«Над Дзигівкою – рання осінь: час турбот, сподівань, надій…»

Вересніє вересень, що вже осінь – кажуть у народі. А ще наші пращури, побачивши в небі птахів, що робили прощальний круг, вирушаючи до дальнього вирію, казали: «Із чужої сторононьки повертайтесь додомоньку!»

Мабуть, саме осінь з її сріблястим плетивом «бабиного» літа, золотими шатами дібров, стишеними плесами озер і річок є тією неповторною порою, коли ностальгія за стежками дитинства, вікнами батьківської хати, світлим промінчиком першого кохання і чимось таким, що мало б бути, а не збулось, заповнює серце особливим, неймовірним щемом. І кличе, кличе додому…

Можливо тому, восени і влаштовуються в кожному селі у нас на Поділлі (в багатьох областях України вже давно призабуті)  відпусти – храмові свята, котрі покликані бути не тільки зміцнювати віру і шану до діючого в громаді храму, а й зміцнювати родинні зв’язки, бо на відпуст приходили, з’їжджалися родичі з дальніх і близьких країв, а ще особливою учтою цього дня було запросити до святкового столу людей сторонських і пригостити, і шанувати їх.

І відрадно, що ці гарні традиції зберігаються, примножуються, передаються з покоління в покоління, про що ще раз засвідчило велелюдне свято у Дзигівці Ямпільської громади, на якому нам довелося нещодавно побувати на гостинне запрошення Анатолія Дмитровича та Лариси Вікторівни Лампіг – старости села та адміністратора центру надання адмінпослуг.

«Чорнобривці і мальви, наче усмішки мами»

Цього сонячного, ще по-літньому усміхненого ранку святково одягнені, приязно усміхнені дзигівчани цілими родинами поспішали в місто(старовинна назва  центру села ще з ХVП ст.,  коли тут було єврейське поселення з традиційною містечковою забудовою, розгалуженою системою шинків і крамниць).

Перша згадка про це, колись козацьке поселення у церковних літописах датується 1308 роком. Згадується Дзигівка як один з велелюдних населених пунктів в описах французького інженера Боплана, складених до розроблених ним карт Брацлавського воєводства. Було це волелюбне село і в складі володінь польських магнатів Потоцьких, згодом – Любомирських.

21 листопада 1764 р. в Дзигівці було відкрито Свято-Михайлівський православний храм, а в 1804 р. поміщиком Вікентієм Ярошинським збудовано костел сходження Святого Духа. До кінця Х1Х ст. діяли і три єврейські синагоги, приміщення яких, на жаль, не збереглися. А ще своєрідною візитівкою Дзигівки були великі ярмарки, особливо відомою була по всій окрузі «волова торгівля» – ярмарки живності, котрі розпочиналися кожної неділі з першим благовістом півнів.

«Набігали хазари,

Вирували базари.

Тут Григорко із Гершем

Жили, наче брати,

І в костелі співали

Матці-босці осанну

І в Свят-Михайлівську церкву

Поспішали зайти»…

цього річ вабив відпустовий ярмарок у Дзигівці розмаїттям яскравих барв, гомінким велелюддям.

Ще звечора з’їхалися народні умільці з усієї округи, щоб запропонувати витвори своїх рук – картини на релігійну тематику, ікони, мальовані в народному стилі, дитячі іграшки, прикраси, обереги, льодяники на паличках, цукерки-олівці в різнокольорових обгортках, знайомі багатьом ще з дитинства.

Здається, цей асортимент передається  з покоління в покоління, але й через століття виглядає і оригінально, і привабливо.

Ярмарок під стінами храму вирував із сьомої ранку, а вже після восьмої години під урочистий переспів дзвонів стікалися до дзигівської святині хресні ходи, мов невеличкі річки до повноводдя великої: з Писарівки, Клембівки, Русави, Білої, Гальжбіївки, Качківки, Довжка, Ямполя.

Хода була урочистою, як і належить цьому дійству. З хрестами, хоругвами, ликами святих, найбільш шанованих у народі, вінками живих квітів і настоятелями храмів на чолі кожної процесії.

На знак високої урочистості доріжка до храму була встелена килимом із живих квітів – чорнобривців, майорів, паничів, айстр усіх барв осені.

А щоб Свято-Миколаївська церква сяяла Божою благодаттю, радувала зір і втішала серце кожного, хто прийшов цього дня до храму, чимало зусиль і старань доклали всі члени общини, особисто настоятель храму отець Василій (в миру – Василь Петрович Колосовський), котрий зумів підготувати і храм, і богослужіння, і організацію зустрічі прочан, як і належить дбайливому та гостинному господарю.

