Кирнасівку побудував Герой без Зірки
Федору Гриневичу – 85
Хтось може заперечити, мовляв, вона відома ще з початку ХVІІІ століття. Згоден, але навіть у середині ХХ століття Кирнасівка залишалася селом з бідненькою інфраструктурою, хоча з двома цукрозаводами. Навіть сільрада не мала де притулитися до пуття.
На той час у місцевому колгоспі голосно ревла голодна худоба, ні в чому не могли навести лад ні заїжджі, ні доморощені. І коли сюди голова райвиконкому та райкомівці привезли «сватати на голову» 29-річного секретаря парторганізації із сусіднього Суворівського колгоспу Федора Гриневича, події розгорталися за звичним сценарієм. Народ уже осмілів за час хрущовської відлиги – суперечки, навіть сварки. Чоловіки заводять однієї, а жінки – іншої. Одна з них, людина поважна, пильно приглянулась і прислухалась до претендента, а потім заявила:
– Тітки, бо до дядьків я й не звертаюcь! Проголосуймо! Бачу, це дитина наша. Він буде нас слухати, а ми – його!
Все-таки дружно підняли руки. І буквально з перших днів кирнасівчани переконалися, що не помилилися. Бо Федір Іванович устиг пройти гарний всебічний вишкіл. Після Брацлавського сільгосптехнікуму, що неподалік його рідної Пархилівки, був і обліковцем, і бухгалтером. Працював також в органах статистики, у комсомольських і партійних.
Чоловік, який в усьому любив порядок (й донині зберіг цю рису!), лише за рахунок посилення дисципліни і раціонального використання всіх ресурсів, особливо добрив, добився і зростання врожайності, і підвищення продуктивності худоби. А зросли надходження від реалізації – їх і на підвищення зарплати зуміли спрямувати, і на будівництво. Починаючи з магазинів на околицях й хуторах та дитсадка в центрі, який очолила й утримувала зразковий порядок світлої пам’яті його дружина Євгенія Гаврилівна, до речі, в усьому забезпечуючи чоловікові надійні тили.
Дійшла черга і до будинків культури у бригадному тоді Ганнополі і в самій Кирнасівці. Осилили кінотеатр на 450 місць (далеко не всі райцентри такий мали), поліклініку, лікарню та аптеку, відділення зв’язку та ощадбанку, музичну школу, будинок побуту, два стадіони. Та й електрифікацію ще до того цей населений пункт зробив першим у районі, який уже мав на той час знаних в Україні організаторів сільськогосподарського виробництва Пилипа Желюка та Івана Кальницького.
Звісно, вже й селищній раді знайшлося гідне місце. Так-так, насамперед розмах будівництва змінив статус колишнього села із занедбаною інфраструктурою – на початку сімдесятих років воно стало селищем міського типу.
А що стосується середньої школи, то її спорудження було на особистому контролі першого секретаря обкому партії Василя Таратути. До речі, Федір Іванович пішов на великі ризики, наполігши на тому, аби максимально приховати всякого роду допоміжні надвірні споруди, а натомість – збільшити площі квітників. Коли ж очільник області незадовго до урочистого відкриття школи навідався у Кирнасівку, то висловив сумніви:
– Чотири дні залишилось – не встигнете!
– І чотири ночі, – спокійно поправив його Гриневич, бо був упевненим у своїх будівельниках.
Та й введення школи тут стало справою всенародною. Жіночки добре полили й розрідили численні квітники біля будинків тваринника і механізатора та в інших місцях. І там, де ще кілька днів тому було будівельне сміття, на початок навчального року красувались уже всі кольори райдуги. Приїхав той високий гість і зупинився, мов зачарований. Не вірив очам своїм. А потім попросив у Федора Івановича виділити кирнасівських колгоспних будівельників, аби взяти на буксир спорудження санаторію «Поділля» у Хмільнику.
– Поїхали туди наші хлопці, – розповідає ветеран, – бачать, народу нагнали багато, але не відчувається належної організації. Крутяться одне поза другим. Ті поки зранку розкачаються, то вже й обідати пора. Інші ж – ще до вечора могли чарку знайти та й уже колоду карт тасувати. А наші до такого не звикли. Кажуть: так не годиться, виділіть нам окремий поверх! І показали, як потрібно працювати.
Тим часом сама Кирнасівка все більше набирала міських ознак у великому і малому. Сам голова колгоспу навіть стригся завжди тільки в ній. Тут же налагодили пошиття одягу, ремонт побутової техніки. Постійно було морозиво, працювали автомати для води. А футбольна команда часто лідирувала в чемпіонаті області!
