«Ми їздимо тільки на передній край», –

каже голова Волонтерського центру Жмеринської районної організації ветеранів Анатолій Шпіганєвич. Нещодавно він разом із друзями повернувся із чергової поїздки на Донбас.

Родина продовжила справу сина

Для викладача Чернятинського коледжу Анатолія Петровича Шпіганєвича та його дружини завідуючої місцевим дитсадком Лесі Сергіївни волонтерська робота почалась ще восени 2013 року. Саме тоді їхній син Тарас, котрий навчався на третьому курсі Вінницького національного аграрного університету, за власним бажанням пішов служити до 95 Житомирської аеромобільної бригади.

– У нашому роду служили всі, – пояснює Анатолій Петрович. – Ніхто ніколи від армії не «косив». Тому наш син також вирішив піти на службу і не куди-небудь, а в десантні війська. А далі в лютому-березні 2014 року Росія анексує Крим, і житомирських десантників перекидають до Херсонської області на межу з окупованим півостровом. Там вони споруджують блокпости й перекривають дороги, а ми почали допомагати синові і його товаришам. Ви ж знаєте, яким на той час було наше військо. Тому все, що вони просили, ми купували і відправляли «Новою поштою». Потім у квітні-травні Росія перейшла кордон у Луганській і Донецькій областях, почались важкі бої, і хлопців спрямували на донецький напрямок. Разом зі своїм підрозділом Тарас брав участь в боях за Слов’янськ, Лисичанськ, Краматорськ, Семенівку, гору Карачун, де була телевежа. При ньому Гіркін тікав із Слов’янська. Тарас тоді ще й дуже обурювався, мовляв, чому їм заборонили стріляти і бандитам дали спокійно вийти?

– А далі був знаменитий рейд 95 бригади під командуванням Михайла Забродського, – продовжує Анатолій Петрович. –  Він розпочався 19 липня і закінчився 10 серпня 2014 року. За цей час десантники з боями пройшли 470 кілометрів, з яких третину – тилами ворога. Серед учасників рейду був і наш Тарас, він служив водієм БТРу. Коли вони рухались, то біля села Гірне Забродський розділив колону на дві частини. Одна – пішла на Савур-Могилу, а інша – здійснювала відволікаючий маневр. Якраз там  біля цього села і відбувся бій за блокпост. Тарасів БТР із десантом на броні їхав головним у колоні. Його і ще одну броньовану машину підбили першими, а решта колони відійшла. Як потім мені розповідав Тарасів товариш Сергій Горячей, котрий  був кулеметником на БТРі, у їхній бронетранспортер влучило кілька пострілів із гранатомета. Тарасу відірвало нижню частину ноги, а Сергію дуже посікло обличчя. Крім цього, там все почало тліти. Але навіть за таких умов вони відбивались десь хвилин 30-40. Коли взагалі не стало чим дихати, повзком залишили машину через бокову апарель. Тоді в Тараса ще кілька разів влучив снайпер. Невдовзі, почувши звук бою, підійшли наші основні сили, знищили чи відігнали ворога, забрали поранених і одразу переправили гелікоптером у Харків до військового шпиталю. Звідти Тараса разом із найважчими доправили в Київ. Там лікарі тиждень боролись за його життя. Але в Харкові чи то випадково, чи навмисне, але йому влили іншу, «не його», групу крові. Я не знаю, як так могло статись, але тогочасний Харків дуже сильно підтримував сепаратистів. Так що хтось міг і «допомогти». Словом, 27 липня сина поранили, а 4 серпня його вже не стало. Тарасові було лише 20 років. А от Сергій вижив. У нього була контузія, посічені дрібними уламками обличчя і шия, але він вилікувався і пішов служити далі.

