Ластівки на… іконах

Життєві історії

У середині травня минуло десять років, як не стало мого батька Василя Семеновича. За документами йому виповнився тоді 81 рік, а насправді вже було 82. Причина розбіжностей: як й інші солдатські вдови, не дочекавшись з війни чоловіка, бабуня Явдошка всім своїм сімом дітям збавила по рокові, аби довше мати мізерні пільги від держави. Не дивуюся, що кривавий сталінський режим за це її та інших подібних «злочинниць» не розстріляв і навіть не посадив. Бо треба ж було комусь тих напівсиріт ростити та ще й у колгоспі від зорі до зорі за паличку-трудодень горбитися…

Похорони батька запам’яталися тим, що яскраво світило сонце, а потім накрив усе рясний дощ. І знову – яскраве сонце. Скінчився поминальний обід – і в обійсті несподівано з’явився немолодий пес. Втім, ніхто не здивувався, бо в ті часи такі обіди ще робили по домах, відповідні запахи могли привабити собаку. Але він був не тутешній, бо село в нас невелике, і люди знали всіх «стражів». А ще на шиї розповзався великий лишай – саме через це хтось і міг його вивезти подалі від хати.

Світлої пам’яті моя дружина Галина працювала в аптеці, тому і взялася лікувати Барсика (так дітвора його назвала). Але рана гоїлася повільно. Аж якось Галина випадково почула на роботі розмову двох бабусь-відвідувачок. Одна радила іншій, як вивести у собаки лишай – сумішшю солідолу і… свіжих куряків. У нас цю не вельми приємну і безпечну процедуру вміло виконав за допомогою грубих рукавиць і рибальського підсака швагер Іван. На диво, рана справді швидко загоїлась.

Серед тижня Барсика підгодовувала сусідка Ганна, яка наглядає за нашою хатою, а на вихідні ми поверталися, запасаючись собачими ласощами. Коли недільного вечора від’їжджали, наш охоронець біг півтора кілометра за машинами до шосе, а потім повільно повертався додому. Але так було недовго. Надалі, помічаючи наші збори в дорогу, він опускав голову і з ображеним виглядом плентався до Ганни. Коли ж по завершенні робочого тижня повертались – весело виляв хвостом. Щоправда, скільки саме років так він прожив у нас, уже й не пам’ятаю.

Та історія могла б забутися взагалі, якби подібне не повторилося. Майже п’ять років тому померла Надія Іванівна – мати Галини на Хмельниччині. Ми виконали її волю – не замовляти обідів ні в яких кафе, а готувати їх лише дома. І ось скінчилася трапеза – одразу ж біля паркана з’явився собака. На вигляд – породи лайка. Його нагодували, він нікуди й не збирався зникати. Але в нас був гарний молодий песик, привезений з Вінниччини, тому найближчі сусіди за кілька днів після того взяли лайку на прив’язь поруч із тестевим подвір’ям, він донині «підпрацьовує» на дві садиби.

Коли три з половиною роки тому раптом не стало Галини, не помітили ніяких подібних пригод. Мабуть, тому, що вся родина була просто шокована. Але днями відійшов у вічність її батько Василь Іванович – у віці 82 роки. Отже, наші батьки пройшли однаковий життєвий шлях.

У день похорону я ніяких дивних речей не помітив. А наступного ранку мав їхали до Старокостянтинова оформляти необхідні в таких випадках папери. Підійшовши до дверей, почув знадвору наполегливе котяче нявкання. Відчинивши їх, упізнав кішку Леську. Вона приходила сюди раніше з Валентиною – жінкою, яка допомагала в догляді за дідусем. Тримаючи в зубах кошеня, Леська впевнено увійшла до веранди. Я покликав Оксанку, якій випало бути єдиною внучкою Василя Івановича. Удвох із чоловіком Сашком вони м’яко вистелили картонну коробку, куди, як згодом виявилось, кішка принесла іще четверо дитинчат.

Незважаючи на те, що область чужа і ще навіть до адмінреформи райцентр знаходився дуже далеко, в Старокостянтинові мені вдалося справитись швидко. Того ж дня, як це робить більшість родичів здалеку, відспівували дома «дев’ятий день» за участі священника і півчих. Вікно було відкритим. Раптом у нього влетіла ластівка, посиділа то на карнизах, то на іконах і вилетіла. Потім їх прилетіло дві. Всівшись на образах, вони слухали спів. Перебували там і коли тривав обід, після якого вилетіли. Отець Анатолій розповів, що це не перший такий випадок у нього. Тільки попереднього разу точно так вчинили горобці.

Оксанка в ті дні була дуже засмученою. Але кошенята і ластівки дещо підняли настрій:

– Хоча й не стало дідуся, але ці пригоди підтверджують, що життя триває і потрібно триматися. Від побаченого мені стало легше…

Повернувшись на Вінниччину, лише тепер мав змогу роздивитись Фейсбук. О! На жаль, не дожила до століття, померла 97-річна моя колишня теща Олександра Іванівна. Телефоную до Вищої Кропивни: коли то сталось? Виявляється, 26 травня. Тобто в один день з Василем Івановичем! Неабиякий збіг. Принагідно ще один цікавий факт. Вона народила й виростила трьох дочок, які в свою чергу мають шість дочок і сім внучок. Чоловічого роду в бабуні Олександри лише один внук – вже одружений, але дітей ще не має.

Якось я вже писав, що наше покоління по школах намагалися зробити войовничими атеїстами. Але далеко не все можна пояснити за допомогою знань, отриманих на уроках фізики, хімії, біології і т. д. Щось тлумачити тут важко, незбагненних речей вистачає. Тому лише навів факти.

Микола КАВУН

Фото автора