Урочиста літургія по вшануванню Іоанна Предтечі звучала могутнім акордом, здавалося, не лише під куполом храму, а й в саме піднебесся.

На урочистій ноті провів відправу о. Василій. Співслужили разом із ним

колеги з навколишніх сіл, що надавало службі особливої проникливості та святошності.

До цього святкового дня в житті громади впорядкували дзигівчани і меморіал загиблим односельцям в роки ІІ-ої світової війни, і два пам’ятники воїнам-визволителям. Понад 600 земляків не повернулися додому з пекельних фронтових доріг.

«Баштові, Минаші,

Брижаки, Капелісти,

Бринзаки, Ніцаки,

Васютинські, Кудрі –

Обірвалась струна,

Мов на вітрові листя,

Під граніт обелісків

Ваші долі лягли»…

Уродженець Дзигівки Д.Г.Шамура, старший лейтенант, командир роти ПТР 970-го полку 225-ої стрілецької дивізії за проявлені мужність і героїзм був удостоєний найвищої відзнаки Батьківщини – звання Героя.

У повоєнні роки закінчив військову Академію імені Фрунзе. З 1966 р. –

полковник у відставці. Кандидат наук, доцент. Данило Гнатович жив і працював у Сімферополі, але підтримував зв’язки з своєю малою батьківщиною, і коли випадала нагода, був одним із найпочесніших гостей на сільському відпустовому святі.

Поки не підводимо здоров’я, завжди поспішали цього дня в Дзигівку відомі земляки: Анатолій Собко, Василь Трофімов, Володимир Вайсман, а ще раніше – (світлої пам’яті) Віктор Леонтійович Добрянський – голова правління ЗСАТ «Авангард» Овідіопольського району Одеської області, заслужений працівник сільського господарства України, кавалер ордена «Знак Пошани», багатьох відзнак Української православної церкви, бо за його благодійності звелося у піднебесся чимало куполів православних храмів.

– Ніколи не забував він свого рідного села, завжди був радий зустрічі із земляками, допомагав і словом, і ділом, – розповідає о.Василій, –

Він дав друге життя і нашому Свято-Михайлівському храму, вклавши вагомий особистий внесок у його реставрацію та відродження».

 А ще Віктор Добрянський власним коштом заасфальтував одну з найдовших вулиць села, котра тепер по праву носить його добре ім’я

Серпень готує, а вересень віншує

– До речі, процес перейменування вулиць у селі триває,  – до розмови

долучається адміністратор у Дзигівському старостинському окрузі, колишній секретар сільської ради декількох скликань Лариса Вікторівна Лампіга. – Враховуючи те, що святкового дня люди активніше прийдуть на цей захід, ми вирішили долучитися із проведенням громадських слухань із перейменування вулиць нашого села, повертаючи їм  імена тих земляків, котрі своєю працею, своєю громадянською  позицією заслужили на повагу односельців. Таким був Артем Мелентьєв, котрий очолював Дзигівську сільську раду в період окупації німецько-фашистськими загарбниками в роки ІІ-ої світової війни. Чимало свідчень сучасників, особливо вихідців із єврейських родин, реабілітували його після декількох літ таборів. Тепер одна із вулиць Дзигівки носитиме ім’я Артема Мілентьєва.

Другу вулицю перейменовано на честь Сергія  Петрова – учасника АТО, який загинув у Іловайському котлі.

По завершенні громадських слухань була відкрита третя сторінка святкового дня, а саме – презентація буклета «І розквітне Дзигівка у праці і слові», який вийшов нещодавно в світ у Тульчинській районній друкарні за підсумками зустрічі поколінь у Дзигівці 11 червня цього року.

Староста села Анатолій Лампіга щиро подякував організаторам і співавторам даного проєкту – секретарю міської ради Вадиму Семенюку, працівнику міськради Олександру Савчинському, журналістці Раїсі Ніконовій, керівнику СТОВ «Наталка» Анатолію Сидоренку, головному бухгалтеру Андрію Лисенку. На знак вдячності і поваги почесним гостям від імені Дзигівської громади були вручені хліб-сіль на вишитім рушнику.

