«Кеп» (портретний нарис пам’яті полеглого героя Вадима Гутніка)

Вірні сини і дочки відгукнулися на твій клич, Україно! Одягли балаклави та бронежилети, взяли у руки автомати і рушили боронити рідні простори від підступного ворога. Серед них був і Вадим Святославович Гутнік, вродливий, статний красень, що народився в селі Дяківці Вінницької області 22 червня 1994 року.

Народження сина стало святом для Галини Іванівни та Святослава Адольфовича, адже вони давно мріяли про продовжувача роду. Радості батьків не було меж, коли Вадим зробив перший крок, вимовив перше слово… Мудре слово першої учительки Лайтаренко Наталії Іванівни навчило хлопчину розрізняти добро і зло, любити рідний край, шанувати батьків. Кароокий хлопчина з чорнявим чубчиком пишався тим, що навчався у школі, яку споруджено за сприяння відомого українського письменника Михайла Стельмаха.

У дитинстві Вадимко мріяв стати кухарем. Він часто допомагав матусі готувати найрізноманітніші страви. Особливо приваблювало випікання різних тістечок і тортів. Адже любив ласувати солоденьким!

Однак час ішов, хлопець дорослішав… І врешті зрозумів, що ця професія більше пасує дівчатам. А юнаки повинні обирати професії чоловічі. Якими захоплюються усі, які шанують усі! Зрозумів він це, коли став учнем старшої школи, коли вперше відвідав урок захисту Вітчизни.

З того часу Вадим усвідомив, що найцінніша професія захисника: захисника Вітчизни, захисника матусі, захисника родини, захисника скривджених… Так, вона потребує витримки, сили волі, міцного здоров’я. Але ж і опанувати її можуть тільки ті, хто постійно самоудосконалюється. Тому юнак почав наполегливо займатися спортом. Обладнав удома перекладину для підтягування, постійно відвідував шкільну спортивну залу, щоденно займався бігом. За короткий час він став першим зі здачі спортивних нормативів у школі. Цьому раділи усі: педагоги, батьки, однокласники. Але ніхто не здогадувався, що хлопець готує себе до вибору майбутнього фаху.

По закінченні школи Вадим поїхав до Національного технічного університету України, де став студентом інституту спеціального зв’язку та захисту інформації. Навчався наполегливо. Мав багато друзів. Продовжував займатися спортом. Після університету працював у СБУ м. Вінниці. Толерантність, відповідальність, дисциплінованість – головні риси Вадима. Про це свідчать похвальні грамоти за сумлінне та бездоганне виконання службових обов’язків (2019, 2020).

Хлопець постійно самовдосконалювався. Мріяв стрибнути з парашутом … І стрибнув, отримав свідоцтво про виконання стрибків з парашутом типу Д-5, Д-6, Д-1-5У з висоти 800 метрів з літака АН-2 (2021 р.).

Коли російські війська вдерлися до України, став до лав її захисників. Оскільки на той час мав звання капітана, то отримав позивний «Кеп». Так стали називати його друзі та побратими, так жартома стали кликати його і вдома. 18 червня 2022 р. Вадим отримав нагороду з рук Президента України Володимира Зеленського.

Потім була коротка відпустка додому. Батьки пишалися сином, адже він – справжній чоловік. Мріяли про його одруження, про онуків… Тиждень закінчився. Настала мить прощання, щемлива і важка. Святослав Адольфович та Галина Іванівна провели сина до хвіртки. Останні обійми, останні поцілунки. Щоками матері текли невтішні сльози. Вона плакала і не могла відпустити сина зі своїх рук, ніби відчувала, що ця зустріч остання. А Вадим посміхнувся, поцілував її і промовив: «Ти плачеш, ніби мене проводжаєш назавжди. Я повернуся. Обов’язково повернуся. Ти вір мені, рідна!».

