«Коні – створіння інтелігентні»

Уже близько двох років у селі Карабелівка Гайсинського району діє кінно-туристичний клуб. Заснував його підприємець і меценат, місцевий уродженець Геннадій Романенко, котрий інвестував чималі кошти в місцеве господарство. Відремонтував тваринницькі ферми, спорудив пташники, сироварню, а «для душі» придбав аж із Закарпаття восьмеро коней гуцульської породи – жеребця Магната та семеро кобил. Трапилось це чотири роки тому…

 А от як розвивались події далі, нам розповість директор кінного клубу, інструктор з верхової їзди 33-річний Артем Давидов. Адже саме йому випала нагода доглядати за кіньми із самого початку:

– Я народився і виріс тут, у Карабелівці, – каже він. – Звісно, в селі були коні, але мені ніколи не доводилось мати з ними справу. Десь на возі під’їхати – не більше. Потім довелось поїздити Україною в пошуках роботи. Але обставини склались так, що потрібно було трохи побути вдома. От я і влаштувався на підприємство охоронцем. Десь попрацював рік, і до нас якраз коней-«гуцулів» привозять. Якось іду фермою і бачу, що у них в жолобах нема чого їсти – хтось із тваринників не додивився. Беру й накидаю. Дивлюсь наступної зміни – та ж сама історія. Знову підкидаю. Третього дня – також порожньо. Не витримав і пішов у бухгалтерію: «Хто має дивитись за кіньми? – Ветеринар…» Я до ветеринара, а він мені: «Це не входить у коло моїх обов’язків. От коли вони захворіють – тоді інша річ». Знову йду в бухгалтерію: «Давайте, ви будете мені доплачувати, а я візьму на себе догляд за кіньми». На цьому й порішили. Мені не було важко за ними дивитись, бо мій город межує з господарством – скільки там перейти? Але одного разу знайшов у стайні два стареньких сідла. Думаю: «От було б добре прокататись на конях верхи. Але як же ти прокатаєшся – вони ж всі необ’їжджені. Та і сам же ніколи цим не займався». Але бажання було дуже велике. Ну й коли вже їздити, то на комусь гарному й великому. Тому й вирішив для початку «подружитись» із жеребцем Магнатом.

«Найголовніше – це взаємна довіра»

– Тепер-то я розумію, що багато що робив неправильно, – пояснює Артем. – А тоді застосовував, як то кажуть, метод «наукового тику». Діяв більше інтуїтивно: багато спілкувався з конем, говорив до нього, гладив, давав щось смачненьке. Для мене було важливо завоювати його довіру. Тому спокійно до нього підходив. Не боявся… Хоча спершу, скажу відверто, було страшнувато. Хто ж його знає, що від нього чекати. Він же більший, швидший і сильніший за людину. А що коли обернеться задки і вдарить копитами? Або вкусить?.. Там же зуби о-го-го які! Але невдовзі з’ясувалось, що коні в цілому дуже добрі й розумні створіння. І коли до них ставитись із повагою, по-людському, то вони цілком адекватні. Словом, постарався зробити все так, аби кінь зрозумів, що я не хочу йому нічого поганого: не зроблю йому боляче, не завдам неприємностей, якихось прикростей. Тому не намагався одразу його загнуздати чи осідлати. Навіщо? Мені нікуди було спішити. Буває: одягнули вуздечку, причепили сідло, вискочили верхи – і пустили. І той кінь біжить-біжить, аж доки знесилиться. Це називається «приборкувати норов» і «ламати характер». Але навіщо? Це ж наруга над твариною. Ми ж хочемо, щоб кінь став другом, аби нам довіряв. Тому і тоді, і зараз я намагаюсь все будувати на взаємній довірі. Щоб тварина дозволила із собою робити те, що мені потрібно. Не примусити її, а щоб вона сама дозволила. Відтак, під час обов’язкового інструктажу перед кожною екскурсією не втомлююсь наголошувати:

– Кінь багато-багато тисяч років тому добровільно погодився виконувати для нас, людей, певну роботу. Підкреслюю, добровільно. І те, що він не «вирішує» якихось математичних завдань, не означає що ця тварина   менш розумна  порівняно з нами. Коні володіють інтелектом, мають емоції, відчувають приязнь, вміють «дружити». Але вони влаштовані так, що на першому місці у них інстинкт, а вже на другому – розум. Тобто, якщо підійти з людською міркою, то вони спершу чинять, а потім «думають».

«Дужі, спокійні і доброзичливі»

– Після того, як я об’їздив Магната та решту коней, керівництво послало мене на навчання в Закарпаття, – продовжує Артем. – Там є ФГ «Полонинське», яким керує Олександр Ігнатенко. Він розводить коней та  організовує триденні туристичні кінні походи в гори. До речі, саме у нього ми й купували наших коників-«гуцулів». Там високо в горах серед коней я прожив три місяці. Умови були більш ніж спартанські. До найближчого населеного пункту пішки 15 кілометрів. Вся їжа готується на вогнищі, а вода береться з потоку. З електрики – невеличка сонячна батарея, якою можна зарядити ліхтарик та увімкнути електропастуха. І так я там пробув три місяці. Навчився працювати з туристами і більш професійно доглядати коней. Отримані знання дуже пригодились, коли почали запроваджувати щось подібне в Карабелівці. Ось так і сталось, що вже близько 4 років я працюю саме з кіньми, а два минулих роки організовуємо різного роду кінні походи. Але скажу відверто: без своїх маленьких помічників у мене нічого б не вийшло. У мене стайня влітку більше схожа на дитячий садок. Щодня сюди приходить від десяти до п’ятнадцяти дітей як з Карабелівки, так і сусідньої Степанівки та станції Кублич. Найменший навчається в третьому класі, а найстарший – в одинадцятому. А всі разом ми доглядаємо за кіньми: годуємо, прибираємо, об’їжджаємо…

