Людина з великим серцем

Історія з продовженням

Кілька років тому «Вінниччина» вже писала про мешканця Козятина Володимира Шульгу. І скажу, що тоді героєм нашої публікації Володимир Іванович став зовсім не випадково. Уявіть собі вже немолодого чоловіка, котрий самотужки поставив себе на ноги після перелому хребта. І зробив це настільки професійно, що лікарська комісія навіть зняла з нього інвалідність. Важко повірити, але факт залишається фактом. Більше того, після зцілення, яке інакше, ніж чудом, навіть назвати складно, Володимир Шульга створив громадську організацію і заходився залучати до спорту місцевих дітей-інвалідів. А оскільки має фахову спортивно-педагогічну освіту, то невдовзі його підопічні почали підкорювати спортивні вершини не лише обласного, а й загальноукраїнського і навіть міжнародного рівнів.

Зараз Володимиру Івановичу 65, і він переймається створенням у Козятині Реабілітаційного центру для інвалідів, причому не лише дітей, а й дорослих. Саме це й спонукало його звернутись до газети з надією, що «може, знайдуться небайдужі люди і допоможуть у цій справі…»

«Мені було так важко, як ніколи…»

Втім, історія мого співрозмовника така, що я переповім її ще раз, тим більше, що нинішнє бажання Володимира Івановича прислужитись знедоленим людям дуже тісно пов’язане із пережитим ним самим особисто.

Сталось так, що одного весняного дня 2009 року він із власної необережності потрапив під потяг. Лікарі поставили діагноз: компресійний перелом хребта. А це означало, що для того, аби кістки зрослись, необхідно лежати без руху мінімум два місяці на рівному дерев’яному щиті. А далі – інвалідний візок, та й то, якщо пощастить. Але це згодом, а перші дні й тижні для Володимира Шульги були просто пекельними. Не доведи нікому, Господи, бути лежачим хворим. І не просто хворим, а скажемо відверто – безнадійним… Ніхто й не сподівався, що він вже колись підніметься. Тож через три місяці після того, як Володимира Івановича привезли з лікарні додому, від нього пішла дружина – не витримала. А от семирічний синок Женя тата не покинув. І все допитувався дитячим голоском: «Тату, ти ж встанеш? Ти ж будеш ходити?..».

– Тоді мені було так важко, як ніколи раніше, – пригадує ті пекельні місяці Володимир Шульга. – Я за фахом вчитель фізичного виховання. Все життя дружив зі спортом: бігав, плавав, підтягувався на турніках, віджимався на брусах, грав у теніс, веслував на човнах. Тобто, звик навантажувати себе і постійно рухатись. А тут раз – і все обірвалось. Плюс постійні сильні болі день крізь ніч. Лікарі заборонили мені вставати. Категорично!.. І я сам розумію: хочеш, аби твій стан бодай трохи покращав – лежи і терпи. А тут, дивлюсь, починає здавати організм. Дедалі важче й важче дихати, руки й ноги стали кволими й тоненькими, м’язи атрофуються… Лежу сам, довмирую. Синок зранку до обіду в школі, тільки раз чи два на день прийде віруюча сусідка – принесе їсти. Ну ще вряди-годи приходили провідати друзі. Так, якісь газети принести, поговорити, – все ніби легше.

– І от якось мені до рук потрапляє одна київська газета, – продовжує співрозмовник. – Читаю і не вірю власним очам: якийсь столичний вчений, котрого звати Арнольд Михайлович Грішман, поставив на ноги колишню олімпійську чемпіонку з гімнастики. Вона у дуже молодому віці під час змагання зламала хребет і лікарі нічим не могли зарадити. А цей Арнольд Михайлович, який навіть не лікар, а фізик-математик, завдяки своїй методиці, через три місяці повернув її здоров’я. Звісно, після цього вона вже не виступала, але ж ходила, а не їздила в інвалідному візку! Після прочитаного я був просто шокований. Швиденько телефоную до свого товариша, який і приніс мені цю газету. Прошу знайти телефон Арнольда Михайловича. Знаходить. Телефоную до Києва і розповідаю, що зі мною трапилось. Грішман слухає і запрошує мене до себе. Відповідаю, що не можу приїхати, бо нетранспортабельний. Тоді Арнольд Михайлович каже, щоб приїхав хоч хтось, аби він навчив своєї методики і показав вправи. Прошу дружину, вона тоді ще була зі мною. Жінка їде до столиці, розпитує Арнольда Михайловича і привозить від нього комплекс вправ, які я маю виконувати щоденно через кожних дві години.

Життя – це рух!

