«Мене мотивує любов до України», –

каже голова правозахисної організації солдатських матерів «Мальва», учасниця бойових дій, доброволець,  волонтерка та психологиня, 55-річна Людмила  Менюк. 

І це не просто слова, адже гірких випробувань та непоправних втрат, яких довелось зазнати цій жінці, вистачило б на багатьох. Втім, на повагу заслуговує інше – після усього пережитого вона знайшла у собі сили ще й жити для інших, зокрема, підтримувати побратимів, котрі повернулись із війни, допомагати  їхнім рідним та близьким. Адже, як сама каже: «З війни всі приходять пораненими. І часто-густо моральні травми набагато глибші й болючіші, ніж фізичні…»

«Не могли залишатись осторонь»

– З чого все почалось, – запитую Людмилу Анатолівну. – Як так сталось, що ви стали спочатку правозахисником, потім волонтером, а ще пізніше добровольцем-«айдарівкою».

– Старт дали події на Майдані восени та взимку 2014 року, – каже Людмила Анатолівна. – На той час я разом із сином Станіславом, як і тисячі й тисячі українців, були на заробітках у Москві. Там мала доволі успішний бізнес, а син працював медиком у приватній московській клініці. Але з початком російської агресії вирішили повернутись додому. А потім навесні та влітку 2014 року дуже велика кількість добровольців пішла на фронт. Багато хто з них загинув. А в нашому законодавстві такого поняття, як «доброволець», не існує. І ми з сином зрозуміли: потрібно створювати громадську організацію і займатись правозахисною діяльністю. Тому що і поранені добровольці, і родини полеглих виявились соціально незахищеними. Таким чином було створено правозахисну організацію солдатських матерів «Мальва». Назву, до речі, також дав Станіслав, коли почув пісню про мальви.

– Водночас займались волонтерською роботою, – продовжує жінка. – Їздили на фронт і забезпечували хлопців всім, чим могли: формою, взуттям, їжею, прицілами, тепловізорами. Ви ж самі знаєте, в якому стані було тоді наше військо – не вистачало найнеобхіднішого. Пізніше, у липні 2014 року, Станіслав пішов добровольцем у штурмовий батальйон «Айдар». А оскільки мав фах медика, то там він служив санінструктором.  27 липня його  разом із групою бійців біля міста Лутігіно накрили російські танки… Разом із ним тоді загинуло ще чимало хлопців.

«Стала бійцем «Айдару»

– До цього я часто бувала саме в цьому підрозділі, – зазначає Людмила Анатолівна. – Привозила допомогу, практично всіх бійців та командирів знала по іменах. Тому після загибелі сина також пішла служити до «Айдару». Пройшла курси з тактичної медицини і 16 січня 2016 року підписала контракт. Мала так само, як і син, працювати санінструктором. Хотіла потрапити саме в той підрозділ, де служив мій Станіслав. Але хлопці були категорично проти: «Ні, «Мальво», («Мальва» – це був мій позивний) ми тебе не можемо взяти на «першу» лінію. У твоїй родині вже є загиблий, і коли ще й з тобою щось станеться, то ми собі цього не вибачимо». Відтак, мені запропонували роботу діловодом технічної частини. Скажу відверто, на той час нічого в цьому не розуміла, але мені пощастило. Наш батальйонний зампотех був дуже освіченою людиною, і під його началом ніби закінчила військову академію. Так що невдовзі опанувала фах діловода. Потім пішла на підвищення – стала завскладом автомобільного і бронетанкового майна. Після цього мене перевели у штурмову роту, де прослужила звичайним стрільцем. Щоправда, після закінчення лідерських курсів та показавши свої знання в розумінні військової справи, стала головним сержантом штурмової роти. А потім сталось так, що не було кому очолити бронетанкову службу батальйону. І от мене викликає командир і пропонує зайняти цю посаду. Я йому кажу, що не готова, а він: «Мальво», ти зможеш!..» Так що крайня моя посада – це начальник бронетанкової служби батальйону. На ній я пробула два роки – аж до лютого 2020 року. І знаєте, щоб мені отак хто перед війною сказав, що я, жінка, буду займатись ремонтом та обслуговуванням танків, БМП, БТРів та БРДМів, то ніколи б цьому не повірила. Але справилась і з цим, хоча спершу було дуже важко. Однак завдяки підтримці моїх хлопців впоралась із завданням.

