Матір Героя

Днями вранці я йшла на сесію Шаргородської міської ради і неподалік адмінбудівлі побачила жінку в чорному. Вона втратила на війні сина, який загинув, захищаючи своїх дітей, свою родину, своїх друзів та знайомих, захищаючи свою Україну.

Я добре знаю цю жінку, однак навмисне не вказала її ім’я. Бо скільки таких жінок в чорному вже є… І скільки ще буде…

Коли ми зустрілись, я пояснила їй, що зараз в міськраді буде Хвилина мовчання, яка проходить там кожного дня о 9.00.

– Я теж зайду. Хоч побачу свого синочка, – сказала жінка.

Фото її синочка висить на стіні в холі разом з іншими такими самими синочками, братами, чоловіками, яких тепер їхні рідні зможуть побачити лише на фото та відео. А ще пам’ять підкидатиме яскраві спогади з минулого.    

Спогади, коли синочок закричав в першу мить свого народження. Вперше сказав “мама”. Вперше зробив крок і вперше пішов до школи. Коли вперше загуляв і довелося вперше чекати його майже до ранку. Безліч таких «вперше» було у житті.

Але одне «востаннє», коли попрощався, міцно обійняв, сказав: «Все буде добре, мам».

Безліч «вперше» і лише одне «востаннє»…

Цю жінку ніхто не помітив та не побачив. І я спочатку подумала, що їй треба бути в центрі, що немає вона стояти поза спинами інших. Але горе, справжнє горе, ніколи не виставляється на показ. Воно дуже особисте, і спекулювати на ньому не можна.

Я не одразу зробила фото. Дочекалась, коли Хвилина мовчання закінчувалась. Спитала дозволу. Не хотіла фотографувати обличчя. На мою думку, то не етично.

Жінка пішла. Вона буде жити далі. Жити, прокидаючись кожного дня з думкою, що назавжди втратила найріднішу в світі людину. Жити з кривавою раною на серці, яка ніколи не загоїться і буде кровити вічно.

   Інна ФРІДКІНА,

депутат Шаргородської міської ради