Запропонували очолити Волонтерський центр

– Коли Тараса не стало, у нас із дружиною була довга й важка депресія, – каже співрозмовник. – Але що ж, сумуй скільки хочеш: сина вже не повернеш. Натомість залишились його товариші, які були з ним до кінця. Тому взялись ми спершу допомагати Сергію Горячею, а через нього вже й решті хлопцям. Надсилали зарядні пристрої, кнопкові мобільні телефони, бо сенсорні в польових умовах не дуже добрі, перетворювачі напруги, теплий одяг, продукти харчування – все, що тільки вони замовляли. Купували, складали в ящик і надсилали «Новою поштою». Або ж відвозили безпосередньо до Житомирської бригади, звідти щотижня вантажівка розвозила передачі прямо на позиції. Потім стали допомагати землякам-односельцям, котрі пішли на війну. Таких, крім мого сина Тараса й небожа Богдана, з Чернятина було ще троє. Так в оцих трьох у 2014 році навіть бронежилетів не було. Трохи пізніше до нас приєдналась жителька нашого села Світлана Стахмич. Разом із нею наша родина десь рік чи й більше збирали кошти й організовували допомогу. А потім до мене звернувся голова нашої районної спілки ветеранів Анатолій Григорович Паламарчук і запропонував очолити Волонтерський центр, що діє при організації. Керівником призначено мене, а заступником – Валентину Войтович. Із її сином Віталиком Тарас служив разом у війську. От після цього наша волонтерська робота стала більш централізованою. Якщо раніше ми відсилали з дружиною все, що потрібно, ящиками, то тут почали возити цілими бусами. До нас долучились односельці Дмитро Васильков та Ігор Никитюк, які мають буси-«мерседеси» і погодились доправляти вантажі на передову.

«Заїхали в… ДНР»

– У першу поїздку ми вирушили разом з Ігорем Никитюком та Анатолієм Паламарчуком, – пригадує Анатолій Петрович. – Це було чи то наприкінці 2016 року, чи десь на початку 2017-го. Вже й не пригадую точно. Тільки дуже добре пам’ятаю, як пропустили «свій» поворот і заблукали в зимових сутінках у «сірій» зоні.  В’їжджаємо в якесь село, довге таке, але людей майже нема. Зустрічаємо якихось жінку й чоловіка, зупиняємось і запитуємо, як потрапити на Авдіївську промзону. А місцеві: «Ні-ні, тут вже ДНР, а вам у зворотній бік!..» Ми розвернулись і гайда звідти. Але виїхали, знайшли адресатів. У Авдіївці відвідали кілька підрозділів, заночували у розвідників і десь о 4  ранку потрапили під обстріл. При цьому міни падали доволі недалеко від нас. Отакою була наша перша поїздка. Мали чимало вражень, але найбільшим бажанням було допомагати нашим солдатам, бо вони цього дуже потребують.

– Звичайно, – додає Анатолій Петрович, – у силу різних причин їздимо не так часто, як би нам хотілось. Десь по три-чотири рази на рік. Це ж неблизький світ. Якщо їхати звідси у Станицю Луганську, то тільки в один бік необхідно подолати в межах 1170 кілометрів. А коли врахувати, що ми їздимо виключно по передній лінії, і доводиться робити великі «гаки» та «петлі», то ця відстань ще зростає. Так само збільшується і кількість використаного пального. В цілому на одну поїздку витрачається від 260 до 300 літрів солярки. А ще ж потрібно відпроситись із роботи. Їздимо двома бусами почергово. Дмитро Васильков їздить частіше, бо Ігор Никитюк через часті відрядження не має можливості вирватись. Але ніхто не ображається, бо ми всі робимо одну справу. Я телефоную, домовляємось і їдемо… Через 4-5 днів уже вдома. Зрідка буває так, що затримуємось на день-другий довше. В дорозі ніколи не ночуємо. Кожен з нас підмінює один одного за кремом. Зупинились на заправці, щось перекусили, випили кави – і вперед. Зрозуміло, що вся поїздка особливо туди – «на нервах», бо ж не знаєш, як там буде.

– А загалом хочу зазначити, що кожна наша поїздка на Схід України – це велика й копітка колективна робота, – наголошує Анатолій Шпіганєвич. – Звісно, допомагають і долучаються по можливості всі, але, для прикладу, цього разу більшу половину вантажу ми залучили із Чернятина й сусіднього села Слобода Чернятинська. Допомогла наша Чернятинська школа, зокрема, учні-п’ятикласники (класний керівник Ольга Мазур). Втім, особливу подяку висловлюю директору нашого коледжу Віталію Петровичу Кучерявому. Він ніколи не відмовляє: допомагає із заправкою буса, продуктами харчування, відпускає нас з роботи, хоча у мене лекції, а в Дмитра – весняно-польові роботи. Прийде, поцікавиться нашими справами, проконтролює, щоб все було добре…

