Мистецтво справжнього вчителя

Мені пощастило в житті: я два роки навчався у школі, де давали й понині дають знання досвідчені, розумні, талановиті педагоги. Серед них був і той, чиїми уроками я захоплююсь й нині – це уроки вчителя німецької мови та співів у 40-70-х роках минулого століття Олексія Дмитровича Гудзя. Я хочу розказати про цього трудівника освітянської ниви. Це була людина з великим життєвим досвідом, яка виховала і вивчила не одне покоління дітей у навколишніх селах Жван, Бернашівка, Нишівці, Галайківці.

Улюбленцем всіх учнів тих років Жванської середньої школи був цей учитель. Він мав особливе чуття розпізнати в кожному з вихованців математика чи інженера, лікаря, художника чи співака. І завжди вгадував. А може, діти й самі намагались виправдати його довіру і робили все, аби відповідати його мудрим передбаченням. І крізь усе своє життя кожен із випускників проніс його світлий образ, незважаючи на те, відмінником він був чи трієчником. Вчитель Гудзь просто «закохував» у свій предмет. Він давав учням не тільки знання. Це був їх старший, добрий товариш. Скільки довірчих бесід про дитячі справи, про їх плани на майбутнє було у кожного з школярів. Це були бесіди по-справжньому батьківські. Вони готували школярів до майбутнього великого життя. Це був справді педагог від Бога.

Народився майбутній педагог 27 лютого 1923 року в селі Бернашівка Могилів-Подільського району в селянській родині Дмитра Олексійовича і Теклі Василівни Гудзів. Його дитинство й становлення підвалин особистості проходило в умовах сільського довоєнного життя та культу праці, чесності й справедливості, що панували в сім’ї. Під час навчання в Жванській, а потім у Яришівській школах (1930-1940 рр.) юнак виявив здібності у вивченні дисциплін гуманітарного циклу, хоча любив також історію, літературу й суспільствознавство. Змалку Олексій самотужки навчився грати на скрипці, а співати любила вся сімʼя.

Оженився Олексій Гудзь на початку війни на жванчанці Ганні Василівні. У 1942 році окупанти полювали за людьми і 19-річного Олексія Гудзя насильно забрали на рабські роботи до Німеччини. У концтаборі доводилося важко працювати, були голодні, бо харчували два рази на добу (200 грамів хліба і суп з брукви). Одного разу вʼязні косили траву і, вгамовуючи голод, Олексій зʼїв того бурʼяну. Захворів – отруєння шлунку. Відправили працювати на легшу роботу до місцевого бауера. З хазяїном Олексій змушений був розмовляти тільки німецькою мовою (такою була вимога хазяїна). Для цього з різних аркушів паперу юнак зробив зошит і записував слова та вирази, які чув, так він почав вивчати німецьку мову. До цього Олексій мав великий словниковий запас ще з школи, чув, знав слово, але не знав, де воно вживається. Так самотужки навчився розмовляти мовою окупантів.

Після війни у 1949 році Олексій Дмитрович закінчив Чернівецький учительський інститут за фахом учитель російської мови. У 1948-1949 навчальному році педагог вже працював завпедом, а в 1950 році очолював Жванську середню школу, якій він не зраджував аж до виходу на пенсію.

На весь район славилися жванський шкільний учнівський хор і драмгурток, якими керував Олексій Дмитрович. Вчитель гарно грав на скрипці. У 1959-1960 навчальному році шкільний хор учителів представляв Мурованокуриловецький район на обласному огляді художньої самодіяльності. Разом із колегою Мельником Михайлом Андрійовичем постійно готували шкільні тематичні вечори, які надовго запамʼяталися випускникам. Також Олексій Дмитрович багато працював як класний керівник. У гарну погоду вчитель на велосипеді їздив щодня із сусідньої Бернашівки по сім кілометрів до школи і назад, а в негоду цю відстань долав пішки.