І пішов… Але не повернувся…

День 26 липня 2022 р. став трагічним для родини. Страшна звістка чорним птахом прилетіла до оселі: командир групи управління та зв’язку роти спеціальної розвідки капітан Гутнік Вадим Святославович, 22.06.1994 року народження, вірний присязі, під час захисту Батьківщини 26.07.2022 р. потрапив у вогневу засідку противника за 2 км південно-західніше населеного пункту Андріївка Херсонської області та внаслідок важких осколкових поранень, загинув.

До вечора оселя Гутніків наповнилася родичами, односельцями, друзями. Усі співчували, намагалися якось підтримати батьків, радили кожен своє. Але Галина Іванівна твердо стояла на своєму:

– Ні! Не вірю! Цього не може бути! Це помилка! Ну і що з того, що не було дзвінків два дні. Він на завданні, тому і не дзвонить! Він про це попереджав. Допоки не привезуть його тіло, не повірю, що він загинув!

І усі повірили матері!.. Але дива не сталося. Другого дня, вранці, повідомили батькам, що їхній син уже прямує до Вінниці, назавжди додому.

Лебідкою полетіла матуся зустрічати сина у Вінницю. Сама обрала «дубову хатину» для своєї кровинки. Отримала особисті речі сина… І привезла Вадима до оселі…

Наступного дня проводжали воїна усією громадою останнім шляхом. З хлібом-сіллю, з квітами, солодощами підходили по черзі до труни сусіди, односельці, побратими, друзі, військові… Підходили, кланялися солдату і батькам… Ніхто не говорив, але кожен розумів… А матуся сиділа на стільчику біля труни, гладила її і все шепотіла:

– Від кого тепер мені чекати дзвінків? Хто мене привітає з днем народження? Скаже: «Не хвилюйся, мамо, у мене все гаразд!»?

Ось і останній шлях! Живими квітами вистелений! Попереду портрет героя. Далі молодь несе гільце і коровай… Уздовж вулиці на колінах стоять односельці. Ось сусідка винесла свіжоспечену хлібину, поклала на застеленому вишитим рушником стільчикові:

– Вадимчик просить «прощення»!

– Бог простить! – вимовив натовп.

– Вдруге! Втретє!

– Бог простить!

Відспівали Героя в Українській Церкві. За збігом обставин у цей час прямувала військова колона повз церкву на схід. А з гучномовця линула панахида за загиблим. Люди мовчки слухали молитву, а їхні погляди були прикуті до колони… Бабуся старенька мовчки хрестила кожну машину і щось шепотіла.

Прощальна церемонія була довгою і емоційною. Багато теплих слів сказали представники територіальної громади, голова старостинського округу, побратими, друзі. Оркестр заграв гімн, хор заспівав «Отче наш», пролунав прощальний військовий салют… Опустили побратими свого «Кепа» до «вічного спочинку»… І тільки згорьована мати стояла на колінах біля ще не засипаної могили…

Могила солдата… Чи не щоденно відвідують її батьки, що встигли осиротіти, похоронивши передчасно обох дітей!.. Дарують їм свої гостинці: квіти і цукерки… Помовчать.. І назад, у порожню хату, де гортають фотографії дітей, перекладають Вадимові грамоти, з гордістю дивляться на орден Богдана Хмельницького ІІІ ст., яким син посмертно нагороджений…

Могила солдата… Одна-єдина на кладовищі серед інших поховань односельців. Сумовита, мовчазна. Майорить над нею прапор України, високо-високо… І видно його аж із центральної траси Вінниця-Хмельницький. І височітиме він там завжди, нагадуючи людям, що там спочиває той, хто «ніби фенікс із вогню воскрес».

Так, немає неба милішого, ніж українське, хліба смачнішого за український, пам’яті світлішої, як українська…

Україна!.. Воскреснемо!

Денис ЛУТЧЕНКО,

9-класник Лозівського ліцею Хмільницької міськради,

переможець обласного конкурсу юних журналістів «Молоде перо – 2023»

Цей матеріал опубліковано в рамках проєкту «Інформаційний фронт України: Вінниччина», який реалізується за підтримки ГО «Ми – Вінничани» та медіахолдингу «Новини Вінниці».