Знищений Соледар: джерело солі й щирих людей

Інна Тарасова та Вікторія Грунська – переселенки з Соледара. Обидві жінки, разом зі своїми родинами, змушені були полишити рідне містечко і через війну перебратися до спокійнішого і захищеного регіону України.

До війни Вікторія Грунська працювала директоркою комунального закладу «Соледарська міська бібліотека» та була членом правління місцевої громадської організації «Платформа ініціатив». Перебравшись до Вінниці, в квітні буде вже рік, одразу долучилася до громадського сектора: допомагала соледарцям адаптуватися до нових умов проживання та отримувати гуманітарну допомогу.

– З Соледара ми виїхали трьома машинами. Нам знайшли тут житло, але роботу з нормальним доходом віднайти було непросто. Спочатку мені запропонували посаду за моїм профілем – керувати бібліотечним філіалом, але зарплатня виявилася замалою, адже нам потрібно було оплачувати чимало рахунків, самим собі купувати їжу, щоб не бути залежними від гуманітарних пакетів із харчами, – повідала свою історію пані Вікторія. – Моя теперішня робота знайшла мене сама. Я дуже комунікабельна людина, легко заводжу нові знайомства, тож в одній із розмов мені запропонували пройти конкурсний відбір на адміністратора кімнати матері й дитини в дитячому просторі громадської організації. Вирішила не зволікати і скористалася можливістю, врешті отримала цю посаду.

– У рідному місті я трудилася в міській раді, була керівником відділу з реєстрації місця проживання. У Вінниці ж із сім’єю мешкаю вже сьомий місяць, – розпочала свою оповідь пані Інна. – Коли в місті оголосили евакуацію, то бойових дій ще не було, ми лиш чули вибухи, які доносилися зі сторони Луганщини. Тоді до нас у місто поїхали переселенці з Попасної та Сєвєродонецька. Ми допомагали їм чим могли: шукали житло, надавали харчування. До переїзду у Вінницю ми встигли якийсь час пожити у Дніпрі та Житомирі, а далі, на запрошення кумів, переїхали на Вінниччину. Тут нам допомогли з пошуком житла, але вже тоді ціни і пропозиції на ринку нерухомості вражали своєю дорожнечею. Якщо порівнювати Соледар із Вінницею, то одразу звертаєш увагу на її затишність й компактність. Місто надзвичайно зелене, з розвинутою інфраструктурою для дітей та молоді (якісні дитячі майданчики та зони відпочинку по всьому місту). Я не відчувала у Вінниці жодного тиску: мовного чи культурного. Живучи тут, ми намагалися асимілюватися з вінницькою спільнотою, а після того як знайшлася робота в благодійній місії – життя для мене наповнилося новим сенсом, відступила апатія і безвихідь. У Вінниці проживають приємні люди, що не будуть «гнобити» вас за мову. Загалом – нам тут комфортно. Крім того, наша родина отримувала пропозицію переїхати до Німеччини, але оскільки мій чоловік невиїзний – вирішили з донькою не розривати сім’ю і залишитися разом в Україні. Як не крути,  дуже сумуємо за рідною домівкою…

– Коли ми волонтерили у Соледарі, то надавали людям, що до нас приїздили, безкоштовне житло. Тоді навіть подумати не могли – брати гроші з переселенців, – зазначила Вікторія Грунська. – Нині не знаємо, чи вціліло наше власне житло. У нас був приватний будинок, але, швидше за все, він постраждав. У Соледарі з постійними обстрілами взагалі мало що вціліло. Нещодавно вінницькі активісти провели опитування для мешканців Соледарської громади, де люди відповідали на запитання, яким вони бачать майбутнє свого міста. Боляче було читати це, оскільки я розумію, що, маючи малолітніх дітей, повертатися до зруйнованого і начиненого вибухівкою міста дуже небезпечно, а отже, доведеться розбудовувати своє життя на новому місці.

– Ми сповна відчули, що таке війна. Пусті полиці магазинів, відсутність ліків в аптеках, годинні очікування в чергах до банкоматів на морозі… і страх за своїх рідних і за нашу державу. Ми два місяці у Вінниці відходили від пережитого жаху, бо тут було відносно спокійно. Дефіциту продуктів чи ліків не спостерігалося, люди продовжували ходити на роботу й займатися своїми щоденними справами – і ми трохи розслабилися, – пригадує жахи війни пані Вікторія.

Поговорили з героїнями й про Соледар, який відомий своїми соляними шахтами з підземними маршрутами, робоча глибина шахти може сягати 365 м. Мало двадцятитисячне містечко й свій лікувальний санаторій із вирізаними в соляних пластах кімнатками – комірчинами для оздоровчого сну та відпочинку. Він користувався стабільною популярністю на просторах всієї країни і за її межами. У шахтах влаштовували оркестрові концерти, була навіть церква – все це приносило громаді певний прибуток. Разом із санаторієм працювали й соляні шахти на видобуток, але занепад їх розпочався ще з 2014, тоді з початком збройного конфлікту значно скоротився ринок реалізації продукції.

Нині обидві жінки працюють у громадській організації «Проліска» над проєктом «Реагування на надзвичайні ситуації для задоволення потреб із захисту та освіти постраждалих від конфлікту і переміщених дітей та їхніх сімей в Україні». Організація функціонує у співпраці з Міжнародною організацією «Save the Children» за фінансової підтримки Гуманітарного фонду для України UHF на Вінниччині з липня 2022 року.

– У Центрі ми займаємося обслуговуванням таких категорій: вагітні та мами з малюками. У кімнаті матері й дитини ми надаємо послуги підтримки, консультації та навчання матерів. У нас можна зважити та поміряти дитинку до двох років, отримати повну інформацію по грудному вигодовуванню та першому прикорму немовляти. Всі ці знання ми отримали на навчальних курсах у Чернівцях перед запуском благодійного проєкту у Вінниці. Наші послуги в просторі надаються безкоштовно. Можемо консультувати потребуючих допомоги як очно (навіть з виїздом до громад), так і онлайн. У нас у штаті є фахові лікарі, але у просторі вони  не лікують, не призначають лікування – лише консультують та надають свої рекомендації. Намагаємося зробити все від нас залежне, аби відвідувачі простору й дитячої кімнати почувалися в комфорті та безпеці, – підсумувала розмову Інна Тарасова.

Розмовляла Вікторія МЕЛЬНИК

Світлини надані Інною Тарасовою та Вікторією Грунською