Навчити цивільних захищатися

Ми, українці, звикли насамперед працювати. На жаль, часом так запрацьовувались, що й про оборону забували. А коли на чолі цієї оборони всілякі янучари-бандюковичі опинялися, вони готові були віддавати ключові силові посади представникам ворожих спецслужб. І віддавали! До речі, саме такі агенти фсб рф на кшталт саламатіних й готували нинішню війну в Україні планомірним «внутрішнім» знекровленням наших ЗСУ.

Та й після 2014-го, тобто після зухвалого загарбання Криму і злегка примаскованого загарбання східного Донбасу, небагато що змінилося. Найбільш патріотична частина українського суспільства насамперед силами добровольців і волонтерів латала ту влаштовану росіянами діру для дестабілізації обстановки в Україні, а багато хто роздумував, що те все десь далеко і його не стосується. Але час показав: то було великою помилкою! Бо наївно вірити, що після Криму і Донбасу загарбники не затіють чергового, куди масштабнішого наступу. Навіть коли то сталося, коли масово почало гинути цивільне населення, ніхто не організував його чіткого навчання, як діяти за тієї чи іншої ситуації.

Особливо важливо навчити вберегтися дітей. Бо знайдені боєприпаси чи примаскована саперна розтяжка в них часто викликають нездорову цікавість, яку необхідно погасити. А як надати першу допомогу потерпілому? Тут не лише в дітвори бракує обізнаності, а й у багатьох дорослих. І таких проблемних питань безліч.

Коли до корпункту «Вінниччини» зателефонували з Райгородської громади і розповіли, що приїжджі молоді чоловіки з Бара на чолі з бойовим офіцером Віталієм Романюком відкрили очі на багато що, одразу ж захотілося з ними познайомитись. Бо почув про те, необхідність широкого запровадження чого відчував уже дуже давно. І ось Віталій РОМАНЮК погодився відповісти на ряд запитань.

-Віталію, представтесь, будь ласка, нашим читачам.

-Я військовий, капітан ЗСУ, з 2014 до 2019 року брав активну участь у бойових діях на Сході  України. Враховуючи бойові травми та контузії, поки що в запасі, маю державні нагороди, в тому числі – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Здобув дві вищі освіти і одну середню спеціальну. Закінчив Академію сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного та інститут «Житомирська політехніка». Я засновник громадської організації «СК «ОРІЯНИ».

Народився у Вінниці. Навчався і жив у колишньому Барському районі. 2006 року закінчив школу і пішов навчатися до Вінницького технічного коледжу. За чотири роки після того вступив до вже згадуваної академії, що у Львові. Мати родом з подільського села, а батько з Чернівецької області, де на даний час і проживає. Так склалася доля, що мої батьки розлучилися і я залишився з мамою. Але з батьком постійно спілкувався, їздили один до одного, і на даний час наше спілкування стало набагато тіснішим.

–Хтось з рідні воює?

-На даний час мій рідний батько і дядько захищають Україну з перших днів війни. Обоє офіцери, дядько – кадровим військовим більше 30 років, а батько до початку повномасштабного вторгнення рф працював у школі вчителем фізичної підготовки та викладав предмет «Захист України». Саме вони прищепили мені любов до ЗСУ і до України. 

–В яких боях доводилося брати участь? Де отримано бойове хрещення?

-За п’ять років моєї служби доводилось брати участь в багатьох боях. Це ж 95 бригада! На той час її знали як одну з найбільш славетних бригад. Бойове хрещення отримав на своєму першому виїзді, це був рейд. Ми під’їжджали до села, нас там вже чекали, там була засідка. Наша розвідгрупа вступила в бій. Тоді я вперше відчув, що це таке, коли по тобі стріляють, чув, як над головою свистять кулі. Все було зелене, а село зразу за посадкою. Хто стріляє і звідки, не видно. Можна було визначити тільки напрямок, звідки летять кулі. 

–Як виникла ідея навчання населення?

-Коли звільнився з лав ЗСУ, для мене було дико і не зрозуміло, чому діти в школах не цікавляться фізичною підготовкою на належному рівні, чому там досконало не займаються військовою підготовкою, хоча в країні йде війна вже не один рік. Чому уроки «Захисту України» часто проходять на рівні «на, запиши», чому в школах взагалі немає ніякої навчально-матеріальної бази, чому молодь сидить по «кабаках», розпиває спиртні напої і взагалі не розуміє, що потрібно вчитися? Я військовий, і як ніхто інший, розумію, наскільки важливі такі знання та фізичний розвиток людини. Ми в колі військових друзів часто вели про це розмову. Тому я і створив спортивний клуб. Мій колега Олександр Беккер, теж офіцер, хотів започаткувати цю ідею у себе в рідному місті Житомир. Я – в себе. Та коли розпочалась повномасштабна війна, спортивну частину залишили до кращих часів, а в пригоді стали військові навики. Беручи участь у бойових діях, бачив і відчував на собі всі жахіття цієї війни. Тому дуже не хочу, щоб це повторювалось у наших домівках. Населення має бути навчене і готове до захисту себе, своїх рідних та в будь-яку хвилину чинити гідний спротив ворогу. Я завжди вважав, що ніхто не повинен сидіти осторонь, а кожен має робити все, що може, для країни, задля спільної перемоги. І коли я володію знаннями та навиками, які зараз вкрай необхідні, то просто зобов’язаний ними поділитися з іншими, передати свій досвід. Війна не така, як була раніше. Не така, як пишуть у підручниках і вчать по школах. Тут вже новий підхід до бойових дій, нові методики підготовки, і хто, як не люди з бойовим досвідом, повинні навчати інших.

