Коли душа і серце молоді
Тоді навіть у 71 рік можна ходити на роботу, отримувати від неї задоволення і відчувати власну потрібність громаді. Все це про відмінника освіти України, майстра виробничого навчання першої категорії Вінницького ДНЗ «Центр професійно-технічної освіти» №1 Леоніда Михайловича Кришталя, котрий віддав улюбленій справі майже півстоліття власного життя.
– Мені дуже подобається працювати із молоддю, – пояснює Леонід Михайлович. – Навчати, передавати знання та професійні навики. Словом, ділитись усім, що знаєш і вмієш сам. І так, починаючи ще з 1972 року, коли після закінчення Київського індустріально-педагогічного технікуму прийшов працювати в систему профтехосвіти. Спершу – майстром виробничого навчання на Вінницькому інструментальному заводі. А з 1974 року і аж дотепер працюю тут, у ДНЗ «ЦПТО» №1 (директор Валерій Дяків). Можна сказати, що із самого відкриття навчального закладу. Щоправда, тоді наш Центр мав назву ПТУ №3. Але ми з ним ровесники: приблизно півстоліття удвох (посміхається).
За словами Леоніда Михайловича, любов до слюсарної справи, до роботи з металом йому передалась від діда Петра Несторовича, котрий свого часу працював механіком на Шпиківському цукровому заводі. При цьому він настільки умів мистецьки поводитись із різними механізмами, що навіть потрапив на сторінки книги-довідника «Історія міст і сіл України». Тепер ось шляхом знаменитого діда пішов не менш майстровитий онук.
– Ми готуємо молодих фахівців із цілого ряду робітничих професій, – каже Леонід Михайлович. – Металообробників, будівельників, ремонтників, кухарів-кондитерів і навіть ювелірів. Але тільки наш ЦПТО єдиний на всю Вінниччину дає надзвичайно якісні та ґрунтовні знання саме майбутнім спеціалістам-металообробникам: слюсарям, токарям, верстатникам, шліфувальникам, фрезерувальникам. Звісно, в інших профтехучилищах, де готують, скажімо, автослюсарів, теж навчають певним навикам роботи з металом. Але серед усіх закладів профтехосвіти ми одні «куємо» виробничі кадри для підприємств. Тим більше, що Центр налагодив з ними дуже тісні зв’язки. Відтак, наших випускників охоче беруть на роботу вінницькі заводи: «Маяк», «45-ий експериментальний механічний, «Форт», «Тракторних агрегатів» та інші.
– Діти, які приходять до нас на навчання, самі обирають собі спеціальність, – продовжує Леонід Михайлович. – Ми їх тільки навчаємо і, можна сказати, прищеплюємо «смак до професії». І тут дуже важливо не «відбити» охоту навчатись. Помічати найменші успіхи і заохочувати опановувати професію далі. І коли на власні очі бачиш прогрес, як дитина зростає у професійному рівні, то й самому стає радісно на душі. Забуваєш, що тобі вже стільки років і з великим бажанням сам біжиш на роботу. Тим більше, що маємо цілий ряд випускників, котрими по-справжньому можна гордитись. Як, для прикладу, Валентин Мальований. Наразі він заснував власну ювелірну фірму і нині сприяє підготовці фахівців з ювелірної справи у стінах нашого Центру.
Але повернімось до тонкощів процесу підготовки якісних фахівців із металообробки. Як зазначає Леонід Кришталь, замало навчитись правильно тримати в руках інструменти. Необхідно знати властивості металів: як вони себе поводять при нагріванні та охолодженні, скручуванні, розтягуванні, стисканні, різанні, свердлінні, шліфуванні. Тобто, дуже тісно поєднувати практику з теорією: фізикою та хімією. До того ж кожен металообробник має розбиратись у кресленнях: не лише уміти їх «читати», а за потреби й самому технічно грамотно зобразити яку-небудь деталь. Словом, тут все дуже по-серйозному і по-дорослому.
– А наскільки з ними легко працювати? – запитую свого співрозмовника. – Адже не секрет, що в профтехучилища йдуть діти, котрі не надто полюбляли навчатись у школі.
