тобто путіністи.

На мою думку, ще одним відчутним нашим промахом було те, що за вісім років війни на Сході України, фактично розпочатої фашистським терористом гіркіним, ми так і не зуміли достукатись до жителів Донбасу, бо контрпропаганда як була у нас слабуватою, так і залишилась понині (вороги куди завзятіше брешуть, ніж ми правду розповідаємо!). Скажімо, лише на нашій Вінниччині десятки письменників, сотні – журналістів, але чи кожен з них робив спробу «вставляти клепки» колишнім друзям і родичам «за поребриком»? А останні ж там є практично в кожного з нас!

Що це необхідно робити, переконався, опублікувавши у «Вінниччині» (30 березня 2022 р.) і на її сайті відкритого листа колишньому другу-пітерцю, уродженцю мого рідного села. Це мало найгучніший резонанс за всі 46 років моєї роботи в журналістиці. Але чому не вдалося прочитати подібних речей від багатьох людей, які за творчими рангами куди вище мене? На деяких сторінках – ні рядка про той дикий напад на нас. Невже хтось готувався зустрічати окупантів? Коли починаю згадувати з написаного про війну столичними перами, де членів «пишучих» спілок тисячі, найбільше вразила своїми антивоєнними переживаннями  новелістка-початківець і психолог, казашка з Алма-Ати з українським корінням Діна Ідоятова, яка навідріз відмовилась залишати улюблений Київ з перших днів його бомбардувань. А де інші?

На жаль, й досі не зустрів простої і доступної всім розповіді співвітчизників про те, що відбулось на Донбасі 2014-го. Тому «на ходу» перекладаю запис виступу відомої російської дисидентки світлої пам’яті Валерії Новодворської, який, на моє переконання, варто було знайти можливість віддрукувати величезним накладом, щоб він став доступним насамперед усім без винятку жителям Донбасу. Смілива жінка, яка ще в середині березня 2014 року, за неповних чотири місяці до своєї смерті вийшла у Москві з плакатом «Банда Путіна – геть у Нюрнберг!», звернулась так до жителів Сходу України:

• Дорогі донбаські ополченці, вони ж сепаратисти, вони ж терористи і як вас там ще в історії назвуть, ви навіть уявити собі не можете!

Я росіянка, я вам не з Києва телефоную, я телефоную вам з москви. Й очевидно, вам ще ніхто не сказав правди про те, яка доля на вас очікує і в якості якої розмінної монети використовує вас москва.

Мої дорогі хороші! Ви в ім’я чого збираєтесь помирати, ми ніяк тут не можемо зрозуміти, для чого ви збираєтесь помирати і за кого. Вам же мало б бути зрозуміло, що путіну не потрібен Донбас. Потрібні не ви, потрібна чорна діра. Розумієте, біда вся в тому, що вам помирати нема за що! Ви говорите, що боретесь за Донбас. Донбас – частина чого? Немає і не може бути країни під назвою Донбас. Ви ж розумієте, що ви одні жити не будете. Путін просто не дасть жити самим, тому що йому не потрібне ваше незалежне життя, навіть якби ви спробували. Йому потрібен кордон, щоб гнати через нього ПЗРК, зброю і щоб нападати на Україну, аби та не знала жодного спокійного дня, щоб весь час йшла війна, щоб Україна не зробила реформи. А ви, ви тільки гарматне м’ясо, ви тільки засіб забезпечити війну.

Ви хоч знаєте, хто такий путін? Це страховисько, це сталініст, йому потрібно, щоб ніхто нормально не жив, йому імперія потрібна. Імперія зла, бо імперій добра не буває. І заради страхітливих амбіцій цього нащадка гітлера і сталіна ви хочете помирати? Я щось вас не розумію.

З росією на сьогодні все дуже погано. Я не впевнена в тому, що ми виберемось. Нас тут надто мало. І надто багато тих, хто хоче відновити імперію, а ви для них тільки підстилка. Ось ваші противники, такі ж молоді люди чи старші з Української армії, із Національної гвардії, яких ви чомусь вважаєте фашистами, вони зрозуміло за що вмирають. Навіть не за цілісність України – не в цьому справа. Вони помирають за те, щоб вижила їхня країна під назвою Україна, щоб вона відірвалась від нашої проклятої, жалюгідної, рабської, злобної росії (це я як уродженка цієї росії вам кажу, я знаю, що в нас тут відбувається), щоб вона трішки чогось з’їла, приодягнулась, пішла в Європу, жила так же мирно, спокійно і щасливо, як європейці. Як ви розумієте, фашизм там не планується…».

У тому ж 2014-ому від «гіркінської» війни втекла до рідної Паріївки, що під Іллінцями, жінка з двома дітками (на прохання рідні, обійдемось без прізвищ і конкретніших адрес). Діти як діти, але на багатолюднішому Донбасі вони не отримували достатньо уваги педагогів. Тут же, в селі, класи малокомплектні, тому тієї уваги цілком вистачало. Закінчивши школу, донька подалась до Вінниці і там влаштувала своє життя. Синок же з мамою повернувся до далекого міста, в якому зростав і де на них чекав батько й чоловік. Але місто те було під окупацією. Позаяк інформації про справжні настрої російсько-фашистських загарбників (будемо все-таки називати речі своїми іменами) в тих краях бракувало, ніхто не здогадався перед широкомасштабним їх наступом повернутись до України. А з початком війни тікати можна було вже лише до Ростовської області. Але який сенс? Чортові на роги? Отже, мишоловка захлопнулась. Наш тимчасовий земляк Максим, який у селі вже став своїм, у рідному місті встиг ще дуже молодим одружитись, на час війни вже навіть був батьком. І ось разом з іншими чоловіками та хлопцями його виловили й забрали воювати проти… своїх. Дуже швидко надійшла звістка про його загибель.

Як то сталось? Родичі, з якими спілкувався, самі до пуття нічого не знають. А чи знає навіть рідна мати, теж запитання. Головне – фінал: хлопця кацапські виродки умертвили, як і незліченну кількість інших донбаських невільників. І немає великого значення, чи наздогнала його кадирівська куля із загороджувального загону, чи «розчищали» ті невільники ціною свого життя мінні поля, чи стались якісь міжнаціональні розбори серед загарбників, а молодої людини немає. Біль у родині через те, що загинув, а вдвічі болючіше, що загинув не як герой, а як ворог. Утім, як саме то сталося, рідні можуть і не знати. Не знає і село, тому лише губиться у припущеннях.

Ясно одне: надалі, вже після Перемоги, яка неодмінно буде, всі нормальні шляхи-дороги українців мають пролягати у протилежному від росії напрямку. Росія – це суцільне всесвітнє людське горе.

Микола КАВУН