«Золота» помічниця Людмила Романішина
– То ви кажете, що з газети?
– Авжеж, з «Вінниччини»…
– І про мене колись писали у газетах, як корів я доїла у колгоспі… А ви там поклопочіться, щоб моїй золотій помічниці Люді орден виписали – вона того варта, це дуже мила і совісна жіночка, ну хоч до рани прикладай… І напишіть про неї гарно.
Отакий «наказ» дала мені 96-річна Олена Іванівна Грабовляк із села Мальчівці Барської громади. Я завітав до неї разом з тією самою «золотою помічницею Людою» – соціальною робітницею комунальної установи «Центр надання соціальних послуг» Барської міської ради Людмилою Василівною Романішиною.
Вулиця Миру в Мальчівцях, на якій живуть Олена Грабовляк і Людмила Романішина, найкраща в селі – широка, світла, з чепурними будинками. На ній – двадцять один двір. Сусіди підібралися лагідні, мирні, ніколи не сваряться поміж собою і завжди готові прийти одне одному у складну хвилину життя на допомогу. А в «золотої» Люди це – професійний обов’язок уже майже тридцять років поспіль.
Про свою роботу Людмила Василівна розповідає.
– Я працюю у цій сфері з червня 1993 року. Зараз на обслуговуванні у мене дванадцять людей похилого віку. Коли починала ще незаміжньою у 21 рік, то думала, побуду трохи і покину, знайду щось легше… Спочатку було страшнувато, тому що це робота з одинокими людьми і набагато старшими від мене. До кожної потрібен особливий підхід. Вони чекали від мене не тільки фізичної роботи, але й поради, спілкування, доброго слова. Когось треба було і втішити, і заспокоїти, вислухати наболіле…
Тепер Людмила Василівна може щиро зізнатися самій собі і людям сказати – було дуже важко. У дев’яностих роках Мальчівці ще жили без газу і не мали добрих доріг. Тому доводилося підопічним «дівчатам» рубати дрова, носити їх до хати, розпалювати грубки. І добре, коли на дворі сухо, а як задощить чи замете снігами? Але мусиш йти, тебе чекають люди. Їм треба принести продукти, медикаменти, прибрати в хаті, наносити води з криниці, допомогти приготувати їжу, посадити грядку, прополоти її, заплатити за комунальні послуги, зібрати документи на оформлення субсидій… Всіх робіт і не перечислиш. А якщо людина лежача – її потрібно і помити, і причесати, і попрати одяг, і їсти зготувати.
До того ж ще й треба мати природні задатки психолога. Особливо зараз, коли в Україні йде війна. Люди всі старші – дуже хвилюються, переживають, хочуть спілкування, то Людмила старається роз’яснити, заспокоїти, розповісти щось хороше.
– Дуже часто доводиться піднімати бабусь, у прямому розумінні цього слова, – продовжує моя співрозмовниця. – Впаде і лежить на підлозі, не може сама встати. Були випадки, коли приходжу до людини, а вона вже мертва. Таке життя…
За роки відвідування вони стають мені рідними людьми. Тому дуже важко усвідомлювати, що вони відходять у вічність. За тридцять років – майже сорок чоловік поховала. Якщо хтось з підопічних захворів, треба встигнути викликати сімейного лікаря, зміряти тиск, дати потрібні ліки. Тож я ще й медсестра за сумісництвом.
Село Мальчівці «розтягнуте» по кутках на велику відстань. Від однієї до іншої бабусі доводиться долати по кілька кілометрів. Коли нарешті Людмила Василівна добирається до своєї хати, то ноги відвалююся, не хочеться вже нічого. А вдома ще корова, свині, табун качок, кури, город, сіно на леваді… Маленького сина часто залишала з мамою Євгеною, тому що дитсадок тоді не працював. Зараз Руслану вже 27 років, і він давно проживає у Польщі.
Своїх підопічних бабусь пані Людмила поважає і любить, як рідних батьків. У кожної з них за плечима багато років трудового стажу в місцевому господарстві. Вони вирощували буряки, доїли корів, були свинарками, телятницями. Їхня виснажлива праця витягувала жили, забирала здоров’я.
У таких колгоспних жорнах побувала і Тетяна Артемівна Досій, яка на свинофермі заробила цілий «букет» болячок. Їй зараз 84 роки, але жінка бадьориться і не сумує за минулим. Вона дуже цікава людина, хороший співбесідник, має чудову пам’ять. У хвилини відпочинку бабуся Таня розповідає про своє життя, і Людмила із задоволенням її слухає.
А в Олени Іванівни Грабовляк, у якої ми тоді побували в гостях, своя непроста дорога життя. Вона – найстарша жителька села. У травні має святкувати 97 років. Її два сини-пенсіонери живуть далеко від мами, тому сімнадцять років перебуває під опікою Людмили Романішиної.
– Вона цікавиться політикою, великий оптиміст і мене заряджає цією енергією. Не раз приходжу до неї, а вона сидить на порозі хати, лущить квасолю і співає… Каже, що коли не хочеться спати, може всю ніч проспівати.
П’ятнадцять років я доглядала за бабусею в сусідніх Митках Гнибідою Параскою Тимофіївною, 1919 року народження. Ходила до неї через поле чотири кілометри в один бік за будь-якої погоди. Це мене одну з-поміж усіх земляків вибрав Бог, щоб таким чином віддячити цій жінці, яка все життя пропрацювала у нашому селі фельдшеркою-акушеркою. Лікувала людей, приймала пологи. У ті далекі часи у нас був свій пологовий будинок і народжувалося багато дітей.
І так за кожну із своїх підопічних Людмила Василівна може багато розповісти. Про них можна книги писати, адже в кожної своя доля, свої роки важкої праці, а об’єднує їх одинока старість. Але вони не самотні. Постійно дякують державі, за те, що вона не кинула їх напризволяще на схилі літ.
– Праця соціального робітника – тривала й клопітна, без феєрверків та швидких результатів, часто важка і емоційно виснажлива, – каже керівник КУ «Центр надання соціальної підтримки» Барської міськради Тетяна Леонідівна Марущак. – Тому випадкові люди тут не затримуються, а залишаються по-справжньому чуйні й безкорисливі, ті, для яких почуття милосердя та добра не просто слова, а повсякденна потреба. Тут працюють ті, хто давно для себе визначив, що життя людини доти має цінність, доки вона допомагає іншим.
І я горджуся, що порівняно недавно влилася в колектив, де є такі трудівниці, як Людмила Василівна Романішина. Зичу їм здоров’я міцного, витримки і наснаги довго-довго залишатися «руками та ногами» тих, ким опікуються.
Швидкої нам усім перемоги над окупантами і мирного неба над головою!
Віктор ЗЕЛЕНЮК,
власкор «Вінниччини»
Фото автора
Барська громада
