«Ми допомагали і допомагатимемо, скільки духу вистачить!»

– каже Петро Лисий, керівник відокремленого підрозділу Всеукраїнського об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО Гайсинщини

Напередодні Дня Збройних сил України на місце дислокації 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка відправили два мікроавтобуси з допомогою, зібраною для земляків небайдужими мешканцями громади. Окрім «сезонних» обігрівачів та ковдр, технічного приладдя – бензопилок, акумуляторів, паливно-мастильних матеріалів, мішків із картоплею та ящиків добірних яблук, не забули додати у посилку і всілякої домашньої смакоти. Пиріжки, голубці, вареники, різноманітна подільська консервація мають додати святкового настрою і відчуття домашнього затишку військовим, що боронять наше мирне життя.

– Але чи не найбільше наші воєнні радіють дитячим малюнкам і самому факту людської небайдужості та уваги до них. Їм і досі важлива не лише матеріальна підтримка, а відчуття єдності, того, що ми не живемо якимось окремим життям, а пам’ятаємо про тих, хто нас захищає, – ділиться з нами роздумами Петро Олександрович. – Трапляються навіть такі приємні несподіванки, які важко запланувати, але вони розчулюють до самого серця. Приміром, одного разу дівчинка-школярка передала на фронт малюнок з найщирішими побажаннями, і він потрапив до рук її батька!

Таких спогадів про моменти безпосередньої щирості за роки волонтерства в Петра Лисого накопичилося чимало. Та й сам факт, що він очолив волонтерський рух Гайсинщини, в чомусь символічний. Адже він був змушений повернутися на малу Батьківщину з Донбасу. Уродженець села Крутогорб Гайсинського району, 42 роки мешкав у шахтарському містечку Торецьк; пройшов шлях від звичайного шахтаря до заступника директора шахти. Те, що на території нашої держави розгортаються справжні військові дії за участі окупантів, зрозумів, коли побачив загарбників у Горлівці. Відверто нахабні, озброєні, в новому камуфляжі парубки навіть не приховували свого походження. Їм допомагали лічені одиниці місцевих, а так це була суцільна чужорідна воєнна маса.

Цей момент переплівся з трагічними подіями, про які дізналася вся Україна.

-Тоді, у квітні 2014 року, ми проводжали в останню путь по-звірячому вбитого депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака – мого доброго товариша. Коли у 2012 році він ішов кандидатом в депутати ВР, я був його довіреною особою. І останній раз я був у Горлівці на його похоронах, у квітні. Горлівка була окупована, окупанти створили «адміністрації», відділок міліції вже був оточений. По тих хлопцях було помітно, що вони не місцеві, – пригадує страшні події наш співрозмовник.

Певний час Торецьк перебував на лінії розмежування, а 3 місяці мешканцям містечка довелось жити під окупацією. Коли місто звільнили, у липні 2014, стояла неймовірна спека, і наші солдати буквально знемагали від спраги.

– Щодня нашим хлопцям ми привозили по 400-600 літрів води. А раптом хтось сказав, що люди вже давно не їли домашньої їжі. І ми бігом наварили 4-відерну каструлю борщу, напекли пиріжків. З такого простого все і почалося. Згодом перезнайомились із патріотами, які теж допомагали військовим, і розділили між собою 9 блокпостів від Майорська до Южнянського. До блокпосту мені було рукою подати – буквально доходив пішки. Звісно, з самого початку війни потреби армії, тоді ще не такої забезпеченої, укомплектованої, озброєної, були значно більшими, ніж зараз. А з тими активістами, волонтерами ми спілкуємось і сьогодні, навіть прийняли їх у свою гайсинську спілку, виписали їм посвідчення, – продовжує Петро Олександрович.

У 2015, коли міна впала під вікна його оселі і в багатоквартирному будинку вибило всі шибки (вікна повибивало у всіх квартирах в радіусі 100 м), і житло залишилося без світла, води та опалення, родина, аби вижити, була змушена повернутися на батьківщину Петра Лисого – у село Крутогорб. І перше, що він зробив, коли приїхав на Гайсинщину – пішов до тодішнього голови РДА і попросив познайомити з активістами місцевого волонтерського руху. Так він став «своїм серед своїх» і досі залишається одним із найактивніших організаторів волонтерської допомоги в області.

– Спочатку їздив на своїй «Газелі», потім декілька разів з Людмилою Манюк (позивний Мальва). Не раз вирушав в дорогу з нашими айдарівцями Віктором Недолею і Олександром Котенком. Допомогу возимо багато разів на рік, а ще частіше передаємо з тими хлопцями, що передислоковуються. –Ми щоразу намагаємось відгукнутися на конкретні потреби. Приміром, не так давно було потрібно багато захисної плівки (з цим допомогли від Гайсинського цукрового заводу і Ладижинської «Нашої ряби»), просили на передову і дріт – проводити між бліндажами електропроводку. В холодну пору року намагаємось передати побільше анизастудних ліків. Завжди потрібні маскувальні сітки – їх плетуть учасники «Фабрики добра», яку організувала вчителька гайсинської школи №2 Наталя Костюк, а також «вінницькі павучихи». В кожному селі у нас є активісти, яким даємо «клич» і які допомагають зі збором необхідного. В нашому Крутогорбі це завідуюча клубом Олена Степенко. В межах своєї громади ми не замикаємося – активно співпрацюємо з усіма іншими, а найбільше з ладижинськими та тульчинськими.

Звісно, матеріальні можливості у великого бізнесу, середніх підприємців чи звичайних пенсіонерів відрізняються. І тим значущою, дорожчою є допомога, яку надають старенькі  з мінімальними пенсіями. Поклик душі не дозволяє їм залишатися байдужими і сьогодні. Вони, як можуть, підтримують армію. Така унікальна жінка, Ніна Павлівна Гирка, живе і в Крутогорбі. Вже не перший рік вона власноруч плете шкарпетки, які передає хлопцям – щоб ті не мерзли і не хворіли! Не став винятком й останній збір волонтерської допомоги – кількадесят пар теплих, вовняних шкарпеток вона знову передала на додачу до іншої допомоги. А всього Ніна Павлівна, яка вже розміняла восьмий десяток років, сплела 130 пар такої вовняної «амуніції».

– За таку відданість, активну життєву позицію ми нагородили Ніну Павлівну медаллю «Берегиня України», – розповідає Петро Олександрович, який і сам має чимало відзнак, подяк і нагород від ВР України, Президента, Генерального штабу. І на кінець розмови додає: – Ми допомагали і допомагатимемо армії, скільки духу вистачить. Як можна стояти осторонь чи бути байдужим – війна не закінчилась!

Юлія РАЗАНОВА