– Суть запропонованих вправ була у невеличких коливальних мікрорухах, – пояснює методику Володимир Шульга. – Людина, коли лежить, у неї порушується кровообіг. Від цього страждають м’язи, хрящі, суглоби, які недоотримують поживні речовини. А оці мікрорухи ніби проштовхують кров за призначенням, і тканини відновлюються, регенерують, особливо у місці травми. Людина немовби відживає. І ще дуже допомогла надія та віра у власні сили. Мовляв, я виконую спеціальні вправи, і раз іншим людям допомогло, то мені теж має допомогти. Десь вже через тиждень з’явились перші ознаки покращення. Це ще більше підштовхнуло до роботи – є прогрес, а отже я на правильному шляху. Згодом до мікрорухів почав додавати дуже-дуже легенькі вправи на прес, руки, ноги, шию, плечі. Потім став працювати над диханням: надувати гумові кульки, дихати за системою йогів. І от десь за місяць-півтора, досі пам’ятаю цей день, це було 7 червня 2009 року о 2 годині ночі, ніби чую голос в голові: «Ну, вставай. Годі лежати!»  Я вперше встаю і, чіпляючись руками за стінку й поручні на сходах, спускаюсь із п’ятого поверху донизу і сідаю надворі на лавочці. Поки добрався, вже й світати почало. І так добре навколо: тихо, тепло, пташки стали співати. І в мене душа співає: це ж я уже сам встав і більше не лежу, можу сидіти! Серед ночі телефоную другові: «Приїдь до мене і завези на ставок…» Привозить, і я на колінах залажу на мілководдя й талапаюсь. О, це відчуття не можна було передати словами. Немов другий раз на світ народився. Ось там, на тому ставку, я прожив аж до холодів. Водойма мала орендаря, але він, спасибі йому, мене не гонив. Дозволив спорудити шалаш, ловити рибу, а найголовніше – досхочу плавати. Синок разом із друзями на велосипедах привозив мені їжу, а я продовжував працювати над собою і відновлюватись…

Допоміг собі – допоможи іншим

І знаєте, таки відновився. Пам’ятаєте, оту гімнастку – олімпійську чемпіонку з першої частини розповіді, яка після страшної травми почала ходити? Так само і Володимир Іванович. Він теж став рухатись самотужки і не просто ходити, а й помаленьку бігати, підтягуватись на турніку, займатись гантелями й штангою, розтягуватись. Практично все так само, як і до нещастя. Зрозуміло, що в розумних межах, але ж на своїх двох, а не в інвалідному візку, як пророкували йому ескулапи. Більше того, лікарська комісія навіть зняла з нього інвалідність третьої групи. Уявляєте? Тут одні «болящі» лікарняні пороги з дня у день оббивають, грубі гроші на хабарі пропонують, щоб призначили омріяну інвалідність, а він – ні. Приходить, а лікарі дивляться то на нього, то в папери: «Це ви? – Так, я. – Не може бути?! А ну нахиліться вперед. Нахиліться назад. Вліво. Вправо…» Нахиляюсь, виконую різні вправи. А вони всі в один голос: «Так це ж чудо!.. Ви, шановний, зробили чудо!..»

А потім у житті Володимира Шульги з’явився спортивний клуб «Повір у себе», який об’єднав у своїх рядах дітей-інвалідів.

– До травми не раз знаходив інформацію про спортсменів-інвалідів, як дітей, так і дорослих, котрі демонстрували фантастичні результати на різних спортивних змаганнях, – продовжує розповідь Володимир Іванович. – Завжди дуже захоплювався ними, силою їхньою духу. І от я вирішив організувати дітей-інвалідів, щоб вони мали можливість реалізувати себе у спорті. Спершу поїхав на консультацію до Вінницького регіонального центру з фізичної культури та спорту інвалідів «Інваспорт». На той час там працював Петро Миколайович Балака. Він мені порекомендував дві речі. По-перше, існують чотири нозології, з якими можна працювати. Це порушення зору, інтелекту, опорно-рухового апарату та слуху. Тобто, брати до себе дітей із такими захворюваннями. І, по-друге, щоб працювати з дітьми та молоддю на громадських засадах, необхідно створити і зареєструвати громадську організацію. Що й було зроблено. Потім зібрав списки дітей, і де пішки, де велосипедом, а де й попутним транспортом об’їздив усі села нашого колишнього Козятинського району. Доводилось багато спілкуватись із дітьми та їхніми батьками, переконувати, доводити, казати, що це все безкоштовно і так далі. Таким чином було набрано чотири групи по 8-10 дітей у кожній. Звичайно, далеко не всі вони відвідували тренування, але невдовзі сформувалось сильне ядро зі справжніх любителів спорту. Звичайно, спершу батьки сумнівались у результатах наших тренувань. Але коли почали бачити, як ми на нашому міському стадіоні «Локомотив» тренуємось, як їхні діти бігають, стрибають, фізично розвиваються, то почали про нас думати вже трохи інакше.