«Насамперед веземо продукти харчування,

– зазначає Анатолій Шпіганєвич. – Це не означає, що наші хлопці у війську недоїдають. Але ж їм хочеться чогось домашнього, смачнішого за казенні харчі. От і доставляємо картоплю, цукор, мед, олію, сир, варення, цибулю, часник, консервацію, овочі, фрукти, випічку, сало. Пишемо оголошення, вказуємо, коли маємо їхати, де збираємо продукцію, і люди відгукуються. От, для прикладу, Валентина Войтович, про котру я вже казав, з Браїлівського професійного ліцею організувала 12 відер вареників з картоплею і капустою. Їх залили смальцем, щоб не псувались, і доставили на передову. Також веземо цукерки, печиво, чай, каву, миючі засоби, одноразовий посуд, туалетний папір, поліетиленову плівку і кожного разу по тисячі-півтори поліетиленових мішків. Вони потрібні для облаштування позицій, тому що під сонцем старі мішки січуться й тріскаються. Буває, привозимо навіть пластмасові каністри та великі пластмасові бочки на 250 літрів. З них хлопці роблять літній душ. 

– А що тепловізори, оптичні приціли, квадрокоптери вже не потрібні так, як раніше?

– Потрібні, чому ж ні. Навіть дуже. Але наша волонтерська організація не в змозі їх придбати. Адже є набагато потужніші структури. Я, для прикладу, знаю кількох дуже потужних підприємців у Києві, котрі якраз і займаються цією справою. Із зрозумілих причин вони не афішують свою діяльність. Але й ми намагаємось бути там, де найважче: Авдіївка, Станиця Луганська, Сіверодонецьк, Карлівка, Світлодарськ. Цього разу, зокрема, були в Карлівці, Бахмуті, на Світлодарській дузі, заїджали у Покровськ до госпітальєрів. На Світлодарці неозброєним оком видно позиції росіян. То військові нас попередили, щоб не дуже там виглядали, бо снайпери стріляють. Якраз того дня одного нашого бійця вбили, а іншого поранили. От у нас нема: «наші» – «не наші», «чужі» – «свої». Для нас вони всі наші. Ми знаємо їх, а вони нас. Навіть, коли бригади змінюються, відбувається ротація, ми однаково знаходимо телефони знайомих хлопців, і вони зв’язують нас із вже новими командирами.

«Люди на Донбасі різні»

– Мене часто запитують про враження від поїздок: від людей, побаченого, почутого, – каже Анатолій Петрович. – Скажімо, я навіть не сподівався, що міста Слов’янськ, Краматорськ та Лисичанськ настільки красиві. У Слов’янську, виявляється, навіть був курорт. Але війна є війна… Уздовж трас видно сліди важких боїв: напівзруйновані спалені будинки, розтрощені блокпости, якась розбита техніка. А чим ближче до лінії фронту, тим більше на блокпостах перевіряють документи. Місцеві люди насторожені й налякані. Спілкуються здебільшого російською. Хоча ми неодноразово зустрічали й україномовних мешканців Донбасу. Одного разу заблудили. Їдемо якимись посадками. Дивимось – хати. Зупинились, запитуємо дорогу, а місцеві мешканці чистісінькою українською мовою кажуть: «Тікайте звідси! Он там за лісосмугою вже ДНР». Так що Донбас дуже різний. Один ніби за нас, а інший – так гляне, наче ножем вріже. Але більшість з них дуже раді, коли ми до них приїжджаємо і щось привозимо. Для прикладу, цього разу нас їздило аж п’ятеро: я, водій Дмитро Васильков, наші друзі-волонтери з Вінниці: Світлана Бевз, її чоловік Сергій Бурбело та їхня бойова собака Баді. Ви б бачили, як наші хлопці радіють, коли до них хтось приїжджає, як дякують за допомогу й підтримку. А який у них незламний бойовий дух! І це ж на передньому краї, під обстрілами, в холоді, вогкості, на вітрі, але вони готові до боротьби, йти вперед, наступати, відвойовувати територію. Кажуть: «Нам аби відповідна команда, то ми б погнали ворога до кордонів України і навіть далі, а це «перемир’я» зв’язує руки…». Ось така ситуація на сьогодні. Але будемо боротись і перемагати. Вони – там, на фронті, а ми, тут – в тилу. Возитимемо, допомагатимемо, підтримуватимемо стільки, скільки потрібно. До перемоги!..

Олег КРИВОНІС

с. Чернятин

Жмеринський район

На фото: Весна 2021 року. Анатолій Шпіганєвич та водій Дмитро Васильков