«Коли я його побачила, то серце обірвалося…»
В Обухівській громаді шукали зниклого хлопчика.
Після події
Відтворювати тривожні події 15 червня почну з двох телефонних дзвінків у корпункт «Вінниччини» від старости Обухівського старостинського округу Василя Гука. О 13.25 він повідомив: «У нас у Берлядці надзвичайна подія – загубився півторарічний хлопчик, вирушаємо всі на пошуки…», а о 14.45 сказав: «Все, знайшли! Живий і неушкоджений…». Можна лише уявити, яким спресованим на емоції й передчуття був стан кількох десятків людей, причетних до операції під умовною назвою «Никодим». Саме таке незвичне для широкого загалу біблійне ім’я носить молодший син євангелістів-баптистів Олександра і Оксани Шевцових, які ще виховують й шестирічну доньку Суламіту…
За встановленою недавно в сім’ї традицією сестра інколи проводила час з братиком, але того дня дівчинку змінив на цьому посту 77-річний дідусь Олексій, який приїхав у гості до дочки з Волині. Десь в обідню пору він вийшов з онуком на прогулянку до лісу, що одним крилом підпирає село з боку шосейної дороги Копайгород – Муровані Курилівці через Обухів…
Нічого, звісно, не віщувало біди. Роззираючись довкола в пошуках грибів, дідусь котив поперед себе стежкою триколісний велосипедик дитини до просіки між лісами, де квітувало море бузкового кольору. Пізніше він щиро зізнається, що ніколи раніше не бачив подібного в себе на малій батьківщині. Коли ж підійшов ближче, то рослини, які дуже нагадували будяки, ще більше вразили літнього чоловіка, і без зайвих думок він на кілька кроків заглибився в плантацію…
У цей час залишений без нагляду хлопчик не став чекати, поки дідусь налюбується цвітом розторопші, і вислизнув з велосипедика… Йому вистачило й миті, щоб розчинитися у пишному килимі довколишнього різнотрав’я…
- Як я повернувся до возика, то серце обірвалося – дитини не було на місці, – згадує Олексій Дмитрович. – Страх скував ноги і свідомість – я не знав, що робити далі… Лякала і чужа місцевість. Потім якось оговтався і став кликати-благати внука подати голос, та він не відзивався… Марно побіг в один куток, другий, тільки пташки навперебій щебетали і наганяли ще більшого жалю… Коли зрозумів, що самому мені не знайти хлопчика, на ватних тремтячих ногах пришкандибав до хати дочки і кажу їй: «Я згубив Никодима…». Вона в плач і гайда зі мною знову до лісу, тільки встигла попередити свекруху про нещастя…
Лиха звістка блискавкою пронеслася Берлядкою. Стрімголів люди летіли на вигін з усіх кутків села і без зайвих розмов бігли далі в ліс… Самостійні пошуки не дали позитивного результату, тоді Оксана, мама Никодима, зателефонувала на 102 і до старости Василя Гука. За кілька хвилин він прибув у Берлядку разом із поліцейським офіцером громади капітаном поліції Ігорем Козубським. До приїзду основного загону рятувальників вони взяли на себе керівництво початковою стадією пошукової операції – покликали людей із місцевого фермерського господарства «Вищеольчедаївське», Котюжанівського хлібоприймального підприємства, лісників та мисливців…
За словами начальника Могилів-Подільського районного відділу поліції Василя Ободовського, на розшук малолітнього негайно по тривозі був піднятий увесь особовий склад підрозділу та Мурованокуриловецького сектора поліцейської діяльності. До пошуку долучились також військовослужбовці Могилів-Подільського прикордонного загону та працівники територіального підрозділу Державної служби з надзвичайних ситуацій.
Понад сімдесят пошуковців упродовж години прочісували лісовий масив та навколишні поля, і як тільки притихла перша хвиля емоційного навантаження, було вирішено залучити до пошуку спеціалістів кінологічної служби. У цей час Оксані Шевцовій переказали принести з дому невипраний одяг сина…
- Мені не треба було двічі повторювати цю команду, і я зразу ж кинулася в напрямку села, читаючи вголос молитви до Бога, – каже жінка. – І Господь почув моє слізне благання знайти синочка… Коли я вийшла з лісу на дорогу, то біля автобусної зупинки побачила багато машин з включеними мигалками і групу людей у поліцейській формі, яка відділилася від усіх та направилася в мій бік… І раптом в одного з них я вгледіла на руках свого синочка! Коли я його побачила, то серце обірвалося, я не знала, що спочатку робити – чи плакати, а чи кричати на весь світ від радості… Никодимчик вчепився своєму рятівнику за шию і змореним поглядом дивився довкола, а як почув мій голос, то затріпотів, як голубка в руках – почав вириватися до мене і аж тоді тільки заплакав…
Знайшов хлопчика дільничний офіцер поліції сектора превенції капітан поліції Василь Сидорак за два кілометри від місця зникнення – в полі розторопші. Він розповів по телефону: «Ми прочісували ліс на віддалі один від одного разом із В’ячеславом Пігуляком. Ще здалеку побачили, що в розторопші щось біліється і, не змовляючись, зразу перейшли на біг, бо за орієнтуванням знали – дитина була в білому чепчику і білій кофтинці… Хлопчик сидів на землі посеред колючих рослин і практично не реагував на нашу появу, чимось був зайнятий своїм… Спочатку ми візуально оглянули його, чи немає раптом ніяких травм і ушкоджень, а потім я підняв дитину на руки, він довірливо прихилився до мене, не плакав… Я теж тато двох доньок і уявляю стан батьків, яким години пошуків сина перетворилися на пекельні муки страждань. Давайте будемо пильніше дивитися за своїми дітками, щоб подібне ні в кого не повторювалося…
- Наш непосидючий внучок не постраждав і об’єктом злочину не став, – каже другий дідусь Борис Петрович Шевцов. – Ми всі були дуже близько від непоправної біди… У цей період ліси і поля наповнені зміями, лисицями, дикими кабанами… І не приведи Боже, якби на дитині з’явилася яка-небудь подряпина із свіжою кров’ю, то б дикі звірі могли його розірвати… Ще жахливіше – якби внука раптом не знайшли до ночі… А там неподалік проходить залізнична колія. Від нашої родини я глибоко вдячний всім людям, хто брав участь у порятунку нашого Никодимчика. Це Бог послав нам таке випробування, і ми його витримали завдяки небайдужим землякам, представникам влади і поліцейським… Дай, Боже, вам, добрі люди, всім здоров’я міцного й миру в нашій рідній Україні!
…До Шевцових у Берлядку я приїхав через день після цієї сумної події з радісним фіналом. На подвір’ї Бориса Петровича і Любові Володимирівни зібралася вся родина – фотографувалися, сміялися, але ніхто й словом нікого не звинувачував у тому, що сталося – вони, мудрі люди, вже перегорнули цю сторінку своєї спільної сімейної біографії. Хоча пам’ятати про неї ще будуть довго…
Віктор Зеленюк,
Мурованокуриловецька громада.
Фото автора.