Звертаючись до присутніх, секретар міської ради Вадим Семенюк зазначив, що згідно із завбаченнями народних прогностиків саме з 11 вересня – дня Іоанна Головосіка – починається масовий відліт ластівок у теплі краї. А тут прилетіла перша ластівка у вигляді невеличкої за обсягом книжечки журнального варіанту: «І розквітне Дзигівка у праці і слові». Сама назва вселяє надію у кращий завтрашній день вашого села. Можливо, комусь не сподобався колір обкладинки, можливо, хтось не знайде прізвища тієї людини, яку вважатиме достойнішою всіх разом узятих, названих у буклеті. Та, як казали древні, вдосконаленню немає меж. Але початок зроблено. Саме дзигівчанами. За підтримки творчої групи з міськради. «Ми повинні словом і ділом писати історію нашої сучасності, – такою є особиста позиція Ямпільського міського голови Сергія Івановича Гаджука, який передав всім дзигівчанам і гостям свята щирі вітання з нагоди виходу першої книжечки про село». Робота над даним проєктом продовжується. Так що далі буде, – завершив свій виступ Вадим Семенюк.

 «Моя околиця сільська – ти не провінція глуха», – так можна означити головний  лейтмотив всіх подальших на презентації виступів – завідуючої сільською бібліотекою Антоніни Баран, завідуючої шкільною бібліотекою Світлани Ордатій та інших.

Ця зворушлива тональність плавно перейшла у нове святкове дійство,

перший у цьому начальному році концерт вихованців Дзигівської філії Ямпільської школи мистецтв.

До честі цього колективу, його незмінного керівника, талановитого музиканта Павла Андрійовича Парубочого – це святкове дійство майже на десяток номерів, різнопланове за жанрами (від акапельного оперного співу до хореографічних композицій із високим патріотичним звучанням) було відрежисоване і поставлене всього за два дні! Що стало свідченням високого професіоналізму педагогічного колективу, ще раз стверджуючи конкретними справами, що не місце красить людину, а людина – місце.

З дощів – озерця, з чекань – ріка…

Саме на такій, мажорній ноті цьогорічної весни розпочав своє старостування в рідній Дзигівці Анатолій Лампіга – інженер за фахом, лідер за складом характеру, музикант – («духовик») за покликом душі.

– Кожна людина – прекрасна по-своєму, – усміхається Анатолій Дмитрович, – але, на моє переконання, (а більшість односельців ще добре пам’ятають духові оркестри Дзигівки – Гончаруків, Минашів), саме духова музика найбільше здатна об’єднувати людей.

Це і є головною стратегією його амбітних планів – об’єднати громаду як одну дружну родину задля добрих справ.

Щоб село сяяло чистотою, а не дичавіло забур’яненим закутком,

Щоб розчистити, упорядкувати всі місцеві джерела питної води – русло річки Коритної, щоб по дорогах можна було проїхати, щоб в опалювальний сезон було тепло в  амбулаторії, стаціонарному відділенні терцентру, школі і дитсадку, щоб крок за кроком люди побачили, що місцева влада – це від них і для них.

Дещо із своїх задумів Анатолію Лампізі вже здалося здійснити, дещо стопориться через нестачу коштів.

Але це не зупиняє Лампігу –  він іде до спонсорів. Саме завдяки підтримці вже згадуваного раніше керівника СТОВ  «Наталка» Анатолія Сидоренка, всієї католицької громади села, продовжуються будівельно-монтажні роботи з реставрації унікальної скульптури – статуї Матері Божої на території костьолу висотою понад 20 м, котра добре проглядалась раніше із траси «Вінниця – Ямпіль» і була своєрідною візитівкою старовинного містечка.

Друга, потужніша агрофірма ПрАТ « ПК «Поділля»» (керівник О.С. Заплетнюк) взяла на себе клопоти як соціально відповідальний партнер із придбання нових труб для водогону, протяжністю 1700 метрів, виділивши на ці потреби 136 тис. грн.

Щойно розвантажили труби, як староста знову звернувся до представника ПрАТ  «ПК «Поділля» Калача В.М. з клопотанням по дитячому садку:

– Вирішимо найближчим часом, – лаконічно відповів В’ячеслав Михайлович, менеджер із земельних та соціальних питань.

А з введенням оновленого водогону, котрий розпочинається з водонапірної вежі «Коритна», понад 250 сільських дворів отримають якісну питну воду.

Подумалось – буде чиста вода, менше бруду буде і в стосунках між людьми, більше буде таких моментів, коли над прозою буднів підніматиметься поезія свят, їх неповторності і краси.

Над Дзигівкою – рання осінь,

Час турбот, сподівань, надій.

Розгониться небі просинь,

Розпросториться поле дій.

Раїса НІКОНОВА,

кореспондент журналу «Соціальний захист»

Олег КРИВОНОС

с. Дзигівка,

 Ямпільська громада