«Любіть своїх дітей, поки вони з вами»
Якщо ти прагнеш справедливості – спочатку досягни її у себе вдома…
Діти ніколи не осягнуть того, що коли ми на них кричимо — ми, немов хочемо заглушити у своєму серці той біль розчарування, від якого може вмерти наша душа і велика любов до них. І цей крик не спонтанний. Декілька місяців, а може, й років, ми терпіли і не розуміли: як так можна. Дивувались, зважували, вмовляли себе закрити очі і мовчати… і – не витримали. Якщо ми цього не зробимо, не скажемо, не зупинимо – цього не зробить ніхто. А наслідки можуть бути фатальні. Тому й не мовчимо! Ви ж наша кровинка. Хірург, коли видаляє пухлину, також робить боляче. Інакше вона там оселиться назавжди.
Найбільшою своєю помилкою вважаю саме те, що завжди прагнула стати подругою своїй доньці. Що це найбільша дурість, яку може допустити матір, я дізналася набагато пізніше, коли донька була вдвічі старшою за цей вік.
Одна мастита психологиня переконливо запевняла: «Дружити зі своїми дітьми ви будете тоді, коли вони проживуть хоч половину вашого життя… Не потрібно радитись із донькою-підлітком, вирішувати свої проблеми з нею, немов вона, ще не маючи аніякого досвіду за плечима, здатна їх вирішити…»
Проте донька-підліток брала активну участь у вихованні молодшого братика. Буквально керувала процесом, коли його потрібно було провчити, вміло маніпулюючи мною, матір’ю, провокуючи карати братика набагато жорстокіше, ніж була його провина. Я почувалася дикою скотиною після такої екзекуції. А син, якого я любила всіма фібрами своєї душі, все більше від мене віддалявся.
Хіба це можеш усвідомити, коли в цей процес втягнений особисто? Думаєш: зарубцюється… і – помиляєшся.
Коли я читаю вітальні листівки сина до досягнення ним восьмирічного віку, помітно, що він мене любить. А потім – розчарувався і збайдужів, припинив довіряти словам, тому що діла були в іншій площині. Він реально боявся материнського гніву. А я продовжувала його любити, хоч і усвідомлювала, що емоційний зв’язок розірвано.
«Якби молодість знала, якби старість змогла» – дуже сумні слова.
Найстрашніше те, що нічого ніколи не можна повернути назад. Ні кинуте зле слово, ні жест, ні вчинок. «Любіть дітей своїх. Нехай свої невиплакані сльози вони виллють на ваших могилах», – хтось сказав правильно. Але ще влучніше сказав Януш Корчак: «Любіть дітей своїх, поки вони з вами».
Звичайно, треба вчитись лавірувати у цих стосунках. Інколи прикидатись, робити вигляд, що щось не помітив, повз щось пройти, не акцентуючи уваги на чомусь… Але – стоп. Нащо прикидатись при рідних? Якщо ти будуєш світ справедливості у своїй родині – можливо, варто бути чесним до кінця? Оголюючи нерви?! Але ми знаємо: рідні – найближча мішень, в яку влучаєш без промаху. У самісіньке серце і – надщерблюєш його, а щоб відновити до попереднього стану – треба докласти максимум зусиль. А це не вдається через те, що втрачено довір’я…
Чомусь в уяві виринуло дзеркало, яке можна вимити від бруду… А в стосунках із точністю до навпаки. Вони щезають, випаровуються, як ефірні олії, не залишаючи після себе в повітрі з часом нічого, але залишають жирну пляму назавжди на тканині. Ось так працюють і образи.
Людина дослівно забуває, що і як ви їй сказали, але ніколи не забуде, що вона при цьому відчула. І хочеш чи не хочеш, а цей стан постійно виринатиме у її підсвідомості у найбільш непередбачуваний момент.
Найважливіше і найважче завдання — виховання Людини. Усі батьки мріють бути гарними батьками, але вони не застраховані від помилок, які іноді важким тягарем лягають на долі їхніх дітей.
Є люди, які ніколи не забувають, як їх образили, і постійно живуть і повертаються до цього негативного стану. Одна жінка роками мучиться різними невиліковними хворобами. Захворіла на рак. Як виявилось: усі свої образи вона завжди носить із собою, як та пташка, яка постійно збирала каміння і назбирала його стільки, що вже не змогла літати.
Літайте частіше. Не лише у мріях. Позбавляйтесь своїх образ, незалежно від того, хто їх вам завдав: рідний, близький чи чужий. Знаючи, що найболючіші рани завдають ті, кого ми найбільше любили, великодушно пробачте їм, адже скоро їх може не бути.
Образа – такий мізер порівняно з тим, що ви втрачаєте людину назавжди. Якби ми про це пам’ятали, ми б інакше ставились до дрібниць, які викликають наше невдоволення, гнів.
Бережіть своїх рідних, тому що вам їх ніхто не замінить. Пробачайте їхні помилки, похибки. Нині є дуже гуманна істина: «Краще бути неправим, але щасливим». Змагатися, хто кого і кому більше забив голів у ворота – витрачати енергію не за правильним вектором.
У сім’ї, як ніде, найчастіше потрібно послуговуватись твердженням:
«Коли я бачу (чую, помічаю)… (опишіть ситуацію, яка вас засмучує),
я відчуваю себе приниженим, проігнорованим, незначущим, невидимим і т.д. Я дуже прошу тебе (вперше з’являється ти, тебе) більше так не чинити.
Ми приходимо у цей світ, щоб удосконалити його і себе в ньому також. Отож, змінюйтесь самі і світ навколо. Поле діяльності широке – стосунки з близькими.
Наталя АНДРІЙЧУК