Втім, за словами мого співрозмовника, «гуцулики», як іще називають коней цієї породи, особливого догляду й не потребують. Вони дуже невибагливі у харчуванні. Зокрема, в природних умовах здатні  цілий рік самі добувати собі їжу. Навіть взимку можуть розгрібати сніг висотою до 50 сантиметрів і спокійно пастись. Головне, аби поряд була вода.

Але найголовніша перевага в тому, що ці невеличкі, однак дужі й витривалі коники надзвичайно спокійні й доброзичливі до людей. А відтак, ідеально підходять для проведення кінних екскурсій. Адже серед екскурсантів завжди буває чимало жінок і дітей та й взагалі тих, хто до цього коней бачили лише на картинці.

«Першими екскурсантами були діти із навколишніх сіл»

– Уже згадував про дітей, котрі стали моїми добровільними помічниками, – каже Артем Давидов. – От саме з них і почались наші перші екскурсії. Це вже пізніше до нас почали приїжджати родинами, класами, групами. Бувають туристи навіть із Вінниці. А загалом кожна екскурсія розпочинається із короткої розповіді про коней. Потім інструктаж – показую, з якого боку до коня підійти, як на нього сісти. Наголошую, що не можна кричати, вигукувати, здійснювати різкі рухи. Кажу, що ми працюємо з конем, як розумний директор із підлеглими. Адекватний керівник не б’є своїх підопічних і не лає, так же ж? Він спокійно наказує, а підлеглі виконують вказівки. От і все. Так і тут. Коли в підопічних щось не виходить, то, може, справа у не надто розумному директорові, який не знає, що йому потрібно, або віддає неправильний наказ?..

– Я не допускаю до роботи коней, котрі необ’їжджені, не слухаються чи не вміють виконувати наказів, – констатує співрозмовник. – Просто потрібно уважно слухати інструктаж. На коні ми тримаємось коліньми і внутрішньою частиною стегон. Там нема поручнів чи керма, за які можна було б вхопитись. Конем можна керувати за допомогою рук, ніг, гриви та вуздечки. Лише потрібно знати як. Сідло лише задля зручності та щоб не забруднити одяг.

Зараз кожна екскурсія з розповіддю про коней, інструктажем та поїздкою верхи займає десь дві години. При цьому половину цього часу люди проводять у сідлі, проїжджаючи не менше 7-8 кілометрів. Маршрути, як правило, пролягають Карабелівкою та її околицями: лісом, кар’єром, долинами, руслами рік. Однак у планах мого співрозмовника розширення програми відпочинку до трьох днів. Із ночівлею в лісі у наметах, приготуванням їжі на вогнищі, відвіданням музею Леонтовича у селі Марківка та чоловічого Свято-Успенського монастиря у Тишківській Слободі. В цілому кінний маршрут має складати не менше 70 кілометрів. 

– Маємо 26 коней, з котрих добрий десяток «під сідлом», – наголошує Артем. – Виїжджені, навчені і хоч зараз готові до роботи. Тож можемо одразу прийняти групу з десяти осіб…

  Пощастило знайти себе

Втім, це ще не все. Адже ця історія має ще один неочікуваний поворот. Справа в тому, що мій співрозмовник, як сам каже, «знайшов себе». По-перше, він полюбив професію конюха, яку раніше вважав «непрестижною»

– Коли я тільки-тільки почав працювати з кіньми, то мені спершу було трохи соромно за свою роботу, – зізнається чоловік. – Ну, самі розумієте.  «Конюх», «тваринник», «бикам хвости крутити» – якось так спершу думалось. Але коли до нас почали їздити люди і кожного разу все більше й більше, то тут хоч-не-хоч, а довелось переглянути своє ставлення як до власної роботи, так і до себе особисто. По-перше, почав відчувати власну потрібність і задоволення від своєї праці. Виявляється, людям цікаві «мої» коні. До мене телефонують, зі мною радяться, спілкуються. Та й односельці почали ставитись до мене зовсім по-іншому.

– А, по-друге, – після паузи додає Артем, – коні мене врятували й вилікували. До початку роботи з ними я дуже погано ставився до власного життя. Пив, палив… А тепер ні – як відрізало!  Алкоголь у будь-якому вигляді не вживаю вже два роки. А палити кинув, одразу після того, як придбали коней. Зрозумів, що тютюновий дим їм неприємний. Тож моє життя завдяки коням змінилось дуже радикально. Воно стало цікавим, насиченим і сповненим сенсу.

Олег КРИВОНІС

с. Карабелівка

Гайсинського району

На фото: Артем Давидов разом із конями, добровільними помічниками та екскурсантами