–Як це все починалось?

-Зі своїми бойовими друзями ми завжди були на зв’язку. І коли я запропонував навчати цивільне населення, всі були за. Випадково в наших краях зустрів Володимира Ільченка. Він – тренер із самозахисту і голова ГО «Військово-патріотичний центр Захист Вітчизни». Це тренер від Бога, досконало володіє спеціальним військовим рукопашним боєм. Він взяв дітей, які ніколи нічим не займалися, і через два тижні вони вже виступали на обласних змаганнях, де з 8 чоловік 6 зайняли призові місця. Колись давно я в нього тренувався, і саме він прищепив мені любов до десантно-штурмових військ. Як то кажуть, випадкових зустрічей не буває. Обговорили. Підписали договір про співпрацю між своїми організаціями. Почали займатись навчанням населення, зокрема, добровільних формувань територіальних громад, які мали бути створені. І вже на початку березня я наполягав на тому, що все населення повинно знати і вміти себе захистити. Згодом долучились інші небайдужі люди. Тоді й підписали меморандум про співпрацю з Барською міською радою.

–Якою вам бачиться найгостріша проблема сьогодення?

-Основна проблема в нашому суспільстві – нерозуміння цивільними, що в нас йде війна. Вони надіються, що їх це не торкнеться і якось омине. Через поширеність тут таких думок ворог і посунув на нас. Але дорогою ціною нам вдалося йому показати, що наші бійці незрівнянно сильніші, тому його загарбницькі плани зруйнували.

На сьогодні є проблема з навчанням всього населення діям під час війни. Діти, молодь та й дорослі не знають, як діяти під час вибухів, під час загрози застосування ядерної, хімічної, біологічної зброї, як виглядають вибухонебезпечні пристрої і зброя. Навчаємо правилам поводження зі зброєю, вибухонебезпечними предметами, наданню першої медичної допомоги та стрільбі.

Є велика проблема ще з 2014 року, коли сім’ї військових, особливо тих, чиї рідні загинули, ставали беззахисними самі чи їх діти в школі, або часом узагалі виглядали не потрібними суспільству. Нерідко це старенькі батьки, жінка з дітьми, сам скалічений військовослужбовець, які не в змозі справитись з купами проблем. Нещодавно в мене загинув друг. За два тижні до цього ми з ним бачилися, йому якраз давали відпустку на три дні. У нього залишились мати і батько-інвалід, ще є сестра з маленькими дітками, яка біля них не проживає. Ми сиділи в компанії і обговорювали якраз такі проблемні питання. Він сказав: «Ви ж розумієте, що ті люди, які воюють зараз на передовій, мають сім’ї, є в них городи, домашнє господарство. І вони воюють за те, щоб усі, хто знаходиться тут, жили під мирним небом, займались своїм господарством і творили майбутнє. Тоді чому ті, хто воює, мають думати ще й про те, як і коли посадити город, викопати його, привезти і заготовити дров, навіть те, щоб стареньких батьків завезти в лікарню? Чому той, хто на передовій, має думати ще й про це?! Хлопці, потрібно об’єднувати людей і об’єднуватись самим! Скільки ще має бути смертей, щоб стадо нарешті стало зграєю?!»

У нас цей останній вислів після його смерті став крилатим. І багато на що надихнув.

–Чим саме займаєтесь нині?

-Проводимо практичні заняття щодо підготовки населення до дій під час війни майже по всій Вінниччині, а в своєму Жмеринському районі (Барська ТГ) – постійно. Серед інших районів нас особливо позитивно вразила ініціатива очолюваної Віктором Михайленком Райгородської громади. На березі Південного Бугу провели тимчасовий семінар-практикум старшокласників Ситковецької та Райгородської загальноосвітніх шкіл, де наша команда навчала їх захищатися. Виявилось, що перша з цих шкіл завдяки її директору Олександру Мариничу вже давно належить до найсильніших в області щодо розвитку туризму. Тому з цими дітьми і педагогами було дуже цікаво працювати.

Виступили ініціаторами через Барську громаду та Вінницьку обласну раду до керівництва України з пропозицією про введення в навчальну програму основ самозахисту та цивільного захисту населення. Виступили з пропозицією, яку поки що обіцянкою підтримали в обласній раді, про введення посади інспектора цивільного захисту при кожній територіальній громаді.

Також проводимо практичні заняття з військовими, втілюючи в життя напрацювання Української радикальної академії наук по дистанційному виявленню мін та вибухонебезпечних речовин.

Працюємо і звертаємось до всіх громадян України, щоб в кожній громаді і в кожному селі створювались групи підтримки і фонди для допомоги сім’ям всіх військовослужбовців. Всі мають проявляти людяність.

На майбутнє: сьогодні стараємося об’єднати мислячих, зацікавлених та патріотично налаштованих людей і розвивати нові напрямки, раніше недоступні простим школярам. У наших планах – створити міжвідомчий центр, який об’єднає інтереси МВС, Прикордонних військ, ЗСУ та інших зацікавлених відомств для спільної і скоординованої дії щодо підготовки молоді. Думаю, такий центр має діяти під егідою Міністерства Оборони України, чи взагалі незалежний, і керуватися ВПК чи Кабінетом Міністрів.

-Дякую за інтерв’ю і за ваші надзвичайно добрі справи.

Бесідував Микола КАВУН

На знімках: Під час семінару-практикуму у Райгородській територіальній громаді

Фото Максима ЗАДОРОЖНОГО