– Так, у нас саме такий контингент… Ну і що? Повторюю, моє завдання – заохотити їх до навчання. То я їм кажу: «От бачиш, ти в школі не любив фізики й хімії. А дивись-но, наскільки змінюються властивості ось цього шматка металу тільки від простого загартування. Потрібно ж знати, які там процеси відбуваються під час різкого охолодження, чи не так? Тому що це має дуже велике значення». І отак потроху-потроху, день за днем, місяць за місяцем ми працюємо з дітьми. Поступово у них формується зацікавленість, потім – розуміння, а ще пізніше – бажання навчатись. Це я до того, що переважна більшість наших третьокурсників разюче різниться від тих, хто тільки переступив поріг Центру. Не повірите, але це вже зовсім інші діти. Та що там казати: от, для прикладу, наш випускник Юрій Балецький залишив стіни Центру, отримавши шостий розряд. У той час, як стандартний базовий – це третій. Зараз він працює у нас майстром. А минулого року ще один вихованець навчального закладу виборов третє місце на всеукраїнському конкурсі.
Однак це ще не все. Тамтешні майстри виробничого навчання разом із учнями налагодили виробництво товарів народного споживання, зокрема, лещат, молотків, сапок, ножівок, інструментів і навіть слюсарських наборів для ювелірів. Всі вони просто на «ура» розходяться на виставках-продажах. Але найцікавіше те, що сировиною для цього всього слугують списані відходи чи некондиційні вироби з металу, які ЦПТО №1 як гуманітарну допомогу надають підприємства Вінниці.
– Ви б бачили, як у наших дітей горять очі, коли під їхніми руками з безформного шматка металу виходить молоток, сапка чи гайковий ключ, – не приховуючи емоцій, зазначає Леонід Михайлович. – І тут не лише задоволення від творчості. Таким чином молодь не лише працює, а й навчається читати креслення, володіти інструментами, вивчає властивості матеріалів, опановуючи тонкощі майбутньої професії.
– Знаю, що навчальний заклад постійно надає підтримку нашим бійцям на фронті. Розкажіть про це більш детально.
– Допомагаємо Українському війську із самих перших днів війни. Для прикладу, наші кулінари досі готують і відправляють на фронт різного роду морожену і квашену продукцію, борщові набори. А хлопці у складі ремонтних бригад на рівні з дорослими на потужностях «45 заводу» ремонтували паливні наливники. Таким чином 2015 року було відремонтовано більше 90 автомобілів. За що обласному управлінню освіти директором підприємства навіть було вручено Почесну грамоту.
– Але найбільше ми гордимось міні-підігрівачами, яких, починаючи із 2014 року, виготовили й за допомогою волонтерів відправили на фронт уже більше десяти тисяч штук, – наголошує Леонід Кришталь. – Креслення знайшли в Інтернеті. За основу знову ж таки беремо некондиційний метал із вінницьких підприємств. У результаті виходить невеличка металева коробочка, яку запросто можна носити в кишені. Вона розкладається і за допомогою таблетки сухого спирту на ній можна підігріти воду чи приготувати чай. Користується неабияким попитом серед снайперів та розвідників, котрим доводиться довгий час проводити на холоді під відкритим небом. Усі ці «підігрійки» виготовляються нашими учнями у слюсарній майстерні Центру, якою я завідую.
– Коли людина має такий вік, як у вас, то вона мимоволі озирається на прожиті роки, аналізує власне життя. Скажіть, чи не виникало бажання щось десь «відмотати» назад і прожити все по-новому?
– Знаєте, не виникало… Поясню чому: мені завжди щастило на колег, на учнів, на керівників. Я все життя займаюсь улюбленою справою, яка, крім усього іншого, ще й приносить користь громаді. Умію радіти чужим успіхам і ніколи нікому не заздрив. Так що якби у мене раптом виникла можливість щось «підправити», то я б залишив все так, як є.
Спілкувався Олег Кривоніс
На фото: Леонід Кришталь разом зі своїми вихованцями у слюсарній майстерні ЦПТО№1