Звісно, все стало можливим завдяки передовому досвіду на виробництві. Кирнасівка першою в області перевищила 50-центнерний урожай пшениці з гектара, першою в Україні зібрала аж по 67 центнерів цієї культури! Та й буряків тут мали по 640 центнерів. Цим Федір Іванович довів, що недарма відмовився їхати вивчати передовий досвід аж на Кубань, де ще жодне господарство не мало таких урожаїв. Але ж начальство тим розізлив.
– Коли чув команди, скільки кому якої горілки взяти, а скільки закуски, – пригадує, – зникало бажання будь-куди їхати. Якби я ті всі команди виконував, моя б печінка донині не витримала.
Але за таку непокору багато хто дивився на нього косо. Був ще у нього якось випадок, коли нишком залишив нудну президію і сів у залі між народом. Оце вже начальство обурило – неповага! А то на сесію районної ради, не будучи депутатом, не з’явився, бо розв’язував нагальні виробничі проблеми. А це в нього завжди стояло вище, ніж бажання нічим не зобидити керівників. Тому вони й не упустили нагоди йому «віддячити».
Звичайно, він має звання заслуженого працівника сільського господарства України, відзначений орденом Леніна, іншими свого часу найвищими відзнаками. Але звання, як тоді писалось, Героя Соціалістичної Праці так і не отримав, хоча в багатьох питаннях упродовж десятиліть саме він серед керівників господарств Вінниччини залишався лідером. Усе-таки особливо не переймається цим, бо ті, на очах у кого Кирнасівка свого часу ставала одним із кращих населених пунктів області, на повному серйозі сприймають його як Героя:
– Крайні десятиліття проживаю на батьківщині, в рідній Пархилівці, що через Буг від Брацлава. Й хоча офіційно Пархилівки вже немає – її адміністративно поглинув Вовчок, та для мене вона залишиться чинною назавжди. Кирнасівка ж по-своєму дорога і близька моєму серцю. Бувало, поїдеш туди, пройдешся добре знайомими стежками і вловлюєш суперечливі відчуття. Я щасливий, що багато до чого причетний з того, що там є, але гірко, що чимало вже занедбано. Наприклад, плавальний басейн ми недобудували лишень на 15 відсотків, так усе й захрясло тоді, коли нашому колективу були винні мільйони й не віддавали місцеві та капустянські цукровики, а також інші господарства – за солярку та гібридну кукурудзу…
Люди побачили мене, впізнали – поспішають назустріч з усіх усюд. Горнуться, як до найближчої людини, сльози на очах… Тут і самому важко втриматися…
Такі зустрічі і є найвищою відзнакою. Перед очима, ніби кадри кінохроніки, проскакують моменти, коли разом із цими людьми та їх батьками власноруч копав ямки під час спорудження птахофабрики. Поруч з ними ж рік фізично трудився і мій син Юрій – майбутній лікар, бо мав кілька четвірок в атестаті, а я й думки не припускав, аби завчасно їх уникнути. Тому він і не пройшов з першого разу тодішнього напруженого конкурсу. Але нічого – все лише на користь! Донька Лариса також стала лікарем без мого втручання. У той же час я знаходив можливість допомагати зі вступом в інші навчальні заклади дітям підлеглих, притому все робилося без жодної копієчки, бо іншого я й не уявляв!
Дивлюся, скільки зроблено доріг. Ні про які «відкати» тоді не було мови! Особисте матеріальне ніколи у нас не стояло на передньому плані. У першу чергу старались щось робити для людей – в результаті й самі не бідували. А що робиться тепер? Як підлеглі дивитимуться на свого керівника, коли в нього одного платня може бути вищою, ніж у них усіх разом узятих?
Я читаю багато преси, а вашу «Вінниччину» перечитую з особливою цікавістю. Бачу, наші з вами погляди в основному сходяться, хоча можуть бути й окремі розбіжності. Хотілося б більше відчути боротьби проти суспільних негараздів, які так підточують Україну.
Микола КАВУН
Тульчинський район
25 квітня виповнюється 85 років від дня народження одного з найповажніших друзів газети «Вінниччина» Федора Івановича ГРИНЕВИЧА. Колектив редакції щиро здоровить ювіляра і шле йому побажання ще дуже довго із взаємною приємністю гостювати на наших сторінках за наступних ювілеїв. l
