ЗБРОЮ ДОВІРИЛИ, А ГРОМАДЯНСТВО – НІ

61–річний атовець Юлдаш Тогаєв, уродженець міста Самарканд (Узбекистан), вже близько двох років мешкає в селі Жорнище, що на Вінниччині. Його участь у бойових діях закінчилася ще в 2019 році, але сьогодні чоловік веде іншу боротьбу – за паспорт із тризубом. Чому у відчаї ветеран каже, що «живе на пташиних правах» завдяки українській владі – далі.

ЧИЙ КРИМ?

Як пригадує Юлдаш, в Україну він приїхав десять років тому на заробітки. У 2014 році працював у Сімферополі. Щоранку ходили на роботу з колегами. Одного разу, вийшовши з дому, чоловіки побачили, що всюди стояли військові, висіли російські прапори. Особисто Юлдаш довго не міг збагнути, у чому справа. Думав, що в місті проводяться якісь навчання.

– Нас тоді з хлопцями зупинили і попросили показати паспорти. До колег питань не виникало взагалі, їм одразу повернули документи. Ну, це зрозуміло, кримські татари, вони там прописані,  – каже чоловік. –  Я дав свій паспорт. Вони поглянули і кажуть: «Де російська реєстрація?». А я відповів, що мені вона не потрібна, адже я знаходжуся в Криму, в Україні. Вони не очікували, що я скажу так. Спочатку вдарив один, а потім продовжували бити втрьох. З обох боків зламали по два ребра, вибили зуби. Сказали, якщо принесу 10 тис. грн, то тоді віддадуть паспорт, а ні, то порвуть його і викинуть.

Тоді за Юлдаша Тогаєва бригадир вніс 6 тис. грн і одразу ж попередив про те, що тому варто змінити місце проживання для особистої безпеки.

– В кінці я сказав одному з тих солдатів, що з подібними йому росіянами буду боротися або в себе на батьківщині, або тут.

2 ГОДИНИ – І ТИ ВІЙСЬКОВИЙ

Згодом Юлдаш вирушає до Києва, де знайомиться з бійцями з батальйону Джахара Дудаєва.

– Мене прийняли у 2014 році до того батальйону. Ось так я пішов воювати аж до 2019. Спочатку 2 роки в добровольчому батальйоні Джахара Дудаєва, потім в чеченському батальйоні імені Шейха Мансура. А у вересні 2016 року я перейшов до Збройних сил України. Взагалі це моя третя війна, до цього 4 роки воював в Афганістані, 3  – на своїй батьківщині, 4,5 – в Україні.

Чоловік добре пам’ятає той день, коли від військового комісаріату прийшов один майор і запитав у солдатів, хто готовий перейти служити до лав ЗСУ. Юлдаш тоді без жодних вагань погодився. І ось за 2 години його оформили і видали військовий квиток. Зранку наступного дня він був вже на передовій у Широкиному. Ветеран каже, що був одним узбеком серед усіх присутніх, хто складав тоді присягу.

–  Я присягався українському народу, а от 4 українці відмовилися це тоді робити. Як це зрозуміти? Виходить, вони відмовилися прийняти присягу перед своїм же народом. Я ось думаю, а хіба сьогодні хтось із українців пішов би воювати за Узбекистан?

Вже 2,5 роки минає з того часу, як Юлдаш Тогаєв закінчив службу,  бо його комісували за станом здоров’я. Після цього йому дали інвалідність третьої групи, але ніякого громадянства чи посвідки на тимчасове проживання не забезпечили й досі.

НЕБАЙДУЖО – БАЙДУЖИХ БАГАТО

Сьогодні чоловік переконаний в тому, що справді заслуговує на паспорт із тризубом. Каже, що немає ні секунди, щоб він не думав, чи стане громадянином України.

– Колись у 2014 році всі плакали «Ой, допоможіть! Європа допомагай! Америка допомагай!». І я бачив, що українцям потрібно допомогти. А чому ж я буду стояти збоку, коли я тут вже живу? От мої земляки деякі на ринку торгують, когось навіть обманюють. Одружилися на українці і тепер мають громадянство. А в мене тепер виникає питання: «Вони що, якийсь подвиг звершили?». Я зневажаю їх. Чоловік не повинен ховатися за жіночою спідницею. Вони повинні були спершу заслужити це громадянство. А я ж думаю, що вартий цього. Якщо хоч хтось скаже, що це не так, то нехай пройде весь мій шлях. Незважаючи на те, що я щодня бачив смерть, воював добре.

Де і з ким тільки не зустрічався Юлдаш Тогаєв задля вирішення цього питання, але поки що все, як бачимо, марно. 