«Спершу у нас ніхто не вірив»

– Я намагався з кожною дитиною працювати індивідуально, – зазначає Володимир Шульга. – Звертав увагу на тілобудову, особливості характеру, темпераменту, щоб виявити, який вид спорту буде для кожного найбільш підходящим. І невдовзі пішли результати. Першою ластівкою стала Марія Шпатківська. Зараз вона живе і тренується у Вінниці, майстер спорту, член збірної команди України з метання списа, диска й штовхання ядра, кандидат на Параолімпійські ігри, які мають пройти у Токіо нинішнього року. А вперше її до мене привели у дев’ятирічному віці, і ми разом їздили на змагання до Києва, Запоріжжя, Миколаєва. Або ось інший приклад – Сашко Мельник. Я довго думав, куди його «застосувати», і зрештою відвіз до вінницького тренера-борця Миколи Костенка. Так за чотири роки він із нього виховав майстра спорту, члена збірної України і кандидата на Дефлімпійські ігри. Так само й Інна Гречата, котра наразі стала бронзовим призером чемпіонату світу з тенісу. Саме у нас вона вперше взяла до рік тенісну ракетку. Потім пішли змагання, і на одному із чемпіонатів у Чернігові її розгледіли столичні тренери, й вона пішла далі по спортивній лінії. А я і досі пам’ятаю, як її мама дуже довго у мені сумнівалась і не хотіла «віддавати» дитину.

«Хочу допомагати всім…»

На жаль, спортивні заняття доводилось проводити або на вже згадуваному стадіоні «Локомотив», або проситись «під дах» тутешніх навчальних закладів. Адже свого приміщення спортклуб досі не має. І навряд чи матиме найближчим часом. Адже попередній міській владі було не до цього, а нинішній?.. Теперішня влада дипломатично не каже «так», і не говорить «ні», але фінансування як не було, так і нема.

– Я розумію, що у місті чимало економічних проблем, а тут ще й епідемія коронавірусу, якій кінця-краю не видно, – пояснює Володимир Шульга. – Тому хочу самотужки, за кошти небайдужих людей, заснувати у Козятині Реабілітаційний центр для інвалідів, і не тільки для дітей, а й дорослих. Колись така установа у нас вже була, однак у силу різних причин вона припинила існування. От мені й хочеться відродити цю справу. Там мають працювати тренери, психологи, реабілітологи.  Наразі місто має два інклюзивних центри для дітей-інвалідів. Але у них не спортивне спрямування, а більше освітнє. А я хочу зосередитись на спортивній реабілітації. Тим більше, що є результати як мої особисті, так і моїх вихованців. До речі, в Одесі такий центр вже давно працює. Заснував його Борис Давидович Литвак. У нього сталась трагічна історія. У молодому віці захворіла й померла донька. Вона, до речі, й запропонувала ідею створення центру. Потім до цього доєдналось чимало благодійників. Знайшли земельну ділянку, спорудили приміщення, басейн, завезли коней, віслюків. Діти з ними граються, спілкуються і таким чином оздоровлюються. Тому маю думку поїхати туди, поспілкуватись. Може, вони мені чимось допоможуть. Підкажуть, як шукати інвесторів, писати грантові програми, бо для нашої місцини такий центр дуже необхідний. Для прикладу, тільки по місту й колишньому Козятинському району маємо більше двох тисяч інвалідів. І чималій кількості з них можна було б допомогти, адже існують спеціальні методики. Тільки потрібно знати, як це робити, щоб наші земляки відчували себе повноцінними й насолоджувались життям незалежно від фізичного стану. Люди ж думають, що коли в когось якась біда трапилась, то зразу слід бігти в аптеку. Так, медикаменти на певному етапі допомагають, полегшують стан, але ж не лікують. А от фізичні вправи дають винятково сильний ефект. Крім цього, потрібно змінити харчування, систему власних поглядів на життя – це теж дуже важливо. Все ж іде від голови. Якщо людина вірить у власні сили, у краще майбутнє, то воно і спрацьовує. А коли зневірюється – все валиться під укіс. І тут вже нічого не вдієш. Тому ми й хочемо допомагати повірити в себе, знаходити можливості виправляти своє здоров’я і жити повноцінним життям далі.

Олег КРИВОНІС

м. Козятин

На фото: Володимир Шульга разом зі своїми вихованцями