«Поняття «тилу» не існувало»

– Чи доводилось вам бувати на передньому краї, на так званій «першій» лінії?

– Такого поняття, як «тил», в «Айдарі» не було. Це ж 24 окремий штурмовий батальйон. Він завжди перебував і досі перебуває там, де найбільш гаряче. Навіть батальйонний штаб зі всією документацією знаходиться від переднього краю саме більше на відстані 5-10 кілометрів. Розумієте?! Не 25-ти чи 30-ти, а на досяжності пострілу з важкого міномета. Тому наші тилові служби не раз обстрілювали. Я вже казала, що свого часу була головним сержантом штурмової роти, а потім начальником бронетанкової служби батальйону. В «Айдарі» на головних сержантах тримається забезпечення боєздатності всього підрозділу. Вони навчають тактичним навикам з наступу, відступу й оборони. Користування всіма видами озброєння штурмової роти, зокрема, й броньованої. І нехай пізніше танки за домовленістю були відведені з передової, однак «легша» техніка залишилась. І я мусила її обслуговувати.

– Що вас мотивувало, давало наснагу до боротьби?

– Любов до України… Як би пафосно це не звучало. Не поступитись і клаптиком нашої землі, за яку стільки побратимів віддали життя. Це все наше, і ми маємо його боронити до кінця. На жаль, здоров’я не дозволило мені служити далі. Так що в лютому минулого року мене лікарі комісували. Дали другу групу інвалідності. Однак після лікування я продовжую їздити в батальйон, допомагаю як фахівець-психолог. І знаєте, у мене нема якогось почуття, що от, мовляв, «я – мати загиблого солдата, героїня-фронтовичка…» Зовсім ні. Але пишаюся тим, що довелось служити саме в «Айдарі» і бути пліч-о-пліч із такими героїчними та самовідданими людьми.

– Кажете, що наразі надаєте психологічну підтримку бійцям.  Маєте відповідний фах? Де ви цьому навчались?

– Ой, та чому я тільки не вчилась. Спершу закінчила Вінницький національний технічний університет за фахом «теплоенергетика». Потім в Уманському державному педагогічному університеті здобула спеціальність вчителя фізики та математики. Але й це ще не все. Річ у тому, що у нашому батальйоні дуже багато молодих хлопців-ампутантів. Більшість з них після поранень перебували в пригніченому моральному стані. Тому я хотіла на власному прикладі показати їм, що попри всі травми й каліцтва життя продовжується. Відтак, ми не повинні мати психологію жертви, а відчувати себе переможцями. Цим самим знову стати прикладом для суспільства як колись на війні, так тепер у мирному житті. Тому ще під час служби знову поступила у свій «рідний» Уманський педуніверситет на факультет практичної психології. (До речі, буквально кілька днів тому Людмила Менюк захистила магістерську роботу, присвячену особливостям соціально-психологічної роботи з військовослужбовцями – учасниками бойових дій. – Авт.)

– Що найбільше запам’яталось із життя на війні?

– Знаєте, вражень було дуже багато, але чомусь найбільше врізалось у пам’ять, як не по-дитячому дорослішають молоді хлопці. От уявіть лишень, юнаку десь 20-21 рік, а він словами, міркуваннями, діями виявляє розум дорослого чоловіка, якому «під п’ятдесят». Ось так змінюється морально-психологічний стан людини, котра кілька місяців побувала на війні.