Колишній випускник Жванської школи Анатолій Степанович Сивун із вдячністю згадував, як Олексій Дмитрович допомагав йому утверджуватися вчителем співів та фізкультури у середній школі села Юрковець Могилів-Подільського району, звідки він стартував на педагогічній ниві. Разом готували номери художньої самодіяльності. Обидва – учитель і його колишній учень – були закохані в спорт, часто разом змагалися на волейбольному та баскетбольному майданчиках. Пізніше Анатолій Степанович став відомим на Буковині організатором спортивної роботи у місті Новодністровську.

Жванчанка Надія Іванівна Якимцева (дівоче прізвище Шевчук) теж обрала професію свого учителя, який був для неї незаперечним авторитетом. Взагалі на уроках учитель намагався, щоб учні спілкувалися тільки німецькою.

Після того, як Олексій Дмитрович вийшов на пенсію, він часто навідувався до Жванської школи, вів активне громадське життя. Жителі рідного села Бернашівка двічі одноголосно обирали колишнього педагога головою сільської ради, хоча йому було вже 75 років. Він домігся облаштування подвірʼя місцевої спустошеної козацької церкви огорожею. Важко було повернути в церкву старовинний іконостас. Наймолодший син Дмитро згадує (він ще до школи не ходив і пас корову), як приїхали із Могилева-Подільського уповноважені і, незважаючи на протести місцевих жителів, зробили свою безбожну справу – познімали хрести з церкви і вивезли іконостас. Селяни змушені були ще декілька днів після погрому ховатися в лугах, щоб їх не арештували за непокору. Старовинну церкву після цього використовували як склад, де зберігали колгоспне зерно, вино.

Завдяки неспокійній вдачі та коштам сільського голови Гудзя Олексія Дмитровича та жителів села це вдалося зробити – відновили втрачений іконостас, точніше те, що залишилося від нього. Це вже було у 1980 році. Потім громада села обрала Олексія Дмитровича старостою у церкві. Відкривав сільську церкву Гудзь разом з батюшкою, який правив на три парафії.

Деревʼяний храм Покрова Пресвятої Богородиці збудували козаки без жодного цвяха ще у другій половині 18-го століття. Ця церква була дорогою для Олексія Дмитровича Гудзя ще й тим, що її викупили у 1772 році два місцеві козаки Касіян Гудзь (предок Олексія Дмитровича) та Василь Антонюк за 5 тисяч карбованців. За переказами, ця церква була перенесена козаками-втікачами після руйнування Запорозької Січі царицею Катериною. За документально підтвердженими записами ця церква була продана та перенесена із села Перекоринці, що знаходяться неподалік Мурованих Куриловець.

Староста Гудзь слідкував за порядком у церкві, був вимогливим до мирян, часто чоловікам підказував, що коли заходиш у божий храм, треба обовʼязково зняти головний убір і перехреститися.

Внаслідок отриманої побутової травми Гудзь довго хворів. Покинув білий світ Олексій Дмитрович 13 березня 2000 року. Хоронили прекрасну людину всім селом Бернашівка, багато знайомих та колишніх учнів прийшли і з навколишніх сіл провести в останню путь чудову Людину, Вчителя.

Невпинно летить час, і я не зчувся, як минуло пів віку від першої зустрічі із Олексієм Дмитровичем. Завжди пригадую свого Вчителя з особливою теплотою у серці. Все вражало у цій Людині – невичерпна і разом з тим спокійна, цілеспрямована енергія, почуття гумору, навіть зовнішній вигляд цього високого, гарного, завжди підтягнутого чоловіка. Він був для нас цілим світом! Гуртом чекали ми свого Вчителя зранку, щоб першими привітатись. На великій перерві наввипередки бігли на спортивний майданчик, щоб зіграти партію в волейбол чи баскетбол, де гравцем, суддею і одночасно тренером був Олексій Дмитрович Гудзь. Учнів зачаровувала віртуозна гра на скрипці їх улюбленого вчителя в позаурочний час. Він був учителем за покликанням, а бути хорошим викладачем означає любити те, що викладаєш, і тих, кому викладаєш. Кожен урок Олексія Дмитровича мав якусь цікавинку. Багато з них я озвучую тепер при нагоді у себе на уроках і обов’язково кажу, що це вправа родом із мого дитинства!

Василь СЕРВЕТНИК

Муровані Курилівці