Ливарниця-стрижневиця
45-й завод – одне із небагатьох вінницьких підприємств, де зберігся ливарний цех. Поряд з чоловіками – плавильниками сталі, чавуну, кольорових металів і ливарниками – на цьому шкідливому виробництві працюють і жінки. Їхня функція скромніша за чоловічу, але не менш важлива і відповідальна: виготовлення форм для тих чи інших виробів, в які заливається розплавлений метал.
Ця посада у жінок називається «стрижневиця». Робота здається монотонною, але працівницям, які її виконують, вона подобається. Кажуть, справа по-своєму цікава і хвилююча, – відчуваєш, як, у прямому сенсі, стоїш біля витоків появи майбутнього виробу.
У часи Радянського Союзу в ливарному цеху 45-го заводу працювало 80 чоловіків – ливарників і плавильників і 9 жінок-стрижневиць. Сьогодні працівниць тут лише троє, чоловіків – восьмеро. Майже всі вони поважного віку, давно на пенсії. В числі старожилів-стрижневиць – Валентина Вікторівна Кліщук, яка на 45 ЕМЗ працює сорок шість років. З них сорок один – у ливарному цеху.
Робочий день пані Валентини розпочинається тоді, коли ще все місто спить – о шостій ранку – і триває до 12 години дня. Такий графік обумовлений специфікою роботи трудівниці: їй потрібно разом з напарницею Ольгою Василівною Гончар до приходу чоловіків-плавильників (вони розпочинають роботу о сьомій тридцять) висушити, остудити і почистити готові форми, у які заливатиметься метал.
А ще на тривалість робочого дня впливає шкідливість умов праці. Бо жінкам на цій дільниці доводиться постійно мати справу з порошком графіту, яким вони посипають форми, а також частково дихати повітрям цеху, в якому плавиться метал.
Форми для майбутніх виробів Валентина Вікторівна виготовляє з піску двох видів і спеціального клейстера декстрина, зверху усе посипає спеціальною чорною землею. Каже, робота лише на перший погляд здається одноманітною і нудною. А насправді вона має свою принадність, бо нерідко доводиться робити щось нове, не схоже на попереднє. Задля цього використовуються різноманітні форми для виробів від кількасот грамів до 25-30 кілограмів, і навіть гігантські – на двісті кілограмів. Форм вагою 25 кілограмів за день роблять по 12 штук, піднімають їх і ставлять на стелажі самотужки.
Раніше Валентині Вікторівні в роботі допомагав її чоловік, Петро Іванович, нині покійний. Він теж працював у ливарному цеху заводу, на ділянці, де плавили чавун.
Ливарному цеху 45 ЕМЗ Петро Іванович віддав 33 роки свого життя. На завод він прийшов працювати першим, Валентина Вікторівна за ним, в 1975 році: привабила перспектива роботи на даному підприємстві. А саме – пристойна зарплатня і можливість отримати житло. До цього два роки працювала бібліотекарем, рік на хлібозаводі.
На 45-му жінка п’ять років була комірником, потім перейшла в ливарний цех, де був вдвічі більшим оклад – 250 карбованців – на той час великі гроші. Стільки ж отримував і чоловік Петро Іванович.
– Перейшла у «ливарку» тому, що мріяли з чоловіком придбати автомобіль, – посміхається пані Валентина. – Бо дуже далеко було добиратись у село до батьків: від Вінниці майже 100 кілометрів до головної траси, і потім ще вісім кілометрів полями. Прийшла сюди, тож так і залишилась тут. Мені уже 69 років, вийшла на пільгову пенсію в 50. Поки що, слава Богу, почуваюсь нормально. Кожен рік ми проходимо медичну перевірку, підліковуємося, самі себе бережемо. Бажання працювати є, та й і ходити на роботу спонукає невелика пенсія. Здоров’я ще дозволяє. А далі, як Бог дасть.
Сергій БАРАНЧУК .
