«Люди повинні знати правду…»

Уже 15 років у Гайсині діє народний музей «Пам’ять Чорнобиля». Відкрито його було 2006 року – якраз на 20 річницю катастрофи на Чорнобильській АЕС. На той час в Україні це був третій музей, присвячений цій тематиці, та один із перших на Вінниччині. До речі, в нашій області він і до сьогодні залишається єдиним, якому присвоєно статус «народного».

Завідує музеєм учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС І категорії, інвалід ІІІ групи, 69-річний Микола Поворознюк. 1987 року він за три з половиною місяці здійснив 44 виїзди в промзону ЧАЕС. Відтак, що таке «мирний атом», знає не з газетних вирізок.

А ще Микола Іванович – учасник бойових дій в Афганістані, депутат трьох скликань Гайсинської районної ради, Почесний громадянин міста Гайсин, Почесний донор СРСР і України (як сам каже: «За своє життя здав 5-6 «півторашніх» відер крові) та ветеран праці. За професією медичний працівник він віддав медицині понад чотири десятиліття життя. Спершу 10 років – у війську, а потім – 32 роки – фельдшером виїзної бригади «швидкої допомоги» Гайсинської ЦРЛ. Відтак, в цілому має аж 56 років загального трудового стажу. Автор двох книг, присвячених чорнобильській тематиці. Нагороджений чотирма орденами та великою кількістю медалей і нагрудних знаків (більше трьох десятків).

– Ідея створення музею виникла в нас давно, – каже він. – Десь невдовзі після заснування районної організації «Союз Чорнобиль України» у 1992 році. Тим більше, що хлопці-ліквідатори, котрі повернулись із 30-кілометрової зони, попривозили звідти чимало різноманітних речей. Одяг, засоби захисту, прилади вимірювання, не кажучи вже про величезну кількість фотознімків, – все це потрібно було якось так чи інакше показати людям. От ми й вирішили звернутись із цим питанням до місцевої влади, аби нам допомогли створити «чорнобильський» музей. Тим більше, що в районі вже існував позитивний приклад – народний музей, присвячений участі земляків-гайсинчан війні в Афганістані.

Втім, спершу, як то водиться, кілька років довелось походити по районному начальству. А в нього звична «пісня»: то «нема місця», то «нема коштів»… Однак після того, коли місцеві «чорнобильці» запевнили, що «все зроблять самі», зрештою приміщення знайшлось на території міського Будинку школярів та молоді. І дійсно, самотужки зібрали кошти, залучили спонсорів, зробили ремонт, виготовили стенди та оглядові столи. І 26 квітня 2006 року акурат на 20-річницю Чорнобильської трагедії музей прийняв своїх перших відвідувачів. Крім цього, того ж дня у міському сквері Слави було відкрито ще й пам’ятний знак, приурочений цій трагічній даті. А в грудні наступного року постановою Вінницької колегії управління культури й туризму музею було присвоєно звання народного. Тож відтоді установа перейшла під «юрисдикцію» Міністерства культури України, цим самим убезпечивши її від усяких несподіваних «реорганізацій» чи «закриття».

Але повернімось до музею… Його експозиція складається із чотирьох розділів. З них можна дізнатись про те, як розгортались події далекого 26 квітня 1986 року, хто став на дорозі «мирного атому», врятувавши все людство від катастрофи планетарного масштабу, а також, як позначилась аварія на ЧАЕС на Україні, Вінниччині та Гайсинському районі зокрема.

– У нас в районі на початку 90-их років минулого століття було 263 особи, котрі постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, – каже Микола Іванович. – 190 із них – це ліквідатори. Решта – евакуйовані переселені із Київської та Житомирської областей. Так 74 людини вже відійшли у засвіти. Про всіх них можна дізнатись інформацію тут, в музеї. А загалом в Україні постраждало понад три мільйони людей, радіоактивного забруднення зазнали 54 тисячі кв. км. Для прикладу, у Гайсинському районі 14 населених пунктів також зазнали суттєвого радіоактивного забруднення.

Окремо можна ознайомитись із історією становлення Гайсинської районної організації «Союз Чорнобиль України». У січні 2002 року її, як кращу громадську структуру, було нагороджено Перехідним прапором Вінницької обласної організації «Союз Чорнобиль України». І до цього часу цей прапор перебуває у гайсинчан. Він став музейним експонатом.

– Бачите, скільки маємо різноманітних предметів, – показує співрозмовник. – Фото, особисті речі, засоби контролю, респіратори, накопичувачі, різноманітна література, газетні публікації. Все це збиралось роками. У кожного з них власна історія. Свого часу дуже велику допомогу нам надав начальник Вінницького обласного управління з надзвичайних ситуацій облдержадміністрації Сергій Вовченко, котрий забезпечив нас різноманітною вимірювальною тогочасною апаратурою. Тепер такої не знайдеш, все ж нове, а в нього вона зберігалась списаною у підвалі управління. То я привіз до Гайсина всякого устаткування цілий невеличкий причіп.

