«Ми будували все, за що бралися…»

• каже «патріарх» комунслужби області Михайло П’ятковський

На окраїні села Мазурівка Чернівецької громади ще збереглися виробничі потужності колишнього райсільгоспкомунгоспу. Сьогодні – це база підприємства з іншою назвою, але одне і друге пов’язані з батьком та сином П’ятковськими – Михайлом Андрійовичем та Сергієм Михайловичем. Старшого тут шанобливо величають «патріархом» комунальної служби області, а про молодшого кажуть, що «яблуко від яблуні далеко не відкотилося» – син успішно продовжує родинну справу будівничих.

74-річний Михайло П’ятковський давно уже на пенсії, але його досвід та знання ще служать людям. У ТОВ «Альманах 2000» він працює кошторисником, а був час, коли  сам підбирав кандидатів на цю посаду. Та й не тільки кошторисників, а всіх спеціалістів «пропускав» крізь своє прискіпливе «кадрове сито», благо, що мав з кого вибирати.

– Волею збігу обставин мені випало стати першим і єдиним керівником сільської комунальної служби Чернівецького району, – згадує Михайло Андрійович. – Я тут її заснував у травні 1977 року і через тридцять чотири роки підписав наказ про реорганізацію підприємства. Ми тоді  входили до складу Могилів-Подільського району і потрапили в другу хвилю створення мережі міжколгоспних комунгоспів області. Так вийшло, що у місті над Дністром не знайшлося вільного місця для нової організації, і на правах сусідської виручки нам запропонували «кинути якір» у Мазурівці. Мене це дуже влаштовувало, бо на той час я уже мав з дружиною Наталею двох дітей, і ми проживали саме в цьому селі. Майданчик під виробничу базу виділив тодішній голова місцевого колгоспу «Україна» Володимир Юзвенко. «Бачиш оцей старий цвинтар, – сказав він, – то бери й будуй тут свою контору і гаражі…».

Іншого варіанту не було, то я погодився зразу. Спочатку взявся за обслідування своєї території і знайшов надгробок з останньою датою поховання – 1914 рік. Приїхала компетентна комісія з району і дала дозвіл на розробку одного гектара земельної ділянки, а стартові кошти на матеріальну базу я збирав з «шапкою по колу»…

Їздив новоспечений начальник по селах, знайомився з головами колгоспів і випрошував у них свою пайову долю – по 30 копійок з гектара ріллі. По-різному його зустрічали. Одні давали безвідмовно, інші тільки обіцяли, а треті казали, що самі бідні… Та все ж за місяць «скинулися» 17 тис. карбованців, за які купили два деревообробних верстати, пилораму, бетономішалку, машину для копання криниць і форму для виливання криничних кругів… Тодішнє місцеве начальство посприяло з виділенням приміщення старого районного суду, де встановили придбане обладнання і розпочали виготовлення столярних виробів, бетонних блоків, перемичок…

– То був особливий період у житті держави – сільські люди  масово будувалися, а матеріалів катастрофічно не вистачало. У нас же можна було все замовити разом із майстрами. Ми мали дванадцять  бригад штукатурів, плиточників, покрівельників, мулярів, столярів. На копання криниць, облицювання будинків керамічною плиткою, перекриття дахів шифером замовники записувалися в черги на півроку і більше. В середньому щороку ми будували вісім-десять будинків, ремонтували 140-150 гаражів, сараїв, хлівів, копали 60-70 криниць, виготовляли до тисячі квадратних метрів столярних виробів, а ще ремонтували школи, клуби, лікарні, встановлювали штахетники і прокладали тротуари…

Одного разу Михайло П’ятковський потрапив у поле зору тодішніх народних контролерів. Хтось написав скаргу,  що комунгосп поза чергою побудував гараж батькові начальника райсільгоспуправління. Довелося виправдовуватися, мовляв, все зробили не на шкоду організації, і до того ж літній чоловік був ветераном війни.  Тяганина тривала два місяці й закінчилася усним попередженням, могло ж дійти і до серйознішого покарання.

– А ми своїм авторитетом і маркою підприємства дорожили. Схвальні відгуки про нашу якісну роботу бігли, як кажуть, попереду паровоза. І не було в районі такого села, де б не трудилися  спеціалісти комунгоспу, а вдячні люди передавали їм з уст в уста  похвалу. Багато хто із сільських жителів погоджувався вливатися у наш колектив і в складі створених бригад їздити в Карелію на лісорозробки та у Воскресенськ Московської області на цементно-шиферний комбінат заробляти для себе і для підприємства ліс та шифер. У той період скрізь правив бал дефіцит. Але нам вдавалося знаходити «потрібних людей» і возити поза нарядами з Кам’янця-Подільського цемент, з Москви, Одеси, Черкас, Львова, молдовських Флореш – облицювальну плитку.

Тодішні комунгоспи справедливо вважалися «ковтком свіжого повітря» для сільських жителів, які не мали змоги самотужки долати дефіцитні бар’єри. І приємним везінням долі вони вважали знайомство з такими керівниками, як Михайло П’ятковський. Він один із небагатьох своїх колег дивився у перспективу на кілька кроків вперед. Саме тому в 1993 році організував на підприємстві меблевий цех з випуску ліжок, крісел, м’яких кухонних куточків та налагодив їх ринок збуту. Це дало змогу суттєво зміцнити економіку підприємства й укріпитися у п’ятірці кращих в області, а Михайла Андрійовича представили до звання «Заслужений працівник комунальної сфери». Та нагороди він не отримав. Десь, каже, в бюрократичній круговерті загубилися документи.

Очолюваний ним колектив уже мав змогу триматися на плаву і конкурувати з іншими будівельними організаціями, та в одну мить все рухнуло – така структура виявилася державі не потрібною. У 2011 році Чернівецький райсільгоспкомунгосп перестав існувати. На його базі утворилася нова організація, яка займається будівництвом доріг та мостів по всій Україні.   

Віктор Зеленюк, власкор «Вінниччини»

Чернівецька громада

На знімку: Михайло та Сергій П’ятковські

Фото автора