Майстер пера і наставник
Юрій Петрович Бондаренко (1923-1990) був яскравим представником і творцем так званої вінницької школи журналістики 1960-1970 років. Він працював пліч-о-пліч із такими ж знаними майстрами пера як С. Колесник, Є. Гуцало, П. Перебийніс, Микола Трублаїні, М. Зарудний, В. Яворівський, А. Бортняк, О. Чорногуз, В. Пастушенко, І. Волошенюк, Г. Усач, Д. Дереч, Л. Шаміс, А. М’ястківський, Ніна Гнатюк.., багатьом допомагав розправити творчі крила.
Тривалий час був заввідділом у редакції нашої газети, яка називалась тоді «Вінницька правда». Писав не лише високопрофесійні журналістські матеріали, а й цікаву художню прозу, частину з якої вдячні учні Бондаренка видали окремою книжкою до сторіччя свого незабутнього колеги і наставника.
У передмові до книги Юрія Бондаренка «Останній танк» журналіст і письменник Михайло Каменюк розповідає про те, як познайомився з Юрієм Петровичем, як мав честь протягом кількох років працювати поруч із ним у нашій газеті, як спілкувався зі старшим колегою про роботу, про літературу, про замовчувані сторінки історії, як переймав від нього тонкощі професії…
«По дорозі до Ямполя я вирішив завітати до знайомих у відділ сільського господарства обласної газети «Вінницька правда», куди перед цим надсилав з району свої замітки, здебільшого аграрного спрямування, – розказує Михайло Каменюк про своє переведення на іншу роботу в 1977 році, яке «поламав» Бондаренко. – Приязно зустріли мене заввідділом Юрій Бондаренко та його незмінна права рука Олексій Терещук. Розпиталися, дізналися, побажали успіху. Нічого гріха таїти, трохи й почаркувалися… У розумних, зрозуміло, дозах. Погомоніли – час мені в далеку дорогу до Ямполя, на автостанцію.
– Ви трохи з Олексієм посидьте ще, – каже Юрій Петрович. – А я на хвильку вийду, є термінова справа.
Повертається невдовзі по тому та й каже мені: «Про Ямпіль забудь. Я щойно від Орлика. Вже готовий наказ про призначення тебе спецкором нашого відділу»…
Орлик Володимир Петрович – це тодішній редактор «Вінницької правди», керівник небувалої в ті роки демократичності, сміливості у словах і вчинках, частенько – справжня кістка в горлі несамовитим обласним партократам.
Що тут казати! Мої почуття можна було порівняти, за футбольною термінологією, з почуттями футболіста, якого чекали в звичайній провінційній команді, але його перехопили у збірну СРСР!
Так почалася наша дружба з Юрієм Петровичем…».
Як згадує Михайло Каменюк, у сільськогосподарському виробництві Ю. Бондаренко був справжнім асом, знав майже все, з його друкованим словом рахувалися. Але коло знань та інтересів Юрія Петровича було значно ширшим. Він тривалий час вів власне журналістське розслідування про знищення чекістами композитора Миколи Леонтовича, хоча в той час ця тема могла коштувати журналісту свободи або й життя. Він знав і розповідав тим, кому довіряв, що на старому цвинтарі між універмагом і будівлею-«книжкою» поховані сотні воїнів армії УНР, січових стрільців, яких у Вінниці викосив тиф. Розказував і про своє фронтове танкістське минуле – як йому та іншим молодим хлопцям-червоноармійцям довелось не лише воювати з німецькими нацистами, а й чавити танками українців із УПА.
«Ми всі були юні, зовсім зелені, – з тугою в голосі сказав мені Бондаренко. – Війна взагалі завжди ведеться силами молоді, яка піддатлива пропаганді і мало що кумекає. Ми вірили комісаровим словам, що очищаємо Україну від решток бандерівських банд. А що інше і де, від кого ми могли тоді почути? Той «бій», та м’ясорубка снилися мені роками, приходили нічними кошмарами. Психологічно я так і не звільнився від того божевілля».
Юрій Бондаренко був великим трудоголіком. І коли молодший колега Михайло запізнювався на свій автобус та мусив ночувати на шкіряному дивані в редакторському кабінеті, то бачив, що Бондаренко додому не поспішає, а щось допізна строчить на друкарській машинці. Виявляється, то писались його прозові твори, які не стосувались газетної роботи.
Частина саме тих оповідань, повістей та нарисів увійшла до книги, виданої нещодавно обласною комунальною установою «Видавничий дім «Моя Вінниця» в серії «Твої люди, Вінниччино».
«Побачити свою книгу народженою Бондаренко не встиг. І впорядкував її аж тепер його вдячний учень – журналіст і письменник Віктор Мельник», – зазначено в передмові. Є на цих сторінках і повість «Останній танк», що дала назву книзі.
Юрій СЕГЕДА