Підтримати тих, кому складно

– Після демобілізації продовжуємо займатись правозахисною роботою і допомагати війську, – зазначає Людмила Менюк. – Щоправда, тепер ще й разом зі Спілкою учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району (голова Микола Данилюк). Для цього гуртом організували неподалік Гайсина оздоровчо-медичний реабілітаційний центр «Долина учасників бойових дій». Справа в тому, що на сьогодні на обліку в спілці перебуває близько 3 тисяч ветеранів російсько-української війни. З них 32 інваліди, 17 родин загиблих та одна родина безвісти пропалого. А скільки таких людей у новоствореному, об’єднаному Гайсинському районі? При цьому варто пам’ятати, що число демобілізованих учасників бойових дій постійно зростає. Хлопці приходять з війни, однак війна з них нікуди не йде. Вони повертаються не лише із фізичними, а й глибокими душевними травмами. Із деформованою психікою… Недаремно ж на військовому шпиталі у Вашингтоні написано, що «з війни всі приходять пораненими». І це дійсно так. У багатьох з них розвивається так званий посттравматичний синдром. В одних він проявляється доволі швидко, в інших – значно пізніше, а в третіх – навіть через десятиліття. В результаті здорові й на перший погляд міцні чоловіки можуть мати цілу купу проблем, починаючи від психічних розладів і закінчуючи труднощами в пристосуванні до мирного життя. Тому виникає потреба пошуку ефективних шляхів адаптації та реабілітації колишніх військовослужбовців. І ми працюємо над цим. Проводимо реабілітацію: психологічну, медичну, соціальну. Допомагаємо призвичаїтись до цивільного життя, щоб колишній військовий міг «знайти» себе в родині, суспільстві, опанувати професію, яка йому до смаку, відкрити власний бізнес. Словом, аби був корисним, потрібним та затребуваним всій громаді, а не жив якимось соціальним споживачем з купою претензій до світу.

Все тримається на довірі

– Із чого починається процес реабілітації?

– З подяки за службу… Під час першої ознайомчої зустрічі ми дякуємо всім нашим хлопцям і дівчатам за те, що вони стали на захист України від ворога. Адже в нашій роботі найголовніше – це побудова довірливих стосунків. Всі учасники бойових дій та члени їхніх родин знають, що наші психологи також були на війні. Зрозуміло, що ветеранам легше з ними спілкуватись, відкриватись, ділитись наболілим. Звісно, це дуже непроста справа. Адже допомогти можна лише тому, хто усвідомив власні проблеми і хоче їх позбутись, оскільки розуміє, що вони псують йому життя. А скільки разів доводилось чути: «Ви що, пропонуєте мені звертатись до психолога? Так у мене з психікою нема проблем!..» Люди плутають психолога і психіатра. Але не потрібно боятись ні першого, ні другого. Просто існують речі, які самотужки вирішити неможливо. Коли у вас болить зуб, ви ж не лікуєте його самотужки, а йдете до стоматолога, так же? І звернутись за допомогою до фахівців – це свідчення не слабкості, а навпаки, зрілості й відповідального ставлення до себе та близьких.

– Про які негативні прояви йдеться, що отримали назву посттравматичний синдром?

– Їх є чимало. Порушення сну, дратівливість, дуже різка реакція на зауваження, тривожність, напруженість у спілкуванні, вживання психотропних речовин або алкоголю, замикання в собі.  Все це прояви ПТРС. Але, повторюю, все лікується. Головне, вчасно звернутись. Звичайно, працювати слід не тільки із ветеранами, а й членами їхніх родин. Тому що, для прикладу, існують фрази, які ні в якому разі не можна говорити людині, котра повернулась із війни, оскільки вони одразу викликають агресію. Скажімо, не можна применшувати роль солдата на війні незалежно від того, де він служив: на «першій» чи «другій» лініях. Або здуру бовкнути, що «справжня війна була в 2014-2015 роках, а от тоді, коли ти служив, то вже нічого не було». Адже війна триває досі, й хлопці продовжують гинути. Тому ветерани або самі до нас звертаються, або нам телефонують і розповідають про них. Мовляв, так і так: наш батько, чоловік, брат, син чи сусід замкнувся в собі, п’є, нікого не хоче бачити й спілкуватись… Тоді доводиться втручатися нам. У нас створено мобільну групу, яка працює цілодобово й без вихідних. Туди входять тільки психолог та соціальний працівник (обидва учасники бойових дій) та психіатр-волонтер. Ми сідаємо в машину і їдемо на виклик. При цьому працюємо на волонтерських засадах, тому що транспорт і пальне наші. Районна влада навіть не може нам виділити ставку в 6 тисяч гривень, щоб ми поділили цю суму на групу. Але нічого, будемо працювати й надалі пробуджувати у побратимів волю до життя. Тим більше, що до нас можуть звертатись всі учасники бойових дій та члени їхніх родин, з сім’ями ми теж працюємо і маємо непогані результати.

Спілкувався Олег КРИВОНІС

м. Гайсин

На фото: Людмила Менюк разом із чоловіком Юрієм Дзисом під час служби в «Айдарі»