А щоб аж геть занурити відвідувачів у атмосферу 30-кілометрової зони відчуження, в музеї стоять три манекени, одягнені у форму радіолога-дозиметриста, працівника атомної станції та призваного через військкомат «чорнобильця»-ліквідатора. Всі вони вбрані відповідним чином. «Дозиметрист», для прикладу, у повному костюмі хімічного захисту: з протигазом, респіратором, у гумових рукавицях, панчохах, з переносним універсальним радіометром і планшетом. Саме радіологи-дозиметристи першими заходили на об’єкти, де мали проводитись роботи, проводили заміри і давали чи не давали відповідний дозвіл. А от «працівник станції» одягнений у своєрідну уніформу: брюки, білу курточку, шапочку та респіратор-«лепесток». За словами Миколи Поворознюка, він «ніби знав, що має колись організовувати музей, тому випросив саме цей одяг у хлопців». І, нарешті, манекен ліквідатора, якого мій співрозмовник називає «чорнобильським партизаном». Уявіть собі людину, котра одягнута у військову форму: зелене х/б, фляга, котелок, взуття, головний убір – все, як було 35 років тому. До речі, як наголошує Микола Іванович, саме ці експонати викликають найбільше зацікавлення у екскурсантів. Як правило, дітей: вихованців тутешніх дитсадків, шкіл та медичного коледжу. Але це було до карантину, коли відвідувачі приходили цілими групами.

Є серед експонатів, на думку Миколи Поворознюка, і найбільш цінні. Скажімо, книга, подарована 2007 року земляком із Москви. Називається вона «Чернобильская катастрофа: 20 лет спустя». Її було видано до 20-річчя аварії тиражем лише тисячу примірників, і в ній колектив авторів намагається «переконати» читачів, що пожежа на 4 енергоблоці ЧАЕС сталась через помилку персоналу, а не проведений злочинний експеримент.

– Намагаються переконати всіх, що академік Анатолій Александров, «батько» реактора РБМК – 1000, тут ні до чого, – зазначає Микола Іванович. – Мовляв, у всьому винен «людський фактор», а проводити експеримент із економії ядерного палива наказу із Москви не було. Його суть полягала в тому, що з метою економії палива спершу слід «розігнати» реактор до високих температур, а потім його повністю «заглушити», опустивши всі 121 графітовий стержень в активну зону. Розпечений реактор дасть багато пари, яка крутитиме турбіни в межах 8-10 годин, що дозволить зекономити певну кількість палива. Але сталось так, що коли реактор «розкочегарили», то від високих температур деформувались направляючі, якими рухаються графітові стержні. І вони не змогли стати на визначене місце. Крім того, із 24 графітових стержнів, які мали б бути постійно в активній зоні, залишили тільки 8, бо ж хотіли максимально розігріти реактор. От і розігріли. Один дав злочинний наказ, інші його виконали, порушивши всі попередні інструкції. Температура в реакторі почала зростати. Доросла до критичної межі, внаслідок чого стався вибух, витік радіації і пожежа. І хтозна, чим би скінчилось, якби не героїзм пожежників, інженерів та шахтарів. Одні гасили полум’я зверху. Три інженери пішли і випустили воду із ємностей з-під реактора. Якби не вони, то реактор міг пропалити дно, досягнути води і вступити з нею в реакцію. Вийшла б воднева бомба, після вибуху якої здетонувала б решта реакторів. Словом, могло трапитись так, що життя по всій Європі було б знищене. І наостанок скажу про шахтарів. Вони проклали тунель під реактор і закачали туди бетон. Їх було триста чоловік, то я на них так і кажу: «300 спартанців». Ось так…  Академік Александров запевняв у безпечності реактора, що «його можна спокійно поставити на Красній площі у Москві», але чомусь «втулили» його нам, під Києвом…

– А загалом експонати поповнюються постійно, – продовжує Микола Іванович. – Я дуже уважно відстежую все, що публікується у різних виданнях і має «чорнобильське» спрямування. От вийде у «Вінниччині» стаття про наш музей, то ця публікація також займе місце в експозиції. Головне, щоб люди не забували того, що сталось у квітні 35 років тому. Тому вони мають знати правду про все, аби така біда більше ніколи не повторилась. Людська пам’ять має властивість забувати, а таке забувати не можна.

Олег КРИВОНІС

м. Гайсин

На фото: Микола Поворознюк

Приміщення музею

Пам’ятний знак, приурочений аварії на ЧАЕС

Фрагмент музейної експозиції