– Я був у Вінницькій міграційній службі декілька разів, зустрічався з Сергієм Борзовим, надсилав документи в Київ, Житомир, Новоград-Волинський. Уже 8 місяць повний пакет документів лежить в Адміністрації Президента. Мої документи у всіх, але який толк від цього?

І навіть ЗМІ звертали увагу на проблему атовця. Рік тому до Юлдаша Тогаєва завітали кореспонденти телеканалу 2+2, щоб зняти про нього сюжет.

– Ви думаєте влада цього не бачила? Це взагалі ніякої користі не дало. В Узбекистані показали кадри з того випуску, а диктор до того ж назвав мене терористом і зрадником своєї батьківщини. Це було ганьбою для моєї родини там, а хіба для України це не ганьба? Свого ж солдата зробили безхатченком.

«Я, ЯК ЦИГАН БЕЗ ТАБОРУ, ВСЮДИ КОЧУЮ»

Там, у Самарканді, залишилася родина Юлдаша: дружина, діти і внуки. Він не може поїхати на свою батьківщину, адже там на нього чекає в’язниця. Чоловік і не здогадувався, що може стати ворогом свого народу тільки тому, що захотів допомогти іншим.

Як зазначалося вище, нині ветеран живе в селі Жорнище. За розмовою декілька разів пригадує свого побратима Василя Вовченка, який і запропонував тут житло чоловіку. А до цього, де він тільки не жив: і в житомирській мечеті, і в саморобному шалаші в Запоріжжі.

– Наскільки мені відомо, я один із п’яти узбеків, які воювали за незалежність і землю України. Двоє з них загинули, ще двоє досі служать у Збройних силах України, а я залишився ось таким. Розумієте, одному узбеку не можуть оформити громадянства. Про що ж тоді думає наша влада? Ліків немає, іноді без хліба сиджу, одягу нормального теж немає. Спасибі побратимам зі спілки учасників АТО, які час від часу не забувають про мене і допомагають. Знаєте, от якогось разу сиджу дивлюсь телевізор, а там показують якусь організацію, що їздить по місту допомагає бездомним собакам. Забирають їх в притулки, лікують там, шукають господарів, навіть їм паспорти роблять. А я гірше собаки чи що? Я корисна для України людина. Якщо Бог нас любить, то ми просто зобов’язані любити один одного, але чомусь українська влада зневажає мене.

У Юлдаша 2 вищі освіти. Він навчався на історичному факультеті в університеті ім. Тараса Шевченка в Ташкенті. Також раніше працював в органах внутрішніх справ. Ветеран вільно володіє українською мовою, навіть може заспівати українську пісню. На жаль, він не здатен знайти собі роботу, адже не має паспорта з тризубом, і стан здоров’я вже теж підводить. Зате чоловік добре порається по господарству. Повністю засадив гарбузами город. Каже, якщо не отримає громадянство, то якось збере урожай, висуше насіння і продаватиме його. Часом збирає горіхи, а потім розколює їх цілу зиму. Також пасе отару овець та ягнят, а їх у нього 23.

– Звичайно, я не роблю з мухи слона, але ви самі бачите: таким ось стало моє життя. А от тепер цікаво –  у мене є пільги, я числюся в районі в списку атовців, маю український військовий квиток, ідентифікаційний код, інвалідність третьої групи внаслідок війни в Україні, а паспорта немає. Вони ж самі порушують порядок своєї Конституції. Навіщо я пішов воювати? Для чого мені дали інвалідність? Чому Петро Порошенко і Степан Полторак вручили мені нагороду? Я іноземець, але мене прийняли в Збройні сили України. Якщо так, то вже дайте громадянство, правильно? Знаєте, я вже часом і не відгукуюся на своє ім’я. Мене всі тут кличуть Юрком, а я й звик.

ТЕРПЕЦЬ КОЛИСЬ МОЖЕ УВІРВАТИСЯ

Попри все Юлдаш Тогаєв надії не втрачає. Переконує, що буде боротися до кінця. Ніхто з тих, до кого звертався чоловік, не виконав своїх обіцянок. Якщо й далі так продовжуватиметься, мовчати він не буде точно.

– Нехай думають, адже я можу ризикнути: де–небудь знайти можливості, щоб поїхати в Київ, одягнути форму, в якій я воював за Україну. Запрошу журналістів і сидітиму там біля офісу Президента, покладу біля себе військовий берет і напишу «Я атовець, який  залишився напризволяще. Подайте на хліб. Я ж вас захищав». Хіба це не буде ганьбою? І хоч я буду бродягою, але дуже гордим. Весь світ про це дізнається і побаче. А громадянство я все–таки завоюю. Так само боротимусь, як тоді на рубежі цієї країни, коли давав відсіч ворогам.

Ольга Крикун