«Золоті руки, щира душа та надійне плече…»,

– так про свого колегу говорять вінницькі вогнеборці

Мабуть, завжди на Русі був дефіцит кадрів, тому умільці і цінувалися на вагу золота. Швидше за все, звідси і походить фразеологізм «золоті руки». Та й зараз можна почути бідкання на брак справжніх фахівців, особливо робітничих професій – слюсарів, сантехніків, мулярів, електриків, зварників, теслярів тощо. Мовляв, технічний прогрес, вузька спеціалізація, рівень зарплатні… І навкруги одні лише економісти, юристи, менеджери та маркетологи. Але ж саме від майстрів широкого господарського спрямування найбільше залежить наш побут та затишок у наших оселях. Особливо високо фахівців, що вміють практично все, цінують у державній службі з надзвичайних ситуацій – навички людей із золотими руками тут потрібні повсякчас. Одним із таких майстрів на всі руки є старший сержант Олег Мазур.

У свої тридцять один з половиною водій-респіраторник Державної пожежно-рятувальної частини №1 м.Вінниці має чималий життєвий досвід та здатний виконувати завдання будь-якої складності. Навички роботи з шанцевим інструментом, технічними засобами та механізмами у нього, як кажуть, у крові. Можливо, від татуся Віктора Григоровича, який чимало років віддав водійській справі, і зараз тримає чимале господарство та ніколи не цурається важкої праці.

Олег народився у с.Дашківці колишнього Літинського (нині Вінницького) району. Дитинство проходило у навчанні та практичній допомозі батькам. Разом із старшим братом Іваном трудилися над зарибленням викопаного батьком ставка. Підсобляли із будівельними роботами. Заготовляли дрова, доглядали худобу, кролів, качок… Олег дуже полюбляв рибалити, збирати гриби, грати у футбол та волейбол. Була й потаємна мрія – стати військовим, носити погони. Після закінчення 11 класів місцевої школи був призваний до лав збройних сил, службу проходив старшим стрільцем у військовій частині №3008 Національної гвардії України. Після демобілізації вирішив (і мама Ольга Богданівна підтримала це) вступити до Вінницького вищого професійного училища Львівського державного університету безпеки життєдіяльності. Після закінчення його у 2008 році отримав спеціальність «командир відділення».

У 2011 році розпочав службу в Державній пожежно-рятувальній частині №1 в обласному центрі. Слід зазначити, що цей підрозділ є, так би мовити, флагманом ГУ ДСНС України у Вінницькій області, адже під час добового чергування особовий склад може виїжджати на різноманітні виклики до десяти разів. Тому і вимоги до бійців тут відповідні.

За десять років служби любов Олега до техніки і його «роботящі руки» ставали в нагоді і караулу, і пересічним громадянам більше тисячі разів. Саме стільки разів, за підрахунками Олега Вікторовича, йому разом із колегами доводилося реагувати на виклики. Через худорляву статуру здебільшого його посилають у повному бойовому спорядженні виконувати завдання, пов’язані з швидким підйомом пожежною автодрабиною, або діями в обмежених просторах – наприклад, у підвалах житлових будинків.

Із гумором бувалий вогнеборець згадує про випадок, коли в 2015 році його черговий караул врятував людину під час пожежі в одній із багатоповерхівок на Вишеньці. Під час виклику рятувальників повідомили, що в палаючій квартирі знаходиться господар. Коли прибули на місце надзвичайної події, побачили що з вікна оселі на дев’ятому поверсі назовні виривається полум’я. Поки ланка газодимозахисників прямувала сходами, аби витягнути погорільця з вогняного пекла, вдвох із товаришем вони з землі за допомогою пожежного ствола «А» подавали воду прямо у віконний отвір… Звісно, це далося взнаки, і таке оперативне рішення сприяло швидкій ліквідації пожежі та збереженню життя людини. Водночас багато кілограмовий рукав був під шаленим тиском, і йому з колегою довелося несолодко – аби втримати ствола, доводилося використовувати вагу всього тіла. Час від часу обидва на мить опинялися в буквальному смислі в повітрі…

Однак найбільше, мабуть, у пам’яті закарбувався випадок на вулиці Келецькій, коли йому довелося надавати допомогу 6-річній дитині. 26 липня 2017 року до Служби порятунку «101» надійшло повідомлення про те, що на вул. Келецькій хлопчик катався на велосипеді. Його ніжка в якусь мить зіскочила з педалі і опинилася між рамою та шатуном. Ні маленький велосипедист, ні його батьки, ні перехожі нічим не могли допомогти дитині. Тоді старший сержант Олег Мазур із товаришами блискавично скористалися спецобладанням і розтиснули металеві конструкції ровера, вивільнивши заплаканого хлопчика з «капкана».

Звісно, любов до техніки та різносторонні практичні вміння пожежника оцінені і керівництвом підрозділу, і побратимами-вогнеборцями. Однак сам Олег Вікторович в основу успіху ставить командний дух, щирість стосунків і готовність кожного бійця його караулу підставити у потрібний момент плече (як не раз робив це і сам). Виїжджаючи на пожежі, ДТП – цьогоріч на його чергування їх припало понад десяток– інші надзвичайні події вони ще дорогою до місця виклику спільно модулюють свої дії з порятунку та надання допомоги потерпілим, а потім так само разом докладають максимум зусиль, аби оперативно і грамотно виконати завдання.

Можливо тому пожежно-рятувальну частину Олег Мазур називає своєю другою домівкою, а четвертий караул – другою родиною. Дружина Юлія вже звикла до цього і не ображається на такі твердження. Вогнеборець її підтримку та турботу вважає найдорожчими в житті. Восьмирічний Артем, їхній син, мабуть, в свою чергу унаслідував від батька технічне мислення та здібності – кмітливий, знає назви всіх інструментів, кожного разу намагається допомогти впоратися із гайковим ключем чи викруткою. 

Є в Олега Мазура також речі, яких він… надзвичайно не любить і яких не розуміє. Це, перш за все, людська безвідповідальність і недбалість. Говорить, що кожного разу, як бачить дітей, що без нагляду на ставку, не може пройти повз. Відводить до батьків і пояснює дорослим, чим це може закінчитися. Особливо взимку, коли з’являється перша крига. Не раз і не два забирав з рук маленьких односельчан сірники. У вільний від служби час доводилося навіть допомагати рятувальникам з Літина приборкувати у рідному селі кілька пожеж, спричинених саме дитячими пустощами з вогнем. Та й дорослі, на жаль, часто не відстають від малечі у своїх необдуманих вчинках. Випалювання сухої рослинності та пожнивних залишків (і як наслідок, пожежі в екосистемах) – тому приклад.

Закінчити ж цю розповідь про нашого героя хотілося б словами керівника ДПРЧ-1 м.Вінниці підполковника служби цивільного захисту Миколи Поліщука. Характеризуючи Олега Мазура, він зазначив, що має за честь нести службу пліч-о-пліч із такими працьовитими, порядними і щирими людьми. Як на мене, то дякувати Богу, що ними повниться ще наше сучасне Поділля, наша українська земля.

Олександр КУТОВИЙ